— Твоїй сестрі важко? Хай шукає роботу, як усі. Я за неї працювати не збираюся, — відрізала Олена, грюкнувши дверцятами холодильника.

Роман завмер посеред кухні з порожньою чашкою в руці. Обличчя налилося червоним, але заперечувати не став.

Знав: якщо дружина говорить таким тоном — краще мовчати. А все почалося пів року тому. Тоді здавалося, що Лера просто переживає складний період.

Олена щоранку вставала о пів на сьому. Душ, сніданок, дорога до ветеринарної клініки. Працювала асистенткою лікаря — з тваринами та їхніми власниками, в білому халаті, під яскравим світлом ламп.

День починався з обходу пацієнтів, завершувався прибиранням хірургічного блоку. Додому поверталась о восьмій вечора, а то й пізніше, якщо випадало чергування. Зарплата висока, а бонус — виїзди до хворих тварин. Втомлювалася, але ніколи не скаржилася.

Роман працював слюсарем на заводі. Вставав рано, повертався близько шостої, заробляв трохи менше за дружину, але теж непогано.

Разом вони тягнули сімейний бюджет, планували великі покупки, відкладали на відпустку. Жили у двокімнатній квартирі, яка дісталась Олені від батьків. Простора кухня, балкон з видом на двір, де літніми вечорами сиділи сусіди на лавочках.

А от Валерія, молодша сестра Романа, була її повною протилежністю. У свої двадцять шість років вона працювати постійно не хотіла.

То з’являлася з кавалером, який обіцяв їй золоті гори, то тікала до матері, нарікаючи на несправедливість світу. То зникала на тиждень-два з новою геніальною ідеєю швидкого заробітку.

Продавала косметику через інтернет, потім — біжутерію, далі — спортивне харчування. Жодна з цих справ не приносила стабільного прибутку.

— Я не розумію, навіщо сидіти по вісім годин в офісі, — казала Валерія, коли приходила в гості. — Заробляти можна інакше. Головне — правильну схему знайти.

От тільки жодна «схема» не спрацьовувала. Зате працювали мікрокредити та борги у друзів. Лера позичала гроші, обіцяла віддати до понеділка, а в понеділок дзвонила з новими проханнями.

Спочатку Олена не втручалася у справи зовиці. Вважала — це не її родина, хай Роман сам вирішує. Але коли Валерія почала просити гроші напряму в неї — терпець урвався.

— Олено, можеш п’ять тисяч гривень до зарплати позичити? — благально запитала зовиця, стоячи на порозі їхньої квартири. — Така можливість випала, за тиждень поверну з відсотками!

Олена позичала. За тиждень дівчина не з’являлася. За місяць дзвонила з новим проханням — ніби старого боргу й не було. Роман у таких випадках тільки зітхав і просив дружину зрозуміти ситуацію:

— У Валерії зараз складний період. Згадай, як тобі було важко після того, як мами не стало? От і їй потрібна підтримка.

Олена мовчала, але все добре запам’ятовувала: і суми, і ситуації, і те, як легко зовиця забувала свої обіцянки.

Остаточно терпець урвався три тижні тому. Валерія з’явилася пізно ввечері з рюкзаком, набитим речами. Господиня квартири, яку вона орендувала, вигнала її — набридло чекати оплату. Роман відкрив сестрі двері без попередження, просто сказав:

— Заходь, розташовуйся.

Олена тільки глянула на рюкзак у коридорі — і все зрозуміла. Знову почалося. Жити з Валерією виявилось справжнім випробуванням. Зовиця не прибирала, їла все, що знаходила в холодильнику, могла влаштувати дзвінки подругам посеред ночі або привести гостей без жодного попередження. Вранці після нічного чергування Олена знаходила кухню й хапалася за голову — гора немитого посуду, залишки їжі, сміття на підлозі.

— Валеріє, може, хоча б за собою прибирай? — просила Олена.

— Та звичайно! Просто часу не було, — відповідала зовиця й зникала до вечора.

Час, щоправда, знаходився лише для балачок телефоном і зустрічей із друзями. А брудний посуд так і залишався в раковині.

За тиждень Олена мовчки склала речі Валерії в рюкзак і виставила в коридор. Коли зовиця повернулась увечері, її зустріли на порозі.

— Забирай речі й іди, — спокійно сказала Олена.

— Це як? — здивувалась дівчина.

— А жити мені де?

— Не знаю. Це вже не моя проблема.

— Ромо! — закричала вона.

— Ти що, дозволиш дружині вигнати твою сестру?

Роман вийшов із кухні. Подивився на рюкзак, на дружину, на сестру. В обличчі — розгубленість.

— Ромо, — тихо, але твердо сказала Олена, — обирай. Або Валерія йде, або йду я. Варіантів немає.

Чоловік помовчав хвилину, потім кивнув сестрі:

— Йди, Леро. Поки поживеш у мами.

Дівчина грюкнула дверима, але пішла. Роман вибачився і пообіцяв, що більше такого не повториться. Олена прийняла вибачення — як останню спробу зберегти нормальні стосунки.

Але Лера не здавалася. Вона дзвонила брату щодня, скаржилася на життя, благала про допомогу. Роман слухав, співчував, а потім передавав усе дружині.

— Лері знову потрібні гроші, — сказав він за вечерею.

— На квартиру. Обіцяє повернути до першого числа.

— Скільки разів вона вже обіцяла?

— Ну… цього разу інакше. Вона знайшла роботу.

— Яку?

— Адміністраторка в салоні краси.

— Скільки платять?

— Двадцять тисяч на місяць.

— А оренда за квартиру?

— П’ятнадцять тисяч…

— Тобто вона просить авансом зарплату за місяць? І як збирається повертати?

Роман знизав плечима:

— Каже, що розбереться.

— Як і в попередні рази?

— Олено, ну дай їй шанс. Може, справді змінилась…

Олена підвелася з-за столу й почала прибирати посуд. За вікном лунав дитячий сміх, гралися хлопці у м’яча. Літо було в розпалі — канікули, безтурботність, тепло. А тут — знову розмови про Лерині проблеми.

— Ромо, скажи, скільки грошей ми дали твоїй сестрі за останні пів року?

— Точно не пам’ятаю…

— А я пам’ятаю. Вісімнадцять тисяч. І скільки вона повернула?

— Ну… не все одразу…

— Нуль. Вона повернула нуль. А тепер просить ще. І за які, скажи, кошти?

— Ну, з моїх…

— З наших, Ромо. У нас спільний бюджет, пам’ятаєш? Або що, тепер поділимо — твої гроші на сестру, мої на сім’ю?

Чоловік замовк. Олена бачила, як сіпається м’яз на його щоці — вірна ознака того, що він сердиться, але стримується.

— Що пропонуєш? — нарешті запитав він.

— Дуже просту річ. Лера — доросла жінка, двадцять шість років. Хай сама вирішує свої проблеми. Хоче орендувати житло — хай працює. Не хоче працювати — хай не знімає.

— А якщо на вулиці опиниться?

— Не опиниться. Є мама, є родичі. Хтось та й прихистить.

— Але ж… ми могли б допомогти…

— Можемо. Але за твій рахунок. Хочеш допомагати — витрачай свою зарплату. Я працюю, а ти носи їй гроші.

Роман поставив чашку в раковину гучніше, ніж зазвичай.

— Негарно якось…

— Це справедливо. Я не зобов’язана відповідати за чужу бездіяльність.

— Але ж ми — родина…

— Родина — це ми з тобою. А Лера — це твоя сестра, яка при кожній нагоді намагається сісти нам на шию.

— Може, дати їй останній шанс?

— Скільки в неї вже було “останніх шансів”? П’ять? Десять? І коли вони закінчаться?

Роман відвернувся до вікна. У дворі сусідка розвішувала полола клумбу, діти каталися на велосипедах, під деревом чоловіки про щось гучно розмовляли. Спокійна, літня картина — мирна і безтурботна. А вдома — знову сварка через зовицю.

— Добре, — тихо сказав чоловік. — Відмовлю Лері.

— Не відмовляй. Просто поясни — гроші закінчилися. Хочеш допомоги — працюй.

— А якщо не знайде?

— Вона ж влаштувалася адміністраторкою. Якщо не сподобається, місто велике, вакансій багато. Не хоче в офісі — нехай йде в магазин, офіціанткою, прибиральницею.

— Вона не погодиться на таку роботу…

— Тоді хай голодує. Може, апетит до чесної праці з’явиться.

Роман кивнув, але Олена бачила — здався він неохоче. Звик прикривати сестру, шкодувати, виправдовувати. А тепер доведеться сказати правду: грошей більше не буде.

Та зовиця не зупинилася. Наступного дня сама зателефонувала Олені.

— Олено, що ти робиш? — голос Лери звучав ображено.

— Рома сказав, що це ти проти допомоги.

— Я не проти допомоги. Я проти того, щоб фінансувати твою лінь, — спокійно відповіла жінка.

— Яку ще лінь? Я ж працювати йду!

— А за квартиру хто платить?

— Ну… в борг у вас візьму. До першої зарплати.

— Ні, Леро. У нас для тебе більше немає грошей.

Дівчина замовкла. А потім заговорила іншим тоном:

— Олено, ну я ж справді змінюсь. Чесно. Знайду роботу, поверну все…

— Шукай. Ніхто не заважає.

— Але ж мені потрібна допомога…

— А мені — відпочинок після роботи. Бувай, Валеріє.

Олена поклала слухавку і вимкнула телефон. Слухати чергову серію скарг зовиці вона більше не мала ні сил, ні бажання.

Півтора місяця вдома панувала тиша. Валерія не дзвонила, не з’являлася, і Олена зітхнула з полегшенням. Здавалося, зовиця нарешті зрозуміла — безплатний банк закрився. Можливо, справді знайшла роботу і почала жити за можливостями.

Одного серпневого вечора, Роман знову заговорив про сестру. Олена щойно повернулася з чергування — втомлена після важкого дня. Хотіла лише прийняти душ і лягти спати. Але в кухні на неї чекав чоловік із похмурим обличчям.

— Лері зовсім важко. Вона зняла квартиру, а платити за наступний місяць немає чим. Господарі натякнули на виселення, — промовив Роман, не зводячи очей із чашки. — Може, допоможемо хоч трохи?

Олена зупинилася в дверях. За вікном уже сутеніло, у дворі тьмяно блимали ліхтарі.

— Допомогти чим?

— Грошима. Хоча б частину дати на оренду.

— Скільки потрібно?

— П’ятнадцять тисяч гривень.

Олена повільно підійшла до столу й сіла навпроти.

— І звідки така сума?

— А робота де?

— Не вийшло влаштуватися…

— Чому?

— То графік не підходив, то зарплата мізерна…

— Зрозуміло, — кивнула Олена.

— І що ти пропонуєш?

— Ну… можемо взяти з нашої заначки. Хоч частину, щоб вона ще місяць пожила окремо.

Роман говорив упевнено, наче вже все вирішив. Пояснював, що треба бути людьми, що у Валерії немає нікого, крім нього, що це “просто гроші”, а рідні — важливіші. Але Олена вже дивилася на нього інакше.

В її голові крутилися безсонні ночі в клініці, втома в руках, синці під очима. І думка про те, що все це — аби хтось інший знову жив у борги.

— Ні, — сказала вона спокійно, але чітко. Не дам ні копійки. Ні Лері, ні ще комусь.

— Але ж це твоя родичка…

— Це родичка, яка пів року не працює. Яка набрала боргів. Яка кожного разу обіцяє виправитися — і кожного разу не тримає своє слово.

Роман хотів заперечити, але жінка продовжила:

—Лера просто зрозуміла, що може жити коштом інших. І житиме так далі, поки знаходяться ті, хто готовий платити.

— Але ж ті гроші просто лежать…

— Вони лежать на форс-мажор: хвороба, втрата роботи. А не на те, щоб покривати чужі потреби.

Олена говорила твердо і без емоцій.

— Я не банк, Ромо. І не центр допомоги, і не мама для дорослої жінки, яка сама обирає, як жити.

— Добре, — нарешті сказав чоловік. — Тоді я сам дам їй грошей.

— Скільки у тебе є?

— Ну… щось назбирав…

— Скільки?

— Тисяч п’ять.

— Цього не вистачить. Нехай у батьківську квартиру повертається. Мати її прийме.

Роман знизав плечима. Відповіді в нього не було. Жінка пішла до спальні й зачинила двері. Роман не пішов слідом. Уперше за чотири роки шлюбу він залишився сам на кухні. І вперше зрозумів: відтепер Валерія — лише його особиста турбота. Без спільного гаманця і без підтримки дружини.

Через два дні чоловік знову спробував повернутися до теми:

— А може… ти хоча б поговориш з Валерією? Поясниш, як їй краще бути?

Олена нічого не сказала. Просто дістала з тумбочки зошит, у який занотовувала витрати, і розклала перед ним таблиці з підрахунками.

— Дивись, — спокійно промовила вона. — Комуналка, продукти, побутове. Моя зарплата разом з твоєю — вісімдесят тисяч гривень. На дім, незавершений ремонт та харчування йде шістдесят дві. Решту відкладаємо.

— І що?

— А те, що якщо ти хочеш допомагати сестрі — роби це зі своїх грошей. Але до спільних грошей — не лізь.

Роман подивився на цифри, порахував. Якщо давати Валерії хоча б десять тисяч щомісяця, залишиться значно менше. А ще ж проїзд, обіди, одяг, дрібниці… Занадто мало.

— А якщо мені не вистачить? — похмуро запитав Роман.

— Тоді обирай: або допомагаєш сестрі, або живеш нормально, — відповіла Олена спокійно. Я працюю не для того, щоб оплачувати чужі розваги.

Відтоді тему Валерії більше не піднімали. Роман кілька разів намагався заговорити про сестру, але Олена або мовчала, або переводила розмову на інше. У домі запанували тиша й спокій.

Від знайомих Олена дізналася, що Валерія врешті переїхала до матері. Влаштувалася продавчинею у невеликий магазин — зарплата дванадцять тисяч гривень.

Живе скромно, але без кредитів і без авантюр. І головне — Олена не відчувала провини. Уперше за довгий час вона зрозуміла, що має право сказати «ні». Що не зобов’язана бути спонсором чужих помилок. І що турбота про себе — це не егоїзм, а здоровий глузд.

Роман спочатку ходив похмурий, але з часом звик. Усвідомив, що дружина вчинила правильно. І що Лера таки здатна працювати — якщо немає на кого сісти.

Літні вечори знову стали спокійними. Олена поверталася з роботи, вечеряла з чоловіком, читала або дивилася фільми. Ніхто не дзвонив із проханнями про гроші. Ніхто не скаржився на життя. Просте людське щастя — жити у своєму домі, працювати для себе й не бути банкоматом для ледачих родичів.

Джерело