– Твоя мама мені мішає, Юлю. Я не готовий до останнього з нею жити під одним дахом! Вона тут зайва, як не крути! – наголосив мені чоловік.

– Любомире, зайва? Це ж моя мама, а не стара газова плита, яку виносять у підвал, коли купують нову техніку!

– Та я не це мав на увазі… просто, ти ж сама сказала, що вона весь час втручається… І я не можу розслабитись у себе вдома. Це неправильно?

– А правильно — щоб вона сиділа в кімнаті, як тінь, і чекала, коли її запросять попити чаю.

От із цього почалась моя історія. А може, вона почалась ще раніше. Коли я, Юля, вирішила, що можна впхати дві душі в одне життя: свою й мамину.

Після того, як батька не стало, мама залишилась сама у старій хаті на Черкащині. Вона виростила мене сама, бо тато завжди десь будував чужі дахи, а до свого не добрався.

І от я, доросла, з чоловіком, з дітьми і кредитом, який, здається, теж хоче спати в нашій спальні, — сказала:

– Мамо, приїжджай до нас. Навіщо тобі та стара хата? Продай землю, купимо добротний дім під Києвом. І буде в тебе своя кімната, з квітами, з вікном на сад.

Вона довго мовчала.

– А як же вишні? І ті стільці, що дід зробив?

– Мамо, це речі. Ти ж розумієш… Ти не речі, ти — наша сім’я.

І вона повірила. Хоча я бачила, як вона гладила долонею кути старої хати, ніби прощалась із другом. Вона віддала нам усе: ділянку, частину грошей, і навіть рушники, вишиті ще прабабцею.

Ми купили будинок у селі під Обуховом. Красивий, з двором, з ялинкою перед ґанком. Її кімната була в мансарді. Світла, але прохолодна. Ми обіцяли, що поставимо там кондиціонер. Потім. Як буде час.

Перший місяць вона варила борщі, прала дитячі речі, витирала підлоги так, що я навіть не встигала сказати “дякую”. А потім почалось…

Любомир почав бурчати.

– Юлю, я приходжу додому, а там уже на плиті щось стоїть. Я не можу навіть яєчню зробити без її контролю. Вона міняє місцями спеції!

– Любчику, вона хоче допомогти…

– Та я розумію. Але, чорт забирай, мені тридцять шість! Я не хочу щодня слухати, що я “недосипаю”, “погано виглядаю” і “бідне моє серденько”.

Діти були раді — бабуся вічно щось пекла, вигадувала казки, навчила їх грати у “пекаря й крамаря”. Але я бачила, що мама якось згорбилась. Вона часто сиділа в кутку кухні, ніби зайва на власному весіллі.

Одного разу я чула, як вона сказала по телефону:

– У них все добре. Просто… Я іноді не знаю, де мені стояти. Щоб не заважати.

Я плакала. Але нічого не сказала. А тоді почалась справжня біда.

Одного вечора я повернулась із магазину, а Любомир був червоний, як помідор у серпні.

– Вона викинула мої чіпси.

– Що?

– Вона прочитала склад і вирішила, що це не можна їсти. Це ж маразм, Юлю!

Я пішла до мами.

– Мамо, ну не треба чіпати речі Любомира…

Вона кивнула, мовчки. І на ранок пішла в сад. Вперше — сама.

Через кілька днів вона сказала:

– Я думаю, що переїду. Не зараз. Просто… коли знайду куди.

– Мамо, будь ласка…

– Доню, я розумію. Це не твоя вина. І не його. Просто… я не маю тут місця.

Через два місяці вона зібрала речі. Ми допомогли їй знайти невелику квартиру в області. Там були шпалери в квіточку й старий диван, який ми замінили на новий. Я намагалася приїжджати. Але ж ви знаєте, як воно: школа, робота, ремонти, садики…

Одного дня я прийшла без попередження. Вона сиділа біля вікна. В кімнаті пахло м’ятою й самотою. На столі — фото нашої родини, обличчя в рамочках, як у фільмі.

– Привіт, мамо.

– Доню…

Ми пили чай і мовчали. А потім вона сказала:

– Я більше не хочу бути там, де мене терплять. Я хочу бути там, де мене чекають.

І я нічого не змогла відповісти. Бо вона мала рацію. Я любила її — безумовно. Але щоденна любов — вона не тільки про обійми. Вона про штори, які ти вішаєш для мами. Про поличку, яку прибиваєш. Про “дякую” за суп.

Сьогодні я дивлюсь на її вишні. Ми посадили такі самі на нашому подвір’ї — минулої весни. І, знаєш що? Вони пустили перші квіти. Вперше з того часу, як мама поїхала.

Я сиджу на кухні і думаю: а що, як би ми тоді зробили все інакше? Не віддали її в кімнату з назвою “тимчасово”, а дали простір з назвою “тут твій дім”?

А ви що скажете?

Чи є в нашому житті місце для батьків, окрім свят і телефонних дзвінків?

Чи справді любов — це турбота, чи просто відсутність провини?

Як це у вас?

Джерело