– Олю, ти ж розумієш, що квартира – це сімейна справа, а не лише твоя забаганка?

Це я сказала їй не зі злості, а тому, що хотіла, аби вона зрозуміла: життя – це не тільки “моє” і “твоє”. Ми – родина, і родинні інтереси завжди мають бути на першому місці. Але вона дивилася на мене так, ніби я пропоную продати її власну душу.

Чи я не права? Чи, може, це Оля стала такою через ту квартиру, яку ми з її батьком подарували їй понад десять років тому? Давайте я розповім вам цю історію, і ви скажете мені, хто насправді несправедливий.

Коли нашій доньці виповнилося 20 років, чоловік вирішив зробити їй подарунок – однокімнатну квартиру. Я, звісно, погодилася. Адже Оля була нашою старшою донькою, розумною, завжди старанною дитиною. Ми з чоловіком завжди думали, що це буде для неї старт у доросле життя, можливість почати все з нуля.

Я була переконана, що ми діємо правильно. Ми не роздумували, чи не буде це несправедливо по відношенню до молодшого сина, Валентина. Він тоді був зовсім дитиною, і мені здавалося, що коли його час прийде, ми зможемо допомогти йому так само.

Але час пройшов, і я бачу, що тепер ця квартира стала між нами стіною.

Оля вийшла заміж і переїхала до іншого міста. Чоловік її, Василь, хороший чоловік, але я завжди відчувала, що вони живуть окремо від нас не лише фізично, але й душевно. Їхнє життя стало для мене закритою книгою, а всі наші розмови зводилися до формальних фраз.

Однак квартира залишалася за Олею. Вона там прописана, і хоча ми з чоловіком ще допомагали їй грошима, вона завжди казала: “Це моя власність”.

Тим часом наш молодший син, Валентин, виріс. Він добрий хлопець, але йому важко знайти своє місце в житті. У нього не склалося з навчанням, а робота, яку він іноді знаходить, не приносить йому ні задоволення, ні стабільного заробітку. І ось тепер ми з чоловіком бачимо, що йому треба допомогти.

Ми з батьком хочемо взяти кредит на котедж. Це буде великий дім, де вистачить місця і для нас із чоловіком, і для Валентина, коли він вирішить створити свою сім’ю. Але кредит великий, і ми подумали: а чому б не продати ту саму однокімнатну квартиру, яку ми подарували Олі?

Мені здається, це логічно. Вона більше не живе в нашому місті. У них із чоловіком є трикімнатна квартира. У них є троє синів, але ж хіба вони не зможуть самі про себе подбати?

Я сказала Олі про це, а вона занепокоїлася:

– Мамо, як ти можеш таке пропонувати? Це ж моя квартира!

– Доню, ми її тобі подарували не для того, щоб ти тримала її лише для себе, – відповіла я. – Ми завжди думали про родину, а не лише про тебе.

– Ви подарували її мені, а тепер хочете забрати? Як це взагалі називається?

Мені було неприємно це чути. Хіба я хочу забрати її квартиру для себе? Ні, я хочу, щоб вона зрозуміла: Валентин теж наша дитина, і він також має право на щось у цьому житті.

Я знаю, що Оля думає: “Мама любить брата більше”. Але це неправда. Я люблю їх однаково. Просто Валентину зараз важче. І хіба не природно, що ми з чоловіком хочемо допомогти тому, хто більше потребує?

Я запитала Олю:

– Доню, а якщо я не буду мати можливості допомогти твоєму братові, хіба це буде правильно?

– Мамо, у мене троє дітей! Я хочу залишити цю квартиру старшому сину, – відповіла вона.

Але ж її син ще дитина! У нього все попереду, він встигне заробити на своє житло. А Валентину вже 28. Час іде, і якщо ми зараз не допоможемо йому, то коли?

Я сиджу і думаю: чи справді я така погана мама? Чи це моя провина, що моя старша донька виросла такою егоїстичною? Я все життя вкладала в неї душу, час, гроші. А тепер, коли я прошу про допомогу, вона відвертається від мене.

Мені здається, що родина – це не лише про подарунки, але й про обов’язок. І зараз її обов’язок – допомогти братові.

Дорогі читачі, скажіть, чи я не права? Може, я дійсно вимагаю надто багато? Або ж, навпаки, це моя донька стала черствою та байдужою до наших спільних інтересів?

Як би ви вчинили на моєму місці? Напишіть мені, я хочу зрозуміти, як бути далі.

Джерело