Віктор Степанович і Марина Миколаївна вже сто разів пошкодували, що послухали сина і продали свій будинок.

Нехай їм там було важко, але це був їхній дім. Вони там були господарями. А що тут?

Вони боялися виходити зі своєї кімнати, щоб не спричинити гніву невістки Катерини. Її дратувало буквально все. Як вони ходять, човгаючи капцями. Як п’ють чай, як їдять.

Єдина людина у квартирі, кому вони були потрібні, це онук Діма.

Дорослий хлопець, красень, але любив своїх стареньких до божевілля. І якщо мати підвищувала голос у його присутності, то відразу ж отримувала реакцію у відповідь.

А ось син Вадим, чи боявся дружини, чи йому було просто все одно, ніколи не заступався за батьків.

Діма навіть вечеряв разом із бабусею та дідусем. Ось тільки вдома бував рідко. Він зараз був на практиці. Для зручності жив поряд із роботою, у гуртожитку. Приїжджав лише у вихідні.

Літні люди чекали онука, це було немов свято. Ось уже й Новий рік на порозі. Дімка заїхав рано-вранці, тільки щоб привітати всіх з прийдешнім.

Прийшов у кімнату до своїх стареньких.

Приніс кожному з них теплі гарні шкарпетки та рукавиці. Він знав, що вони завжди мерзнуть, ось і вирішив їх порадувати. Діду звичайні рукавиці, а бабусі з вишивкою.

Марина Миколаївна притиснула рукавиці до обличчя та розплакалася.

– Бабусю, ти чого? Чи не сподобалися?

– Що ти, рідненький. Вони найкращі. Таких дорогих у всіх сенсах у моєму житті ще не було.

Вона обняла онука та поцілувала. Дімка почав цілувати долоні бабусі. Він любив це робити з дитинства. Її руки завжди чимось пахли. То запашними яблуками, то тістом. А найбільше теплом та любов’ю.

– Так, дорогі мої, протримайтеся тут без мене три дні. Я з хлопцями відпочину, а згодом додому.

– Відпочивай, рідний, – сказала бабуся, – ми зачекаємо.

Дімка зібрав сумку, попрощався з усіма та пішов. Літні люди повернулися до своєї кімнати.

За годину почули, як Катерина репетує на чоловіка, що мають прийти гості. А в будинку старі. Нехай кудись їх подіне. Соромно перед людьми, розслабитись не можна.

І куди гостей спати потім покласти. Вадим спробував щось відповісти, на кшталт, куди ж я їх діну. Але Катя навіть слухати не хотіла.

Літні люди сиділи як миші, навіть чай пити не пішли на кухню. Віктор Степанович дістав із заначки вафлі, поділився із дружиною.

Вони сіли біля вікна і мовчки стали жувати. Боялися навіть заговорити. В очах Марини Миколаївни тремтіла сльоза. Як же боляче та прикро дожити до того стану, коли ти нікому не потрібен.

Надворі стало темніти. До кімнати зайшов Вадим.

– Тут така справа, скоро до нас прийдуть гості, і вам треба кудись піти. Самі розумієте, що з вами жодного свята не буде.

– Синку, то куди ж ми підемо? У нас тут нікого немає, – спитала мама.

– Ну, а я звідки знаю, вас же в гості колись сусідка в селі кликала, от і їдьте.

– Куди ж ми поїдемо? Автобус уже не ходить, та й не знаємо, де вокзал. І чи жива ще вона.

– Ну не знаю, коротше, Катя сказала, що у вас година на збори.

Вадим вийшов. Віктор та Марина дивилися один на одного. Кожен стримувався, щоб не заплакати. Стали збиратися, от і подарунки онука стали в нагоді.

Одяглися тепліше. Мовчки вийшли з дому. Надворі було вже майже темно. Люди навколо метушилися, поспішали у своїх справах.

Марина Миколаївна взяла чоловіка під руку, і вони пішли повільно до парку. Дорогою завернули до маленького кафе. Замовили собі чай та бутерброди, адже вони цілий день нічого не їли.

Просиділи майже годину у кафе. Дуже не хотілося виходити надвір. Там віяв вітер, пішов сніг. До ночі мороз міцнішав. У парку була невелика альтанка. Подружжя вирішило сховатися в ній.

Все-таки якийсь дах над головою. Вони сіли, тісно притиснувшись один до одного. Марина Миколаївна розглядала рукавиці на своїх руках. Віктор подивився на дружину і сказав:

– Добре, що наш онук має чисте серце, попри черстві серця своїх батьків.

– Так, обіцяли онукові протриматися і не змогли, – відповіла бабуся.

Час минав, сніг не вщухав. У будинках спалахували ялинки. Багато хто у квартирах уже сидів за столом, проводжаючи старий рік. Раптом біля ніг Марини та Віктора з’явився собака.

Такий симпатичний спанієль. Він став підвивати. Встав лапками до бабусі на коліна. Вона посміхнулася і погладила його.

– Друже, а ти що тут один робиш? Загубився?

– Запитала Марина Миколаївна.

Раптом далеко почули жіночий голос.

– Лорде, до мене, де ти? Додому час. Ну, де ж ти? Ріденький, ти де?

Дівчина почула, як загавкав її собака.

– Лорде, Лорде. Я йду до тебе. Що сталося?

Дівчина дійшла до альтанки. Її собака стояв лапками на колінах літньої жінки та гавкав. Дивлячись на літніх людей, Даша зрозуміла, що сидять вони вже давно.

– Вибачте нам, Лорде добрий, він нікого не скривдить. Вибачте за питання, а ви давно тут сидите?

– Давно, доню, гарний у тебе собачка, добрий.

– А чому додому не йдете? Адже холодно дуже й за годину вже Новий рік.
Літні люди мовчали.

– Вибачте ще раз, вам нікуди йти?

У відповідь вони похитали головою.

– Дуже цікаво. Я навіть розгубилася.

Лорд не відходив від бабусі, крутився і виляв хвостом.

– Я думаю, що розмову треба продовжити в іншому місці. Тим більше я вийшла вигуляти Лорда, одяглася легко і вже змерзла. Та й ви, я думаю, теж дуже змерзли. Вставайте, ходімо до мене.

– Що ти, дитино, навіщо тобі це треба? Ми вже якось до ранку пересидимо, а вранці вирішимо, що нам робити. Просто у цьому місті ми нічого і нікого не знаємо.

– Ну ні, так я вас тут не залишу. Ми з Лордом живемо вдвох, тож гостям будемо дуже раді. Ходімо, скоро Новий рік.

Давайте, бо все свято пропустимо.

Марина та Віктор переглянулись, зітхнувши, почали підводитися. Навіть попри теплі шкарпетки, ноги замерзли сильно.

Ішли повільно, Лорд бігав навкруги, і радісно виляв хвостом. Дорогою познайомилися, розмовляли.

Марина Миколаївна розповіла, як вони опинилися в альтанці. Соромно, звичайно, було, якось ця мила дівчина схиляла до одкровень. Даша дуже засмутилася.

Вона не розуміла, як можна своїх батьків просто вигнати надвір. Її мами та тата вже немає в живих, вона все б віддала, аби вони були поруч.

У квартирі було тепло. Смачно пахло з кухні. Спочатку було вирішено випити чай, зігрітися, а потім вже накривати стіл і сідати.

У кімнаті блищала ялинка різнобарвними вогнями. Було затишно, по-домашньому. Марина Миколаївна допомагала Даші накривати на стіл.

Віктор Степанович бавився з Лордом. Новий рік зустріли добре. Літні люди були вдячні Даші, а вона їм, що не одна цієї новорічної ночі. Вранці вона їх нікуди не відпустила. Запропонувала погостювати в неї хоча б тиждень.

А далі буде видно. Добре їй було з ними. Немов зі своїми рідними.

Дімка повернувся та одразу в кімнату до бабусі з дідом. Але там було пусто. По ліжку він зрозумів, що їх давно вже не було.

– Мамо, а де мої бабуся з дідом?

– А я звідки знаю? Пішли.

– Куди пішли? Коли?

– 31-го пішли, ми попросили піти погуляти, у нас гості, як ти собі це уявляєш, зі старими святкувати, соромно ж.

– Та що ти, мені теж соромно з вами тут жити! Це не вони старі, а ви. Мені шкода вас. – кричав на батьків Діма.

Дімка одягнувся і вискочив надвір. Він не знав, куди бігти, де їх шукати. Став питати у перехожих, раптом хтось бачив двох людей похилого віку.

Ходив уже дві години, настав відчай. Він боявся найстрашнішого.

Вдалині побачив дівчину, вона гуляла із собакою. Підійшовши ближче, хотів спитати та раптом помітив на її руках рукавиці, ті, що подарував бабусі.

– Вибачте, звідки у вас ці рукавиці?

– А що?

– Я такі ж подарував своїй бабусі, а тепер її нема і діда. Я не знаю, де їх шукати.

– Ви Діма?

– Так, а звідки ви знаєте мене?

– Знаю, мене Даша звуть. Ходімо зі мною.

Вона обернулася, покликала Лорда, і вони рушили додому до Даші. Дорогою Даша розповіла, як знайшла бабусю з дідом в альтанці.

Як забрала до себе та залишила їх у себе. Почала просити Діму залишити їх з нею, тільки речі їм потрібні.

Даша відчинила двері, з кухні пахло млинцями.

– Я обожнюю цей запах, – сказав Діма.

– Дивіться, кого ми з Лордом привели, – сказала Даша.

Дімка зайшов на кухню, бабуся кинулася до нього і заплакала. З кімнати вийшов дід. Потім усі разом сіли за стіл, пили чай, їли смачні бабусині млинці. Дімка просив вибачення за батьків.

Довго обговорювали, що робити далі. Даша переконала всіх. Бабуся з дідом залишилися в неї. Діма приніс їхні речі. Сам став майже постійно гостювати у Даші.

Колись у цій великій трикімнатній квартирі жили лише Даша та Лорд. А тепер у квартирі завжди багато людей. Смачно пахне, щасливий Лорд, як найголовніший, вибирає, з ким він спатиме вночі.

Ну а Даша та Діма, втім, це вже зовсім інша історія. Головне, що доброта, це велике почуття.

Іноді просто комусь посміхнутися. Просто спитати, що трапилося.

Зробити щось добре. Все це повернеться обов’язково.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях, що думаєте з цього приводу?