— Тут нічого твого немає — квартира моя. Терпи або збирай речі й геть! — заявив чоловік.

Марина стояла біля вікна дитсадка і спостерігала, як батьки забирають дітей. Вже сутеніло. Лютневий сніг падав великими лапатими пластівцями, вкриваючи капоти машин. У групі залишився лише Тимко — його мама, як завжди, запізнювалася.

— Маріє Сергіївно, а коли по мене прийдуть? — хлопчик смикнув її за край светра.

— Скоро, сонечко. Мама просто затрималась на роботі, — лагідно відповіла Марина.

Вона присіла навпочіпки й поправила йому шарфик. Тимко був її улюбленцем — такий же руденький, якою була вона сама у дитинстві. Щоправда, з роками її волосся потемніло, набуло мідного відтінку, а в Тимка воно сяяло яскраво, мов морквинка.

Раптом двері рвучко відчинилися, впустивши клуби морозного повітря.

— Вибачте, вибачте! — влетіла у роздягальню розтріпана Тимкова мама з почервонілими від холоду щоками. — Затрималася на нараді, а потім ці затори…

— Нічого страшного, — Марина всміхнулася.

— Ми з Тимофійком конструктор збирали.

Коли вони пішли, Марина повільно зібрала свої речі. Завтра субота — можна буде поспати довше. Хоча… який там сон, коли Паша з самого ранку вмикатиме футбол на повну гучність.

Додому їхала автобусом. У салоні пахло мокрим одягом і вихлопними газами. Марина сперлася лобом об холодне скло. За вікном миготіли вогні — магазини, кав’ярні, вікна чужих квартир. У кожному з них — чиєсь життя, чиїсь радощі й турботи.

Вісім років тому вона теж їхала цим маршрутом, тільки в інший бік — із РАЦСу. Біла сукня, фата, щаслива усмішка. Паша сидів поруч, тримав за руку, шепотів на вухо всякі дурниці. Здавалося, попереду ціле життя — сповнене кохання й радості.

— Маринко, знаєш, про що я мрію? — казав він тоді. — Щоб ти сиділа вдома, дітей виховувала. А я вас забезпечуватиму. Дім — повна чаша, як мій дід казав.

Вона сміялася:

— Пашо, які діти? Ми ж тільки-но одружилися!

— То й що? Давай одразу почнемо. Хочу сина, потім доньку. А ти будеш вдома, як королева. Навіщо тобі працювати у садку за копійки?

Тоді це здавалося привабливим. Власний дім, діти, люблячий чоловік-годувальник. Класична сім’я — наче з реклами прального порошку.

Їхній будинок стояв на околиці — звичайна дев’ятиповерхівка. Марина піднялася на сьомий поверх, дістала ключі. З-за дверей лунав звук телевізора — Паша вже був вдома.

— Я прийшла! — гукнула вона з передпокою.

— Ми вечеряємо чи як? — долинуло невдоволене з кімнати.

Марина зайшла до вітальні. Паша розлігся на дивані у спортивних штанях і майці. На журнальному столику — порожні пляшки з-під напоїв.

— Зараз підігрію. Ти давно вдома?

— Уже годину сиджу, їсти хочу як вовк. Де ти ходиш?

— Я ж на роботі була. Чекала маму Тимка.

— Вічно з тими дітьми возишся. Краще б про чоловіка подумала.

Марина пішла на кухню. Дістала з холодильника вчорашні котлети, поставила грітися. Нарізала хліб, огірки. Руки все робили автоматично — скільки разів за ці роки вона готувала ті самі вечері…

— Маринко, принеси щось випити! — гукнув Паша з кімнати.

Вона дістала пляшку, подала чоловікові. Паша взяв її, навіть не глянувши у бік дружини.

— Слухай, я тут подумав, — сказав він, відкриваючи пляшку. — Досить тобі в тому садку сидіти. Скільки можна?

— Пашо, ми ж уже це обговорювали…

— Обговорювали, ага. Вісім років обговорюємо! Я вже втомився. Всі нормальні жінки вдома сидять, а моя бігає за чужими дітьми, як ненормальна.

— Я не бігаю за дітьми? Я виховую дітей.

— Та одне й те саме! Коротше — я вирішив. Звільняйся. Досить працювати на цій роботі!

Марина сіла у крісло навпроти.

— Пашо, я люблю свою роботу. Не можу я просто так піти.

— Чому не можеш? Я що, мало заробляю? Не можу сім’ю прогодувати?

— Річ не в грошах…

— А в чому? У тому, що ти мене не поважаєш?

Паша сів, втупився у неї важким поглядом. Вона добре знала цей погляд — впертий, кам’яний. Якщо він щось вирішував, переконати його було неможливо.

— Давай поговоримо спокійно, — попросила вона. — Чому тобі так важливо, щоб я не працювала?

— Бо так правильно! Чоловік має працювати, жінка — вдома сидіти. Мій дід так жив, батько так жив, і я так хочу!

— Але зараз інші часи…

— Ну й що? Це мій дім, я тут господар чи хто? Сказав — звільняйся, значить, звільняйся!
Марина встала.

— Вечеря на плиті. Я — у ванну.

Вона зачинилася у ванній, сіла на край ванни. Ком у горлі підкочувався, але вона трималася. Не плакати. Тільки не плакати. Паша терпіти не міг, коли вона плаче — казав, що це маніпуляція.

Згадалося, як рік тому не стало її тата. Серце. До пенсії залишилося пів року. Мама залишилась сама у старому будинку на околиці. Марина хотіла забрати її до себе, але Паша був проти.

— Навіщо нам вона у квартирі? У неї ж свій дім є — от хай там і живе.

— Пашо, їй важко самій…

— І що? Я не підписувався чужих батьків доглядати.

Мама так і залишилася у своєму будинку. Марина їздила до неї на вихідні, допомагала по господарству. Паша ці поїздки не схвалював, але терпів.

З ванної Марина вийшла лише за пів години. Паша доїдав котлети, на телевізорі йшов якийсь серіал.

— Завтра до друга поїду, — повідомив він.

— У нього день народження.

— А можна я з тобою?

— Нащо? Там мужики, карти, напої. Тобі там робити нічого.

— Я б просто посиділа…

— Сказав — нічого. І взагалі, завтра у тебе будуть інші плани.

— Які?

— Заяву напишеш. На звільнення.

Марина відчула, як усе всередині стиснулося.

— Пашо, я не звільнятимусь.

Він повільно повернувся до неї.

— Що ти сказала?

— Я сказала, що не звільнятимусь. Це моя робота. Моє життя.

— Твоє життя — це я! — Паша підвівся, навис над нею. — Ти моя дружина! І робитимеш так, як я сказав!

— Ні. Не робитиму.

Чоловік обурився. Наговорив ще багато образливих слів, яких від нього Марина ще ніколи не чула. Проте жінка стояла на своєму. Подружжя посварилося.

— Сама винна. Довела.

— Я ж просто сказала, що хочу працювати…

— Я все сказав! Набридла твоя робота! Завтра пишеш заяву — і крапка!

Він пішов у спальню, грюкнувши дверима. Марина залишилась стояти посеред кімнати. Серце папало від образи. Уночі вона не зімкнула очей. Лежала на самому краєчку ліжка й слухала, як хропе чоловік. Вісім років вона терпіла його вибрики, холод.

Надіялася, що все налагодиться, коли з’являться діти. Але дітей не було. Рік за роком, але Паша змінювавася у гіршу сторону.

У понеділок вранці вона встала раніше, ніж зазвичай. Приготувала сніданок, зібралася на роботу. Паша прокинувся, коли вона вже взувалася у передпокої.

— Ти куди?

— На роботу.

— Я ж сказав…

— Ти сказав. А я почула. І все одно йду на роботу.

— Марина, ти мене не чуєш! Востаннє кажу — сиди вдома!

— Ні.

— Тоді не нарікай. Або живеш за моїми правилами, або забирайся геть!

— Я подумаю над твоїми словами, — спокійно відповіла Марина і вийшла.

День у дитячому садку тягнувся вічністю. Діти потребували уваги, але думки були зовсім не тут. Що робити? Залишитись і далі терпіти? Чи піти — в нікуди?

— Маріє Сергіївно, ви сьогодні якась не така, — помітила нянечка Зоя. — Занедужали?

— Ні, просто втомилася.

Після роботи вона не повернулася додому. Поїхала до мами. Старенька електричка везла її за місто — в інше життя. Мама зустріла її на порозі, одразу відчула недобре.

— Маринко, що сталося?

— Мамо, можна я трохи поживу у тебе?

— Звісно, доню. Заходь, я зараз чай поставлю.

Вони сиділи на кухні. За вікном сутеніло, у печі потріскували дрова. Мама мовчки слухала, як Марина розповідала про прохання Паші, про його «забирайся геть».

— Ех, Маринко, — зітхнула мама. — Казала ж я тобі, що твій Паша мені не до вподоби. Очі в нього… недобрі.

— Треба було раніше казати.

— А ти б послухала? Закохана ж була по вуха.

Марина опустила голову. Правда. Була закохана. Вірила кожному слову, кожній обіцянці.

— Що тепер робити, мамо?

— А що робити? Жити. Ти молода, маєш роботу, руки-ноги на місці — проживеш і без нього.

— Але як же… Ми ж вісім років разом…

— І що? Вісім років ти терпіла — вистачить. Знаєш, що твій батько завжди казав? Жінка повинна вміти сама себе прогодувати. Щоб ні від кого не залежати.

Марина розплакалася. Мама обняла її, гладила по голові.

— Ну, поплач-поплач. Легше стане. А потім — нове життя почнемо.

Три дні Марина жила в мами. Допомагала по господарству, топила піч, готувала. Паша телефонував кілька разів, але вона не брала слухавки. На четвертий день наважилася повернутись — потрібно було забрати речі.

Паша зустрів її у передпокої.

— Прийшла? Відпочила?

— Я за речами.

— За якими речами?

— За своїми. Я йду, Паша.

Він посміхнувся.

— Йдеш? І куди ж ти підеш? До матусі в село?

— Це моя справа.

— Ладно, йди. Але знай — тут нічого твого немає. Квартира моя, меблі мої, все моє. Даю тобі останній шанс подумати: або терпиш, або збираєш речі й геть!

Марина дивилася на нього — і не впізнавала. Де той Паша, який колись носив її на руках? Обіцяв любити вічно?

— Так і зроблю. Заберу речі й піду.

— Тільки свої речі забери й ключі залиш. І щоб духу твого тут не було!

Марина пройшла в спальню, дістала валізу. Збирала мовчки, зосереджено — брюки, сукні, косметика. За вісім років накопичилося не так уже й багато. Паша стояв у дверях, спостерігав.

— І заради чого все це? Заради свого садочка? Заради чужих діточок?

— Заради себе, — відповіла Марина, застібаючи валізу.

— Через тиждень прийдеш на колінах просити вибачення.

— Не прийду.

— Побачимо.

Марина вийшла з квартири, залишивши ключі на тумбочці. Спустилася сходами вниз, вийшла на вулицю. Холодне березневе повітря обпекло обличчя. Вона глибоко вдихнула. Страшно? Так. Але вперше за багато років вона відчувала себе вільною.

Додому, до мами, повернулася ввечері. Та вже чекала її з вечерею.

— Ну що?

— Все. Забрала речі. Ключі залишила.

— І правильно зробила. Сідай, поїж. Завтра нове життя починається.

Нове життя почалося з поганого самопочуття.

Марина прокинулася ще до світанку, з дивним відчуттям. Подумала, що застудилася — будинок мами хоч і затишний, але холодний. Та за кілька хвилин відчула себе ще гірше. Вона ледь встигла добігти до вбиральні.

— Маришо, ти що? — прокинулася мама, стурбовано зазираючи у двері. — Тобі гірше?

— Та ні, мамо, мабуть, отруїлася.

— Може, до лікаря?

— Та ні, обійдеться…

Але це саме повторилося і наступного дня, і ще за два дні. Тоді Марина, вся бліда, купила в аптеці тест. Дві смужки. Вона сиділа на ліжку, тримаючи в руках маленьку картонну табличку, що перевернула її уявлення про майбутнє.

— Мамо, — тихо покликала вона.

— Що сталося?

— Я… при надії.

Мати сіла поруч, мовчки обійняла доньку.

— Від Паші?

Марина кивнула.

— Що ж… Бачиш, життя само вирішує. Може, не просто так ти пішла від нього саме зараз.

— Що мені робити?

— Думати про дитину. А ти впораєшся, доню. Я з тобою.

Марина продовжувала працювати у садочку, хоч і стало важче. Жінки навколо підтримували — Зоя, завгосп, навіть завідувачка принесла з дому старенький програвач, щоб дітям включали казки, а Марина могла присісти на кілька хвилин.

Минуло два місяці. Паша більше не дзвонив. Вона не розповідала йому нічого. Навіщо? Він сам сказав: «Забирай речі і йди».

Одного вечора вона поверталася додому з покупками, коли побачила знайоме авто біля будинку мами. Серце стиснулося.

Паша стояв на ґанку, нахмурений.

— Привіт, — кинув сухо.

— Що ти тут робиш?

— Мені потрібно поговорити.

— Немає про що.

— Я… я дізнався.

— Вітаю. Але запізно.

— Ти ж не можеш залишити мою дитину без батька!

— Це ти її залишив. Тоді, коли вигнав мене.

— Я був сердитий, сказав зайве… Я не знав, що ти при надії!

— Це нічого не змінює.

— Послухай, Марино… я все обміркував. Давай спробуємо знову. Почати спочатку. Я змінюся. Обіцяю.

Вона подивилася йому в очі. Вперше за довгий час — без любові, без сліз. Спокійно.

— Я вже почала спочатку, Паша. І тобі раджу зробити те саме.

Вона обійшла його, зайшла в дім і тихо зачинила двері. А за кілька хвилин, коли вікно надворі запалало м’яким світлом лампи, мама поставила перед нею чашку чаю з м’ятою й медом.

— Ну що, доню? Говорив щось путнє?

— Та таке… — Марина усміхнулася. — Вирішив «змінитися».

— Ну-ну, хай тренується. Але вже без нас.

І Марина знову відчула той самий подих свободи повної надії.

Джерело