Я сиділа у декреті вже п’ятий рік. Моєму старшому сину нещодавно виповнилося чотири, а молодшій дочці майже рік.

Діти у нас із чоловіком були довгоочікувані. Я довгий час не могла завагітніти, чоловік мав проблеми зі здоров’ям. Але після тривалого лікування, диво таки трапилося, і на світ з’явився наш синочок. Через два роки я дізналася, що знову вагітна. Чоловік був на сьомому небі від щастя, адже тепер мав і сина, і дочку.

Тепер, з народженням двох дітей, природно наші матеріальні витрати збільшилися. Тому чоловікові довелося влаштуватися на другу роботу для того, щоб наші малюки нічого не потребували. Я бачила, як він утомлюється, і намагалася, наскільки це можливо з двома дітьми, приділити Олегу час, підтримати та пошкодувати.

Моя ж робота полягала в тому, що я з ранку до ночі сиділа з сином та дочкою, при цьому встигаючи зробити все по господарству. Багато хто скаже, в основному звичайно чоловіки, що це не робота, і я сиджу вдома нічого не роблю. Але інші жінки, а особливо матусі в декреті, мене зрозуміють, адже це справді важка праця.

Я вставала о шостій ранку, при тому, що лягала о першій ночі, і крім цього, прокидалася вночі кілька разів, щоб погодувати доньку. Вдень я була як вичавлений лимон, але, незважаючи на це, намагалася виконувати свої обов’язки. Був такий період, коли в доньки лізли зубки, і вона не відпускала мене від себе, не даючи нічого робити, тому я не встигала прибрати і приготувати вечерю до приходу чоловіка.

Олег спочатку з розумінням ставився до цього, але пізніше я помітила його невдоволення. Зрештою, такий стан справ призвів до сварок і розбіжностей у нашій сім’ї.

Чоловік почав висловлювати свої претензії про те, що вдома постійно брудно, поїсти нічого, білизна не прасована, і взагалі, я приділяю йому мало часу.

– Чим ти займаєшся цілими днями? – питав він у мене.

Я була обурена подібними висловлюваннями на свою адресу. Проте намагалася спокійно пояснювати, що з маленькими дітьми не завжди вдається виконати якусь роботу, а помічників не маю. Але Олег наче мене не чув.

Повернувшись вкотре ввечері з роботи, він почав сварку:

– Що у нас на вечерю? – поцікавився чоловік.

– Я не встигла нічого приготувати, бо їздила з дітьми до поліклініки, – відповіла я. – Тому довелося замовити піцу, зараз уже мають привезти.

– Знову їсти покупну нісенітницю! – почав обурюватись чоловік. – Коли ти вже нормально годувати мене почнеш?

– У тебе завтра вихідний? – якомога спокійніше запитала я, стримуючи свої емоції. – Ну ось, ти якраз посидиш з дітьми, а я спокійно приберу і приготую щось смачненьке.

– Взагалі-то, завтра я планував як слід відіспатися, а потім сходити в лазню з пацанами, – не моргнувши оком, заявив чоловік.

Я була обурена до глибини душі. Замість того, щоб провести час зі своєю сім’єю і хоч трохи допомогти, мій благовірний мав намір втекти від нас до своїх друзів!

– Ні, дорогий мій! – не витримала я. – Ти залишишся вдома і допомагатимеш мені!

– Ще чого, – пирхнув чоловік, – я працюю і заслужив один день відпочинку.

– А я, на твою думку, нічого не роблю?! – прокричала я. – Ти хоч ночами спиш нормально, а я вже й не пам’ятаю, коли востаннє висипалася!

– Твоя справа з дітьми сидіти і за будинком дивитися, а ти й половини з цього не робиш, – висував мені претензії Олег.

Сльози хлинули з очей. Я стояла, намагаючись хоч щось сказати у відповідь. Думки плуталися у моїй голові. Я хотіла кинути все і втекти кудись подалі від цього. Але чудово розуміла, що в сусідній кімнаті чекають діти, які потребують мене.

– Ти можеш робити все, що завгодно, – кам’яним голосом промовила я, – а ще краще, якщо ти збереш свої речі і підеш. Я не збираюся жити з людиною, яка не цінує ні мене, ні моєї праці.

Витираючи сльози, я розвернулась і пішла до дітей. Саме в ту хвилину кохана і рідна людина стала для мене чужою.

КІНЕЦЬ.