Віра Дмитрівна стирчала біля дверей і майже щохвилини поглядала на годинник. Побачивши, як приїхав ліфт, жінка з надією витягла шию. Коли двері відчинилися, вона причаїлася.

– Ой, нарешті! Чекаю на тебе тут биту годину! – сплеснула руками Віра Дмитрівна, зустрівшись зі мною поглядом.

– Я ж сказала вам, що буду не раніше шостої години, – я діловито подивилася на наручний годинник. – Без п’яти хвилин шість. Я не запізнилася…

– Не спізнилася, не спізнилася, – відмахнулась від мене свекруха. – Добре, що приїхала!

Я запитливо подивилася на Віру Дмитрівну, та відкрила квартиру. Вона квапливо побігла слідом за мною, і на ходу почала роздягатися.

– То про що ви хотіли зі мною поговорити? – я акуратно зняла пальто та чоботи.

– У мене до тебе дуже делікатна справа, – нервово захихотіла свекруха. – Хочу грошей в тебе попросити…

Я здивовано підняла одну брову і криво посміхнулася, ніби не розуміючи, про що йдеться.

– Ти в курсі, про що я говорю??? – лукава усмішка з’явилася на обличчі свекрухи.

– Я знаю, що ви взялися влаштовувати особисте життя, тому припущення є, – ухильно відповіла я.

Віра Дмитрівна густо почервоніла і, зніяковівши, відвела погляд убік.

– Що ви хочете збільшити? – я простягла свекрусі домашні капці.

– Збільшити? Ні, ні, це не про мене, – замахала вона руками. – Я з іншого приводу.

Я, слухаючи свекруху, яка слідувала за мною буквально по п’ятах, зайшла у ванну кімнату, щоб змити макіяж, що набрид за день.

– Хочу підтяжку обличчя зробити, – Віра Дмитрівна нервово заморгала рідкими віями. – Та й брівки з віями не завадило б підправити.

Я задумливо кивнула головою і зиркнула на свекруху, яка вирішила себе омолодити.

– У клініці були? – суворо запитала я. – В курсі, які там ціни? Це вам не мультиварку купити.

– Я знаю, – запевнила мене Віра Дмитрівна. – Ти ж добре заробляєш, ось я й прийшла позичити.

– Зайвих десять-п’ятнадцять тисяч у нас зараз немає, – заперечила я.

Після моїх слів обличчя свекрухи стало похмурим. Вона надула губи, й голосно засопіла.

– Що означає зараз? – несподівано вирішила уточнити Віра Дмитрівна. – А коли буде?

– У нас усі гроші лежать на вкладі. Не раніше, ніж за три місяці, – виправдалася я.

Свекруха підібгала губи, й задумливо дивилася в підлогу. Три місяці були для неї великим терміном.

– Раніше взагалі ніяк не можна? – Вона з надією подивилася на мене.

– Не можна, – сказала, як відрізала я. – Ми втратимо пристойні відсотки за вкладом.

Свекруха, після цих слів, остаточно зникла. По її обличчю було видно, що вона дуже засмутилася.

Віра Дмитрівна ще близько пів години посиділа у мене в гостях, а потім зазбиралася додому.

– Розочко, а потім даси грошей? – обернувшись у дверях, з надією спитала свекруха.

– Так, звичайно, – запевнила я.

Віра Дмитрівна розпливлася у задоволеній посмішці, підбадьорилася і, попрощавшись, пішла.

Зачинивши за нею двері, я пішла приймати ванну, а коли вийшла, то з подивом побачила, що свекруха щойно покинула наш під’їзд.

– Дивно, – здивовано пробурчала я собі під ніс. – Де вона стирчала стільки часу?

Так і не знайшовши відповіді на своє запитання, я вирішила, що мати чоловіка, швидше за все, розмовляла з кимось телефоном.

Більше свекруха не давала про себе знати, й не зв’язувалися ні з сином, ні зі мною. Через тиждень, повертаючись із роботи, у під’їзді мене зустріла літня сусідка.

– Доброго дня, Розочко! – приязно посміхнулася жінка. – Як справи у Віри Дмитрівни?

– Здрастуйте, Раїсо Валентинівно! Не знаю, наче востаннє було все добре, – знизала я плечима.

– Відійшла вже від операції? Все добре пройшло? – запитала сусідка.

Я з подивом подивилася на Раїсу Валентинівну і насторожено запитала:

– Про що ви кажете?

– Ну як же? Твоя свекруха збиралася робити пластику, – розгублено закліпала віями сусідка.

– Пластику? Ви впевнені? – перепитала я. – Ви нічого не плутаєте?

– Здрастуйте! Ти ще скажи, що мені все це наснилося! – обурилася Раїса Валентинівна. – Загалом, вона позичила у мене п’ятнадцять тисяч, і сказала, що ти віддаси через три місяці!

Мої очі, поволі, розширились. Я була збентежена поведінкою свекрухи, і сусідки, які обговорили та вирішили все без моєї участі.

– Я мушу віддати? – Я приголомшено роззявила рота. – Чому я? Навіщо ви дали гроші практично незнайомій людині?

– Чому це незнайомій? Я знаю твою свекруху близько п’яти років. Гарна жінка, – посміхнулася сусідка. – Коли точно ти віддаси мені гроші?

– Ніколи! Я не маю до них взагалі жодного відношення, – заперечила я. – Я у вас позичала? Ні! Хто позичав, з того й вимагайте! Я зараз можу у незнайомої людини зайняти й сказати, що ви віддасте!

Раїса Валентинівна сердито підібгалася. Вона цілком зрозуміла, що я повертати гроші за свекруху не збираюся.

– Ні, поверни мені п’ятнадцять тисяч, інакше я піду на крайні міри! – люто пригрозила жінка похилого віку. – Я їх багато років накопичувала, а ти взяла і не віддаєш!

– Не я у вас брала гроші! – Я голосно гаркнула на Раїсу Валентинівну, й увійшла у свою квартиру.

– Ти мене сама змусила, – прошепотіла сусідка.

Цього ж вечора чоловік, який повернувся з роботи, повідомив мені про те, що на наших дверях написані матюки.

– Що за вандали до нас приходили? – поцікавився він з порога.

– Не вандали, а тітка Рая, – я взяла ганчірку, й пішла витирати двері.

– Що ми їй зробили? – посміхнувся Іван. – Ти не привіталася з божою кульбабою?

Я не стала нічого приховувати й розповіла про те, що сталося. Чоловік слухав мене зі здивованим обличчям.

– Що за нісенітниця? Мама взяла в борг гроші у нашої сусідки? – перепитав Іван, якому важко вірилося в те, що я розповіла.

Щоб перевірити цю інформацію, він зателефонував матері та запитав, чи позичала вона гроші у Раїси Валентинівни.

– Ой, так, позичала, – брехати синові було марно, і Віра Дмитрівна зізналася. – Роза мені обіцяла п’ятнадцять тисяч дати за два місяці. Нехай вона віддасть їх вашій сусідці.

– А коли ми свої отримаємо? – суворо запитав Іван.

– Які свої? – відповіла питанням на запитання Віра Дмитрівна. – Роза пообіцяла мені дати їх!

– Позичити, а не дати, – уточнив чоловік. – Не думаєш же ти, що в нас грошей кури не клюють?

– Думаю. Ви обоє працюєте. Можна зробити мені гарний подарунок! – Осудливо промовила вона.

Іван з подивом зрозумів, що мати повертати нам гроші й не планувала, вважаючи їх подарунком.

– Ну, не даруйте мені років п’ять нічого, – ображено пробурчала вона, і поклала слухавку.

Чоловік передав мені всю їхню розмову. На моє розчарування, свекруха просто обдурила мене, і виставила так, ніби не знала про те, що гроші доведеться повертати.

Невгамовна сусідка нічого не хотіла знати, й продовжувала посилено нам пакостити. Нарешті я не витримала, і віддала їй гроші, на рахунок боргу Віри Дмитрівни.

Зі свекрухою я вирішила більше не спілкуватися. Я вважала її хитрою лисицею і не хотіла мати нічого спільного з цією брехухою.

Це ж треба було звернутися до чужої людини за грошима, та ще й мене так підставити! Я, звісно, могла не повертати борг, але нам тут жити, а сусідка літня, та, як виявилося, не дуже адекватна.

Як би ви вчинили в аналогічній ситуації? Віддали б борг, чи пішли б іншим шляхом?

КІНЕЦЬ.