Цього року на Великдень я вперше за 30 років не варила буряк для писанок. Руки самі тягнулися до старого казанка, але я зупинилася. Не тому, що лінь чи здоров’я підводить. А тому, що більше не знаю, для кого я це роблю. Мій син Руслан із дружиною Мартою вирішили святкувати по-своєму. І знаєте, що це означає? Без кошика. Без писанок. Без церкви. Без мене.

Марта, треба визнати, жінка сучасна. Розумна, працює багато, дітей доглядає добре, все встигає. Але оце її – “а ми цьогоріч вирішили трохи інакше” – звучить у мене в голові як щось “дивне”.

– Руслане, – кажу синові по телефону, – паску печете?

– Мамо, купимо. Цього року вирішили не паритись.

– А писанки?

– Мам, та Марта з дітьми щось своє малює. З фарбами й пальцями…

– То хоч до церкви підете?

– Мамо, ну камон…

Ото і вся відповідь. Камон.

Я народилася у селі, де навіть кури знали, що на Великдень треба поводитися тихо, бо Христос воскрес. Ми мали ту особливу тишу, що лягала на плечі в ніч перед святом, коли в хаті пахло хроном, сиром і випічкою. Коли світло лампадки горіло біля ікони, і всі говорили пошепки, мов у храмі.

А тепер у Марти на кухні – ноутбук, діти розмальовують яйця смайликами, паска з “Сільпо”, молитви – з ґуґла, а замість кошика – кольоровий ланч-бокс.

Я не кажу, що це погано… Але десь усередині стискається.

Кілька днів до Великодня я зібралась і пішла до них. Взяла віск, фарби, серветки. Принесла те, що зберігала з часів, коли Руслан був малий.

– Мартусю, діткам треба показати, як писанки робити. Он, фарби принесла.

– Дякую, Віро Іванівно, але ми вже все підготували. У нас – інша ідея.

І каже це так ввічливо, але наче стіну ставить. Словами з квітів, але суть одна – не треба.

– Я розумію, ви хочете по-новому, – пробую м’яко. – Але це ж не просто фарба. Це символ. Це пам’ять.

– А в нас буде пам’ять про інше, – відповіла вона й усміхнулась дітям. – Ми хочемо, щоб вони знали – віра може бути різною.

Я взяла той віск і пішла. І ніхто не побачив, як я плакала на зупинці. Бо це не був просто віск. Це була нитка, яка тягнулася з мого дитинства, з маминої хати, через роки самотності, недуг, втрат. А тепер її різко обрізали. Гарно, культурно, з повагою. Але все одно – обрізали.

Настав Великдень. Я сиділа в квартирі сама. Казан з холодцем навіть не діставала. На столі стояла одна пасочка – та, що я завжди дістаю “на всяк випадок”. Телефон мовчав. Навіть не смс.

Я вже хотіла вимкнути все – і світло, і серце. Але тут задзвонило.

– Мамо, – голос Руслана був тихий, – ти вдома?

– А де ж мені бути…

– Ми можемо прийти?

– А кошик освячений? – запитала, хоча не мала права.

– Ні. Але діти хочуть тебе побачити. І… Марта каже, що буде рада, якщо ти покажеш їм, як робиться твоя знаменита писанка з павучком.

Я не відповіла. Просто поклала слухавку і побігла ставити воду на буряк.

Вони прийшли. Марта принесла свої смішні малюнки – кольорові, яскраві, без правил. Діти сідали на коліна, сміялись, просили “ще ту з рибкою”. І знаєш, що я зрозуміла?

Не всі “бурі” треба вигравати. Деякі треба просто перечекати. І деякі паски – таки краще купити, ніж втратити зв’язок з тими, кого любиш.

І я тоді сказала:

– Мартуся, я не завжди буду вас розуміти. Але я завжди вас любитиму. І якщо мої писанки вам зайві – я просто залишу їх для себе. Але якщо колись дітям стане цікаво – покажу.

– А ви мені покажіть уже зараз, – сказала Марта й подала мені біле яйце.

Я не знаю, ким виростуть мої онуки. Можливо, вони будуть святкувати Різдво в Індонезії й Великдень в рюкзаку. Можливо, забудуть, як пахне печений хрін. Але я зроблю все, щоб хоча б раз у житті вони знали, як тримати писачок. І знали, що віра буває різна – як писанки: різнобарвна, але зсередини однакова – тепла.

А ви, мої дорогенькі, скажіть мені: що важливіше – передати обряд, чи зберегти зв’язок? І чи можна одночасно поважати нове й не втратити себе?

Джерело