Мама поклала переді мною пачку грошей – 20 тисяч євро. Велика пачка лежала посеред столу, неначе між нами з мамою виріс невидимий мур. Я дивилася на гроші й не знала, що сказати.

Мама приїхала кілька днів тому. Ми майже не бачилися останні роки – вона жила у своїй далекій Португалії, я тут, у своєму світі. Я звикла жити без її допомоги, без її участі.

Вона висилала гроші бабусі, коли я була маленька, але з часом і це зійшло нанівець. У неї там з’явилася нова сім’я, брат, якого я майже не знаю, та своє життя.

Мама сіла навпроти й дивилася на мене. Її очі виглядали втомленими, але я відчувала в її погляді наполегливість.

– Доню, – почала вона.

– Я багато чого не зробила для тебе, я це розумію. Я була далеко. Але зараз я хочу це виправити.

Я мовчала. Мені хотілося відповісти щось різке, але слова не йшли.

– Я хочу, щоб у тебе й у твоїх діток було краще життя, – продовжила вона. – Тут 20 тисяч. Це тільки перша частина. Я хочу купити дітям по квартирі, поки ще можу. І я хочу бути частиною вашого життя.

– Чому зараз? – вирвалося у мене.

Мама зітхнула й подивилася у вікно.

– Я багато думала. Ти знаєш, чоловіка мого не стало, і я залишилася сама. Брат твій далеко, в Канаді, він музикант і уже живе своїм життям. А ти – моя донька. Ти єдина людина, з якою я можу ще відновити зв’язок.

Я хотіла сказати, що зв’язок відновлюється не грошима, але замість цього запитала:

– А коли мені потрібна була допомога? Коли ми ледь не втратили квартиру через іпотеку? Коли я просила гроші на машину, бо з малими дітьми це було вкрай необхідно? Ти тоді казала, що не можеш.

Мама схилила голову.

– Тоді не могла, – тихо відповіла вона. – У нас там були свої труднощі. Чоловік нездужав, брат навчався. А тепер я можу.

Мені стало гірко.

– Але ти ж вибрала їх, – сказала я. – Ти вибрала іншу сім’ю.

Мама підняла голову й глянула на мене.

– Я не хочу виправдовуватися, – сказала вона. – Я не можу змінити минуле. Але зараз я тут, я хочу допомогти. Я хочу бути бабусею твоїм дітям.

Ми сиділи мовчки. Я не знала, що сказати. Мене охопили суперечливі почуття. З одного боку, я пам’ятала всі ті роки, коли вона була далеко, коли я її потребувала, а її не було поруч.

З іншого боку, переді мною сиділа моя мама, яка, схоже, щиро хотіла щось змінити.

– Мамо, – сказала я, – гроші – це не те, що може виправити все.

Вона кивнула.

– Я знаю. Але, можливо, це допоможе тобі. І я хочу хоча б спробувати стати для тебе мамою, хоч і запізно.

– Я не знаю, – відповіла я чесно. – Мені потрібно подумати.

Вона більше нічого не сказала. Просто встала, обійняла мене і пішла. Гроші залишила на столі.

Тепер я сиджу, дивлюся на ці 20 000 євро й думаю. Що з цим робити? Як прийняти її назад у своє життя? І чи варто це робити?

Джерело