– Твоя мама стає все вередливішою, тому з наступного місяця, з лютого, будеш платити мені 30 тисяч гривень на місяць, на менше я не згодна, – сказала я колишньому чоловікові Тимофію.

Справа в тому, що коли він від мене пішов десять років тому, я з двома дітьми залишилася жити з його мамою, зі свекрухою.

Характеру моєї свекрухи далеко не мед, але йти мені з дітьми було нікуди. Я сирота, в цьому місті, нічого свого не маю.

Тимофій тоді вирішив “будувати нове життя” зі своєю молодою співробітницею. Вона була, звісно, приємна та мила, поки не народила їхнього спільного сина.

Чоловік почав частіше затримуватись на роботі, а згодом і зовсім майже зник з її життя. За іронією долі, історія повторилася, тільки цього разу вже не я, а його друга дружина залишилася наодинці з дитиною.

Я ж ці десять років займалася вихованням наших з Тимофієм дітей, що виросли добрими та розумними людьми. Але коли свекруха стала немічною, мені довелося доглядати за нею.

Спочатку це були прості справи – допомогти з покупками чи приготуванням їжі. Потім же, коли вона зовсім злягла, я вже не могла залишити її навіть на годину.

Жодна доглядальниця не витримувала більше двох днів: свекруха з будь-кого могла зробити нервовий комок.

– “Я довіряю тільки тобі, бо ти рідна мати моїх онуків!” – заявила вона мені одного разу після чергового конфлікту з найманою помічницею.

Тимофій був змушений платити мені гроші за догляд за його мамою. Спочатку це було 7 тисяч гривень, потім 10, а останні два роки – 15 тисяч. Це дозволяло утримувати дітей у школі, одягати, оплачувати репетиторів і хоч якось жити.

Але тепер ситуація змінилася. Діти виросли, вступили до університетів, і я все більше відчувала, що живу лише для когось іншого.

Сама ж свекруха стала просто нестерпною: вона може кликати мене вночі, бо їй здалося, що “дмуть двері”, або вимагати, щоб я купувала їй дорогі ліки, які їй “прописала подруга”, а лікарі навіть не згадували.

– Ти нічого не робиш для себе! Хіба так можна?! – якось дорікнула мені подруга, з якою ми зідзвонювались раз на місяць. – Продай той будинок, розділи гроші між дітьми і поживи для себе. Ти молода жінка, чого ти чекаєш?!

Ці слова Тетяни змусили мене замислитися. Дійсно, свекруха переписала на мене будинок, але я знала, що він належатиме у майбутньому дітям. Продавати його я ще не хочу, але й далі жити лише для когось іншого мені важко.

Коли Тимофій прийшов провідати маму на вихідні, я йому все сказала:

– Або ти платиш мені 30 тисяч, або шукаєш для своєї мами іншу доглядальницю. Я більше не можу. Я хочу мати хоч трохи свого життя, доглядати за собою.

Тимофій відсахнувся:

– Тридцять тисяч?! Ти жартуєш? У мене таких грошей немає!

– Це твоя мама, Тимофію. Можеш перевезти її до себе, але я більше не витримаю.

Він пішов розгніваним. Я залишилася сама в кухні, дивлячись на свекруху, яка тихо спала в своїй кімнаті.

Вже кілька днів у мене в голові крутиться запитання: чи правильно я вчинила? Чи зможе Тимофій зрозуміти мене? І головне – чи прийде час, коли я зможу жити лише для себе?

Джерело