Коли ми одружились з чоловіком, свого житла не мали. Взагалі, в цілому, ми одружились спонтанно, навіть самі до кінця не розуміючи, що робимо. Проте то не біда. Якимось чином ми все стерпіли та втримались разом.

Жити після весілля ми спершу вирішили окремо. Орендували квартиру. А далі почались веселі дні. Чоловіка скоротили на роботі. Я завагітніла, та через сім місяців пішла в декретну відпустку. Деякий час ми тримались, коштом виплати з мого місця роботи, проте ж постійно так жити не будеш.

Чоловік шукав роботу, проте всі ніби зговорились. В результаті, нам довелося переїхати до свекрів додому. У них був приватний будинок, а у моїх батьків двокімнатна квартира. От і вирішили, що у свекрів ніби не так обтяжливо квадратними метрами будемо.

Але як же ми помилялись. Через місяць спільного життя щоденна рутина у нас починалась із того, що свекруха чіплялась до власного сина, мовляв, той нероба, нічого в житті не досягне, навіть власній родині не може дати окремого житла. На роботу його не беруть, він невдаха та все в такому ключі.

Декілька разів вона вже його до сліз довела. Тоді ми були в міліметрі, щоб переїхати навіть за кредитні кошти. Але якось обійшлося. На диво, мене весь цей час буря обходила стороною.

Свекор же завжди сидів на краю стола, сьорбав свій суп, чи шамкав кашу, зиркав з-під лоба і мовчав. За рік спільного життя жодного разу не чула, щоб він хоч раз підтримав, чи навпаки засудив свекруху. Маю підозру, що він як сірий кардинал – накручував в тиху її, поки ні хто не бачив, а потім прости дивився на плід своєї праці.

Якось я поїхала з малечою до лікаря. Довелось викликати таксі, бо чоловік був на співбесіді. На пів дороги я згадала, що забула картку малечі вдома, довелось повернутись. Якось на диво тихо відкрились двері, я спокійно зняла взуття, та пішла в кімнату шукати ту картку, малеча в машині спала.

Поки шукала, почула досить цікаву розмову свекрів. Ті шептались, та обговорювали нас. Точніше мене. Що я фіфа, куртизанка, аферистка та всіляке таке. Що хату їхню собі забрати хочу, на таксі катаюсь, коли у нас роботи та грошей нормально немає. Готую паршиво, та взагалі, людинка така собі.

-Слухай, не знаю як ти, але я хочу, щоб вони розбіглися. Нехай там будемо на дитину якісь гроші платити, але хоч в хаті менше народу буде. Нашо воно мені, повна хата люду, навіть спокійно відпочити не можна. А далі вони ж захочуть квартиру купити. Ще краще, гроші давати тре буде. Фу, ні! Думай, як їх посварити, бо то не діло! Привів якусь вертихвістку з пів дня знайому.

Удачею долі мені вдалось останні слова свекра записати на диктофон. Після лікаря попросила чоловіка зустрітись, вирішити, нагальне питання поза домом його батьків. Він аж зблід, після почутого. А в мені бушувала ненависть. Замість побажати сину щастя, вони хочуть, щоб він не навантажував його своїми проблемами. Чого ми намагались і так не робити, хіба попросились в них пожити трішки.

Що ж, тепер ми збираємо речі, поживемо декілька днів у моїх батьків, поки чоловік шукає квартиру. На щастя, його в той самий день ухвалили на посаду. А за оренду з кредитки заплатимо. Краще бути винним банку, ніж жити в тому зм іїному кублі. Я розумію, наскільки сильно це засмутило мого чоловіка, проте намагаюсь всіма силами підтримати, як тільки вигадаю. разом ми сильні.

КІНЕЦЬ.