– Твоя мама не може у нас жити, – чую я розмову сина з невісткою.

– Але ж ти добре знаєш, в якій ситуації вона опинилася. Та й все життя вона нам допомагала, – намагався переконати дружину син.

– Нічого не знаю. У мене є своя мама. А у твоєї мами є донька, нехай вона іде до неї, – заявила Аня.

Я сиділа у сина на кухні і пила чай, і зовсім не розуміла, що тепер я маю робити. Я ж всі ці роки лише у сина вкладала, доньці не допомагала зовсім, а він відмовляється тепер мене у себе приймати.

Мені 57 років. Нещодавно не стало мого чоловіка, з яким я прожила останніх 15 років, і я опинилася на вулиці.

З Миколою ми жили у його шикарній трикімнатній квартирі. Свою квартиру я доньці залишила, і навіть відразу переписала її на неї, щоб вони з чоловіком вже відчували, що господарюють на своєму, а не на чужому.

Син одружився і став жити окремо. Спочатку вони з невісткою знімали житло. Але потім моя сваха поїхала в Іспанію і стала говорити, що добре було б, якби ми дітям квартиру купили.

Я не мала нічого проти. Живучи у Миколи на всьому готовому я особливо не витрачалася, бо у чоловіка були гроші, він мене повністю забезпечував, а я свої гроші тим часом відкладала.

Так що коли син купував квартиру, я всі свої заощадження йому віддала. Донька не мала нічого проти, вона з розумінням поставилася до ситуації, що склалася.

Потім я постійно допомагала лише сину, бо вважала, що у доньки є чоловік і він має її забезпечувати. Та й зрештою, я їй квартиру свою залишила, а це теж не мало.

Таким чином я про дітей подумала, а про себе ні. Я вважала, що я теж забезпечена, адже чоловік у мене і справді був дуже хороший, нічого мені не шкодував.

У Миколи була одна донька, жила вона в іншому місті і приїжджала нечасто. А коли батька раптово не стало, вона приїхала на похорон і дала мені два тижні, щоб я виселилася.

Квартиру вона хоче відремонтувати і згодом продати.

Ми з Миколою офіційно не були розписані, не вважали, що штамп в паспорті щось міняє, але виявилося, що таки штамп має значення.

Оскільки заповіту чоловік не залишив, то єдиною спадкоємицею стала його донька.

Я змогла б поборотися за свої права, але тільки через суд, та в мене на це немає грошей.

Я сподівалася, що я зможу жити у сина, та невістка категорично проти, каже, щоб я йшла до доньки.

– Мамо, ти не можеш у нас жити, тут місця мало. У мене двоє дітей-підлітків, – каже донька. – Не ображайся, але ти братові допомагала, то по справедливості він би і мав тебе до себе забрати.

Отак мої діти мною перекидаються, наче м’ячем. Невістка відправляє мене до доньки, а дочка до сина з невісткою.

– Якщо вже така ситуація, – каже мені невістка, – то їдьте до моєї мами в Іспанію і там ще самі собі на квартиру заробите.

І сваха вже мені телефонувала, кличе до себе.

Їм добре казати, а я ніколи за кордоном і не була, мені страшно. А якщо у мене нічого не вийде? Мені 57 років.

Та й, якщо чесно, невже кожна заробітчанка так відразу їде і на квартиру собі заробляє? Щось мені в це не дуже віриться. Я в цьому не впевнена.

Яке рішення мені прийняти? Так виглядає, що Іспанія для мене найкращий варіант.

А от від дітей я такого не сподівалася. Чому невістка мене до дочки відправляє? Невже і справді так правильніше?

Джерело