Олена та Максим готувалися до весілля. Сонячний липневий день наповнював їхні серця радістю, а підготовка до свята була в самому розпалі.

Гості, квіти, музика — усе обіцяло незабутній день. Але справжньою несподіванкою стали подарунки від батьків молодят.

Батьки Олени, заможні люди з маленького містечка, подарували молодятам просторий будинок. Вони будували його роками, мріючи, що їхня єдина дочка житиме там зі своєю сім’єю.

Батьки Максима, натомість, вручили ключі від квартири в центрі міста. Невеликої, але затишної.

Олена здивувалася, адже знала, що Максим уже жив у цій квартирі. Сам Максим, здається, був не менш спантеличений.

— Максиме, ти ж казав, що це твоя квартира? — запитала Олена, тримаючи в руках ключі, перев’язані червоною стрічкою.

— Ну… так, я думав, що вона моя, — знизав плечима Максим, чухаючи потилицю. — Батьки ніколи не казали, що це їхня власність. Я просто платив за комуналку і жив там.

Олена засміялася, її очі блищали від радості.

— Тобто ти жив у квартирі батьків і не знав? Оце так сюрприз! Але, знаєш, два житла на старті — це просто мрія!

— Ага, — усміхнувся Максим.

— Будинок твій, квартира моя… ну, майже моя. Що робитимемо?

Олена задумалася, поглядаючи на ключі.

— Житимемо в будинку, — рішуче сказала вона.

— Там просторо, садочок, місце для дітей у майбутньому. А квартиру здамо в оренду. Додатковий дохід нам не завадить.

— Згоден, — кивнув Максим.

— Але я все одно поговорю з батьками. Щось тут не сходиться.

Так почалося їхнє подружнє життя. Будинок виявився справжньою перлиною: два поверхи, великі вікна, сучасний ремонт.

Олена вже уявляла, як облаштує кожну кімнату, а Максим мріяв про барбекю у дворі.

Квартиру швидко здали в оренду молодій парі, яка шукала затишне гніздечко в центрі міста. Усе складалося якнайкраще.

Але одного вечора, через кілька тижнів після весілля, Максим повернувся додому з дивним виразом обличчя.

— Олено, нам треба поговорити, — сказав він, сідаючи на диван у їхній новій вітальні.

— Що сталося? — стурбувалася Олена, відкладаючи книгу.

— Ти виглядаєш так, ніби побачив привида.

Максим зітхнув і дістав з кишені старий пожовклий лист.

— Я сьогодні був у батьків. Хотів розпитати про квартиру. І… вони розповіли мені дещо дивне.

Олена нахилилася ближче, її цікавість зростала.

— Що саме? Не тягни, розповідай!

— Ця квартира, — почав Максим, — вона не зовсім їхня. Тобто не була їхньою від початку. Мій дід, якого я майже не пам’ятаю, заповів її мені. Але є одна умова.

Олена підняла брови.

— Умова? Яка?

Максим розгорнув лист і почав читати:

— “Мій онук Максим отримає цю квартиру в повне володіння лише після того, як виконає моє останнє бажання. Він має знайти і повернути сімейну реліквію — медальйон, який належав моїй матері. Без цього квартира залишиться у власності нотаріальної контори до закінчення терміну в п’ять років після мого відходу”.

Олена кліпнула, намагаючись осмислити почуте.

— Медальйон? Який медальйон? І чому твої батьки не сказали тобі раніше?

— Вони самі не знали деталей, — пояснив Максим.

— Дід залишив цей лист у нотаріуса, а той передав його батькам лише після нашого весілля. Вони думали, що квартира вже наша, але виявилося, що є цей… квест.

— Квест? — Олена засміялася, але її сміх швидко затих.

— Ти серйозно? Твій дід залишив тобі квартиру, але ти маєш знайти якийсь медальйон? Це що, пригодницький фільм?

Максим знизав плечима, але в його очах горіла цікавість.

— Я не знаю, Олено. Але я хочу спробувати. Якщо ми не знайдемо цей медальйон, квартира через три роки перейде у власність нотаріальної контори. Ми втратимо її.

Олена задумалася. Їй подобалася ідея додаткового доходу від оренди, але ще більше її заінтригувала таємниця.

— Гаразд, — сказала вона, посміхаючись.

— Давай шукати цей медальйон. Але з чого почнемо?

Наступного дня вони вирушили до батьків Максима, щоб дізнатися більше. Мати Максима, пані Наталя, зустріла їх тепло, але з легким сумом в очах.

— Я знала, що твій дід був ексцентричним, — сказала вона, наливаючи чай.

— Але цей медальйон… Я чула про нього, коли була молодшою. Він казав, що це сімейна реліквія, щось дуже цінне. Але де він — я не знаю.

— А якісь підказки? — запитала Олена.

— Може, дід розповідав, де він його зберігав?

Пані Наталя похитала головою.

— Він був дуже таємничим щодо цього. Казав лише, що медальйон “ховається там, де спогади оживають”. Що б це не означало.

Максим зітхнув.

— Чудово. Загадки. Мій улюблений спосіб проводити вихідні.

Олена штовхнула його ліктем.

— Не бурчи. Це ж цікаво! Може, у діда були якісь старі речі? Щоденники, листи, фотографії?

Пані Наталя задумалася.

— Є стара скриня на горищі. Він ніколи не дозволяв нам її відкривати. Може, там щось є.

Максим і Олена переглянулися. Горище звучало як гарний початок.

Того ж вечора вони забралися на запилене горище будинку батьків Максима. Скриня стояла в кутку, покрита товстим шаром пилу. Вона була важкою, з міцного дерева, з вирізьбленим візерунком у вигляді виноградної лози.

— Це точно вона, — сказав Максим, проводячи рукою по кришці. — Але вона замкнена.

Олена нахилилася, розглядаючи замок.

— Схоже, потрібен ключ. Або… — вона дістала шпильку з волосся, — я можу спробувати відкрити.

Максим засміявся.

— Ти що, шпигунка?

— Ні, просто дивилася багато детективів, — пожартувала Олена, але після кількох хвилин возитися з замком вона зітхнула. — Гаразд, це складніше, ніж у фільмах. Треба шукати ключ.

Вони перевернули горище догори дном, але ключа не знайшли. Натомість натрапили на старий альбом із фотографіями. На одній із них був дід Максима, молодий і усміхнений, тримаючи в руках медальйон із вигравіюваним символом сонця.

— Це він! — вигукнула Олена.

— Дивись, який гарний. Але де він може бути?

Максим уважно розглядав фотографію. На задньому плані виднівся старий дуб, який досі стояв у дворі будинку батьків.

— Може, це підказка? — припустив він.

— “Де спогади оживають”… Може, дід заховав щось біля того дуба?

Наступного ранку вони озброїлися лопатами і вирушили до дуба. Копати було нелегко, але через годину Максим натрапив на щось тверде.

— Олено, сюди! — гукнув він.

Вони витягли невелику металеву коробку, іржаву, але цілу. Всередині лежав ключ, а разом із ним — записка.

— “Медальйон чекає там, де музика затихає”, — прочитав Максим.

Олена закотила очі.

— Твій дід був справжнім майстром загадок. Що це може означати?

Вони повернулися до будинку і почали згадувати все, що знали про діда. Максим пригадав, що той любив грати на піаніно, яке стояло в старому будинку його батьків.

— Може, це піаніно? — припустив він.

— Він завжди казав, що музика в ньому “затихає”, бо воно розладнане.

Вони поїхали до старого будинку, який тепер стояв порожнім. Піаніно було вкрите простирадлом, але ключ із коробки ідеально підійшов до маленького замка на кришці інструмента. Всередині вони знайшли медальйон — золотий, із вигравіюваним сонцем, точнісінько як на фотографії.

— Ми це зробили! — радісно вигукнула Олена, тримаючи медальйон.

Але коли вони повернулися до нотаріуса, той уважно оглянув медальйон і сказав:

— Це лише половина. У листі сказано, що медальйон має пару. Другу частину потрібно знайти, щоб виконати умову.

Максим і Олена переглянулися. Їхня пригода тільки починалася.

Олена сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках медальйон із символом сонця. Вона крутила його між пальцями, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку. Максим ходив по кімнаті, нервово потираючи руки.

— Половина медальйона? — пробурмотів він.

— Чому дід не міг просто залишити квартиру без цих загадок? Це ж абсурд!

— Ну, не бурчи, — усміхнулася Олена.

— Твій дід явно любив пригоди. Може, він хотів, щоб ми дізналися щось важливе про вашу сім’ю.

Максим зупинився і глянув на неї.

— Важливе? Наприклад, що він був майстром дратувати людей навіть після свого відходу?

Олена засміялася.

— Можливо. Але давай подумаємо. Якщо це половина, то друга частина десь є. Може, у листі нотаріуса є ще якісь підказки?

Вони повернулися до нотаріуса наступного дня. Пан Ігор, літній чоловік із сивою бородою, уважно вислухав їх і дістав із сейфа ще один конверт.

— Ваш дід залишив це на випадок, якщо ви знайдете першу частину, — сказав він, передаючи конверт Максиму.

— Але попереджаю, він був… нестандартною людиною.

Максим розірвав конверт і витягнув аркуш із вицвілим почерком.

— “Друга половина медальйона чекає там, де зірки шепочуть правду. Знайдіть місце, де я провів свою юність, і запитайте про схованку моїх мрій”.

Олена зітхнула.

— Зірки шепочуть правду? Схованка мрій? Це що, тепер ми маємо стати астрономами?

Пан Ігор усміхнувся.

— Ваш дід любив поезію. Можливо, це метафора. Я знаю, що він виріс у селі неподалік. Може, варто почати звідти.

Максим кивнув.

— Село… Мама згадувала, що дід часто говорив про свою хату в Кленовому. Може, там є щось?

Того ж вечора вони зібрали речі й вирушили до Кленового, невеликого села за годину їзди від міста. Хата діда стояла на околиці, стара, але ще міцна. Її доглядав місцевий житель, пан Степан, який знав діда Максима ще молодим.

— О, то ви онук пана Григорія? — усміхнувся Степан, побачивши Максима. — Він був доброю людиною, але з дивацтвами. Завжди щось ховав, щось шукав.

— Ми шукаємо медальйон, — сказала Олена, показуючи першу половину. — Це його частина. Дід залишив загадку про “зірки, що шепочуть правду”. Ви щось про це знаєте?

Степан задумався, погладжуючи бороду.

— Зірки… Григорій любив сидіти на пагорбі за хатою. Казав, що там зірки ближче. Може, там щось є?

Пагорб виявився недалеко. Під вечір, коли небо вкрилося зорями, Олена й Максим піднялися туди. Вид був приголомшливий: зірки сяяли, ніби дійсно шепочучи.

— Гарно, — тихо сказала Олена. — Але де тут шукати?

Максим оглядався, тримаючи ліхтарик.

— Може, ще одна коробка? Або… — він помітив стару кам’яну плиту, наполовину зарослу травою. На ній був вирізьблений символ місяця.

— Дивись! — гукнув він.

— Сонце на першому медальйоні, місяць тут… Це не збіг.

Вони почали копати біля плити. Незабаром лопата Максима вдарилася об щось металеве. Це була ще одна коробка, менша за попередню. Всередині лежала друга половина медальйона — із символом місяця, — ідеально, що доповнювала першу.

— Є! — радісно вигукнула Олена, з’єднуючи половинки. Медальйон клацнув, утворюючи ціле.

Але разом із медальйоном була ще одна записка.

— “Вітаю, Максиме. Але це не кінець. Принеси медальйон до місця, де я знайшов кохання, і дізнайся всю правду”.

Максим засмутився від втоми.

— Ще одна загадка? Це ніколи не закінчиться!

Олена взяла його за руку.

— Не здавайся. Ми майже розгадали. Де твій дід зустрів бабусю?

Максим задумався.

— Мама казала, вони познайомилися на ярмарку в місті. Але як це нам допоможе?

Наступного дня вони поїхали до міста, де щороку проходив ярмарок. Там вони розпитали місцевих і дізналися про старий фонтан, де колись любили гуляти закохані.

Біля фонтану стояла статуя дівчини, а в її основі — маленький отвір. Медальйон ідеально підійшов до нього. З тихим клацанням відкрилася схованка, де лежав ще один лист.

— “Максиме, цей медальйон належав твоїй прабабусі. Вона заповіла, щоб його носили лише ті, хто цінує сім’ю. Квартира твоя. Але пам’ятай: справжнє багатство — це любов і довіра”.

Олена посміхнулася, читаючи лист.

— Твій дід був романтиком.

Максим обійняв її.

— І ми це зробили. Квартира наша.

Вони повернулися до нотаріуса з повним медальйоном. Пан Ігор підтвердив, що умова виконана. Квартира офіційно перейшла у власність Максима.

Але для молодят ця пригода стала чимось більшим. Вони не лише знайшли реліквію, але й дізналися про історію сім’ї Максима, його коріння та цінності.

Джерело