– Оленко! Почекай!

Олена, що вже підійшла до своєї машини, здивовано обернулася. До неї від сусіднього будинку поспішала невисока жінка похилого віку.

– Ну нарешті знайшла тебе! – Ще здалеку вигукнула вона. – Слава Богу! За колишнім місцем проживання сунулась – сказали, що переїхали ви, а куди – ніхто не в курсі!

Олена спочатку навіть не впізнала її, але потім, придивившись, ахнула. Ну треба ж, Лариса Костянтинівна, особистою персоною!

– Що вам потрібно? – Холодно поцікавилася вона. – Я дуже поспішаю.

– Оленко, ну навіщо ти так? – Лариса Костянтинівна вже порівнялася з нею, зайняла вигідну позицію між Оленою та автомобілем, не даючи пройти.

Вдивившись у її старече обличчя, Олена навіть відчула легкий укол жалю: ну треба ж, як вона змінилася! Куди поділася та владна, впевнена в собі жінка, яку поважали і навіть побоювалися всі, хто був з нею хоч трохи знайомий?

Погляд, колись жорсткий, гордовитий, зараз зовсім згас, куточки губ опущені, та й вся вона якось стиснулася, ніби навіть стала меншою на зріст, виглядає розгубленою, жалюгідною і такою самотньою…

“Так, нема чого її жаліти! – подумки обсмикнула себе Олена. – З чого це раптом? Вона свого часу мене не пожаліла!”

– Ларисо Костянтинівно, я правда дуже поспішаю, вже спізнююся, – вголос сказала вона, – дайте пройти!

– Олено, вислухай мене, будь ласка! – Жінка благаюче зиркнула на неї знизу вгору, і в очах її було стільки болю, змішаноїго з надією, що Олена здалася:

– Гаразд, у вас є п’ять хвилин.

– Тоді я відразу перейду до суті, – діловито промовила Лариса Костянтинівна, і Олені здалося, що вона на мить стала знову тією, колишньою.

– Я хотіла попросити в тебе дозволу бачитися з онуком.

– З чого раптом? – Олена здивовано дивилася на свою співрозмовницю, навіть забула про справи.

– Ти, мабуть, чула вже, що Вадик, він… – голос літньої жінки затремтів, на очах виступили сльози.

– Так, співчуваю вашій втраті, – кивнула Олена. – Але до чого тут мій син?

– Твій хлопчик… Оленко, адже це єдине, що в мене залишилося від мого Вадика, – схлипнула Лариса Костянтинівна. – Розумієш, я зовсім одна, у мене в усьому світі немає більше нікого…

– І тому ви раптом згадали про існування у вас онука, – примружившись, закінчила за неї Олена. – Через п’ятнадцять років прийшли сюди і просите мене дозволити вам з ним спілкуватися!

– З хлопчиком, якого, послухай я вас тоді, могло б і не бути на світі. З онуком, якого ви всі ці роки не визнавали, яким жодного разу не поцікавилися, цукерки йому не купили!

– Олено, я прошу тебе… – на Ларису Костянтинівну було шкода дивитися. – Так, я припустилася помилки, не мала рації, каюся.

– І прошу у тебе вибачення. Але звідки я могла знати, що так повернеться життя? Я захищала свою дитину, і ти, як мати, повинна зрозуміти мене!

– Я нічого вам не винна, – сухо відповіла Олена, в душі радіючи, що Максим тільки вчора відбув у літній табір. – Дуже шкодую, що ваш син загинув, але я і моя дитина тут абсолютно ні до чого. Вибачте, мені час.

Вона легко відсунула Ларису Костянтинівну убік і сіла в автомобіль.

– Олено, так не можна! Як ти можеш, ти ж сама мати! Серця у тебе немає!

– Це у мене немає серця? – Олена, що вже встигла завести двигун і хотіла тільки одного – скоріше поїхати звідси, щоб не бачити ніколи більше цю жінку, не витримала.

Вона вискочила з автомобіля і майже впритул наблизилася до тієї, хто посмів порушити її спокій:

– Нагадати вам, шановна Ларисо Костянтинівно, як ви, дізнавшись, що я чекаю на малюка від вашого сина, спіймали мене біля університету і вмовляли позбутися його?

– А потім, коли зрозуміли, що я не піду на це, заявилися до нас додому і влаштували потворний скандал?

– Як кричали в обличчя моїй матері, у якої, між іншим, було хворе серце, що я – дівка легкої поведінки, що перебрала вже всіх хлопців в інституті?

– Що я спокусила вашого бідного невинного Вадика, скромного янголятка, щоб повісити на наївну дитину свого нагуляного малюка? Як потім таки зуміли й Вадика переконати в цьому? А я ж кохала його, чуєте?

– Так, кохала. Я й подумати не могла, що він так вчинить зі мною. Адже ми збиралися одружитися, у нас могла бути сім’я, щастя, син! Але ж ні: ви ось цими руками все зруйнували!

– Це ви, зібравши всі свої заощадження, підключивши всі свої зв’язки, відправили Вадика до родичів в столицю, навіть доучитися тут не дали, перевели всіма прадами та неправдами до столичного університету!

– Це ви кожному зустрічному і поперечному розповідали, яка я негідниця, вигадували всілякі небилиці, щоб очорнити мене в очах людей! Та ви ж навіть у деканат писали!

– Це ви кричали на кожному кутку, що Максим не має жодного відношення до вас, та вашого сина! Що в нього взагалі не може бути дітей! Що я просто хотіла  влізти в порядну забезпечену сім’ю!

– А тепер вам знадобився онук? Немає у вас онука і ніколи не було, чуєте! Відхрестившись від нього одного разу,  не варто й зараз змінювати своє рішення. Ми п’ятнадцять років жили без вас і далі проживемо!

На душі полегшало. Нарешті вона змогла висловити цій жінці в обличчя все те, що збиралося роками в її серці. Де вона була, коли вони з Максом жили на одну крихітну допомогу та на мамину пенсію?

Коли в неї зникло молоко, а на суміш у дитини була  алергія? І якби не добрі люди, які допомагали просто так, від щирого серця, невідомо ще, де б вони брали гроші на харчування?

Де вона була, коли Олена розривалася між дитиною, навчанням та роботою, у буквальному сенсі падала від постійного недосипання та стресу? Коли лягла мама, а Макс був ще маленький, тільки пішов у садок?

– Ах, от як ти зі мною! – Почула вона голос Лариси Костянтинівни, що проникав в салон автомобіля навіть через зачинені двері.

– Врахуй, я все одно доб’юся свого! До суду піду, вимагатиму генетичну експертизу! Ти не можеш заборонити мені бачитися з онуком, я його бабуся!

– У мого сина була тільки одна бабуся, – злегка опустивши скло, відрізала Олена, – найдобріша, любляча, турботлива і розуміюча. А ви краще відійдіть убік, інакше, присягаюся Богом, я за себе не відповідаю!

Вона увімкнула задню і різко натиснула на газ. Машина рвонула з місця, ледь не зачепивши розгнівану Ларису Костянтинівну.

Олена вилетіла з рідного двору, намагаючись вгамувати тремтіння в руках і заспокоїти серце, що шалено калатало. Ні, ніколи не дозволить вона цій жінці з’явитися поряд із сином, нізащо! Бабуся! Самій не смішно?

І навіть якщо вона справді втілить у життя свої погрози, навіть, якщо піде до суду, навіть, якщо суд стане на її бік – все одно!

Макс уже дорослий, йому незабаром п’ятнадцять, він знає чудово, хто його батько, і про те, як він і його матуся вчинили з ними свого часу, теж знає. Олена ніколи нічого не приховувала від нього.

Чесно розповіла все, як є. Макс – розумний хлопець, чесний, розважливий, а головне – завжди на боці правди та справедливості.

Хай тільки спробує сунутися до нього, стара змія! Та він і сам може послати її далеко і надовго туди, звідки вона заявилася!

Жалості не було. З чого їй повинно бути шкода ту, яка колись поливала її брудом і не хотіла визнавати їхнього зв’язку з її сином?

Ні, всьому свій час, раніше треба було думати, проявляти ініціативу. Тоді, можливо, вона б ще й вибачила… А зараз – пізно. Так, саме пізно, надто пізно Лариса Костянтинівна згадала про те, що вона має онук!

…Суд все ж таки відбувся, і розгляд тривав майже півтора року. Лариса Костянтинівна незмінно була на засіданнях у супроводі адвоката, важлива, впевнена у своїй перемозі.

І так, вона мала рацію – зрештою, суд виніс рішення про те, що вона має повне право спілкуватися з Максом.

Ось тільки сам Макс був категорично проти, і, як не намагалася новоспечена бабуся налагодити з ним стосунки, просто ігнорував її, вдавав, що її не існує.

– Знаєш, мамо, вона вчора мене купити хотіла, – сміючись, розповідав хлопець увечері. – Кричала в спину щось про те, що має дві квартири і ще щось там є.

– А ти?

– Та нічого мені від неї не потрібно, я всього сам доб’юся!

Олена задумливо дивилася на свого такого вже дорослого, але водночас, ще такого  маленького сина. Може, й на краще, що все так обернулося?

Хоча Макс із Ларисою Костянтинівною стосунків не підтримує, та по закону він все одно її єдиний онук. І вся спадщина після її відходу, перейде йому по праву. І хоч він і каже зараз, що нічого йому від тієї родини не потрібно, хто знає, як надалі складеться життя?

Ні, все-таки не дарма кажуть, що все, що не робиться, – на краще. Ну, з’явилася бабуся, ніхто ж не змушує його з нею йти на контакт?

А ось дві квартири ще ніколи і нікому не завадили, тож молодець, Лариса Костянтинівна, добилася свого! Як кажуть, з поганої вівці, хоч вовни жмут…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? СТавте вподобайки.