«Твоя мама знову купила нам простирадла – бо “ті, що я вибрала, неестетичні”», — сказала я Борису. Він знизав плечима: «Ну вона ж краще знається». І тоді я вперше подумала: може, я тут – зайва?

Свекруха керує нашим життям, а мій чоловік бере все під контроль. Я терпіти не можу її слова, що мама завжди знає, що найкраще.

Мене звати Інна. Я завжди вважала себе сильною, самостійною жінкою, але події останніх місяців змусили мене засумніватися в цьому.

Зі своїм чоловіком Борисом ми були разом п’ять років, і наші стосунки завжди були сповнені тепла та взаєморозуміння. Ми мріяли про власний дім, про затишний куточок, де зможемо виростити дітей, насолоджуватися спокоєм. Але життя внесло свої корективи, і ми змушені були оселитися в будинку батьків Бориса.

Свекруха, Любов Василівна, — жінка з залізним характером. Вона знає, як має бути, і її слово — закон. Свекор, Микола Петрович, — людина м’яка, тиха, яка у всьому підтримує дружину.

Принаймні, так здається. Коли я вперше переступила поріг цього будинку, мені здавалося, що все буде добре. Я була переконана, що ми зможемо знайти спільну мову, що я зможу встановити власні правила для нашої сім’ї. Але я помилялася.

З самого початку Любов Василівна взяла все під свій контроль. Вона втручалася в усі сфери нашого життя: від того, що ми їмо на сніданок, до того, як я маю виховувати нашу донечку.

Спочатку я намагалася чинити опір, але мої спроби були марними. Навіть мій чоловік, який завжди був на моєму боці, почав віддалятися від мене. Він ніби перетворився на іншу людину, яка повністю підкоряється матері. Я відчувала себе чужою у власному домі, а наша маленька донька стала лише приводом для чергових суперечок.

Я сиділа на кухні, намагаючись зосередитися на приготуванні вечері, коли в двері зайшла Любов Василівна. Вона кинула на стіл два яблука, які були явно несвіжі.

«Я купила їх сьогодні, вони по 18 гривень. Зроби з них пиріг, — сказала вона, наче це було якесь важливе доручення. — Я вже подумала, що тобі потрібно більше рухатися. Ти сидиш на місці весь день».

Я відчувала, як моє серце стискається. Я працювала, готувала, прибирала, доглядала за дитиною, але, очевидно, цього було недостатньо. Я просто кивнула, не кажучи ні слова. Наші розмови, якщо їх так можна назвати, завжди були односторонніми. Вона говорила, я слухала. Борис же просто мовчав.

Того вечора, після того, як ми повечеряли і вклали доньку, я вирішила поговорити з Борисом. Ми сиділи в нашій кімнаті, і тиша була такою важкою, що її можна було відчути.

«Борисе, ми не можемо так далі жити, — почала я, намагаючись говорити спокійно. — Я більше не можу цього витримати. Твоя мама втручається в усе, що ми робимо».

Він відвів погляд, дивлячись на стіну, ніби намагаючись знайти там відповідь.

«Інно, вона просто хоче допомогти, — відповів він, його голос був тихим, майже шепотом. — Вона наша мати».

«Допомогти? Борисе, вона каже мені, що я маю їсти, як одягати нашу доньку, коли мені лягати спати. Це не допомога, це контроль. Це не моє життя, це життя, яке вона створила для нас», — я говорила швидко, не даючи йому шансу перебити. — «Ми маємо знайти власне житло, ми маємо бути незалежними».

Борис подивився на мене, і в його очах я побачила щось, що мене здивувало. Це був страх. Страх перед своєю матір’ю. Він не був злий, він був розгублений, і це було ще гірше.

Я не спала всю ніч. Думки роїлися в голові, як бджоли. Я думала про те, що моє життя перетворилося на театр, де я лише акторка, а Любов Василівна — режисерка. Я втратила себе, свою особистість, і найгірше — я втратила свого чоловіка. Це було погано. Я розуміла, що маю щось зробити. Я не могла дозволити, щоб наша донька росла в такій атмосфері.

Я вирішила, що мені потрібно шукати роботу. Я не хотіла просто сидіти вдома і чекати, коли ми накопичимо гроші на квартиру. Я хотіла діяти. Наступного дня, поки Любов Василівна займалася своїми справами, я таємно шукала вакансії в Інтернеті. Коли я знайшла кілька оголошень, моє серце почало калатати від надії.

Одного вечора, я поверталася додому з магазину і почула, як Борис розмовляє зі своєю матір’ю у вітальні. Я зупинилася, притискаючи важкі сумки до себе.

«Мамо, Інна стала такою дивною. Вона постійно мовчить, — сказав Борис. — Я боюся, що з нею щось не так».

«Це мине, — відповіла Любов Василівна, її голос був спокійним, як крижана вода. — Вона звикне. Це просто перехідний період. Не хвилюйся, Борисе, мама завжди знає, що найкраще».

Я почула, як вона погладила його по руці. Ця розмова, яку я не мала чути, остаточно зруйнувала мою надію. Я зрозуміла, що в очах мого чоловіка я не людина, яка потребує підтримки, а проблема, яка тимчасово турбує його матір.

Моя рішучість зміцніла. Я більше не могла дозволити собі бути пасивною. Я почала активно шукати роботу, надсилаючи резюме, відвідуючи співбесіди.

Під час однієї з таких зустрічей, я розмовляла з менеджером, яка була схожа на мене. Вона була мамою, яка хотіла, щоб її дитина жила в гармонії та любові. Ми розмовляли про все: про роботу, про життя, про виховання дітей. Я відчувала, що це моє місце, і ця робота — моя рятівна соломинка. Навіть якщо її оплата 21000 гривень, цього буде недостатньо, щоб жити окремо, але це був початок.

Я вирішила поговорити з Любов Василівною і Миколою Петровичем. Я знала, що це буде важко, але я не мала іншого вибору. Ми сиділи за обіднім столом, і я відчувала, як мої руки тремтять. Борис сидів поруч, напружений, але мовчазний.

«Любов Василівно, Микола Петрович, я хочу вам сказати, що я знайшла роботу. Я хочу, щоб ми були більш незалежними, — почала я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Я хочу виховувати свою доньку сама, за своїми правилами».

Любов Василівна подивилася на мене, її погляд був холодним і пронизливим.

«Інно, ти думаєш, що ти знаєш, що для тебе і твоєї дитини найкраще? — запитала вона, її голос був низьким і спокійним, що було ще страшніше. — Ти думаєш, що ти сильна, але ти просто задираєш ніс. А що, якщо ти втратиш цю роботу? Як ви будете жити?»

Мій чоловік спробував втрутитися, але вона зупинила його жестом руки.

«Я… я знаю, що це нелегко, але я хочу спробувати, — сказала я, і мої очі наповнилися сльозами. — Я хочу, щоб моя донька мала маму, яка сама приймає рішення».

Микола Петрович ніжно торкнувся моєї руки. «Інно, ми не хочемо, щоб ти йшла. Ми любимо тебе як рідну доньку», — прошепотів він.

Я подивилася на нього, і в його очах я побачила щирість. Але ці слова були як ніж у серце. Я зрозуміла, що вони не бачать, як я страждаю. Вони бачать тільки себе і свої правила.

Я все одно отримала цю роботу. Заробляти 21000 гривень було непросто, але я працювала, не покладаючи рук. Я відчувала себе живою. Я знову стала Інною, яка знала, чого хоче від життя. Я почала потрохи відкладати гроші, і моя надія на власну квартиру зростала.

Любов Василівна намагалася втручатися, але я більше не дозволяла їй. Я була готова відстоювати свої права. Я розмовляла з нею спокійно, але твердо, і вона була змушена відступити. Борис помітив, що я стала сильнішою. Він почав більше підтримувати мене, але наш шлях до примирення був довгим.

Я знала, що попереду багато труднощів. Але я була готова до них. Я відчувала, що я нарешті почала жити, а не просто існувати. Я знала, що моя дитина буде щасливою, тому що її мама була щасливою. Я була готова до всього, що приготує мені життя, і я знала, що я витримаю. І це було найголовніше.

Час минав, і я поступово вчилася бути собою. Не зручною, не мовчазною, не тією, що завжди «розуміє» інших. А собою — жінкою, яка має право на слово, на вибір, на помилку і на радість.

Ми досі живемо з батьками Бориса, але вже не так, як раніше. Я більше не дозволяю себе знецінювати. Якщо Любов Василівна починає свої закиди, я не мовчу. Я відповідаю. Без крику, без образ — але чітко. Спокійно. І, знаєте, іноді вона замовкає. Можливо, навіть трохи поважає мене. Або просто втомилася. Не знаю.

Борис змінився. Не одразу. Не казково. Але я бачу — він дивиться на мене інакше. Як на партнерку, а не на підлеглу. Іноді він сам говорить матері: «Мамо, це рішення Інни». Я не тішу себе ілюзіями. Але це вже щось.

Я не впевнена, куди нас заведе це життя. Чи зможемо ми колись купити власну квартиру? Чи залишиться Борис зі мною, якщо я вирішу повністю вирватися з-під впливу його матері? Чи зможу я сама виховати доньку так, як вважаю правильним?

І найголовніше — чому ми, жінки, так часто погоджуємося на тісний простір чужих очікувань? Чому мовчимо, коли нас принижують «для нашого ж блага»?

Може, і вам знайоме це відчуття — коли ти жива, але не живеш?

То чого ви боїтеся найбільше: втратити зручність чи не знайти себе?

І якщо ви сьогодні стоїте перед вибором — залишитись чи почати з нуля, — що виберете ви?

Джерело