У Італії я працювала дуже багато років. Поїхала туди ще дуже давно зі своєю рідною тіткою Ксенією з нашого села.

Тоді взагалі була рідкість, жінки з України так масово не їздили туди на заробітки, тому, коли я приїжджала в село, мене вважали справжньою багачкою і дуже сучасною жінкою, адже за кордон для багатьох асоціювався, як розкіш.

На той час, ніхто з жінок навіть й гадки не мав, як я там важко працювала і чого коштували мені ті гроші.

Але люди не звикли дивитися в глибину, а лише дивляться на результат.

Люди не бачать, як ти досягаєш чогось, через що доводиться проходити, а просто дивляться на зароблені гроші, одяг, машини, авто і заздрять, навіть гадки не маючи, як то все важко дається.

Я усім завжди говорила, що працюю на цих заробітках заради лише своїх рідних дітей, а маю я їх троє: 2 сина і доньку.

Роки минали швидко, вже і діти мої виросли, в кожного своя сім’я.

Навіть весілля я всім своїм дітям за свій рахунок зробила, я сама так хотіла, щоб в них було гарне свято і вони добре пам’ятали турботу та доброту своєї матері.

За ці роки я кожному придбала по квартирі.

Вирішила щось заробити для себе і повернутися додому.

Вже роки, важко на чужині і я вирішила повернутися в Україну, адже всі ці роки відчувала тугу за своєю рідною домівкою.

Цього разу грошей своїм дітям, як завжди, я не віддавала, просто привезла гостинці, онукам іграшки, гроші вирішила відкласти собі, залишити на майбутнє, адже часи складні в державі.

Усі діти дуже здивовано дивилися на мене, бо в кожного були свої плани на мене і гроші мої, які я мала, за їх розумінням, їх віддати.

Діти вже плани будували, що придбають і як собі покращать життя за ті гроші, що я їм дам, адже щоразу, коли поверталася в Україну, так і було.

Та я вирішила, що цього разу давати нікому нічого не буду, відремонтую для себе стареньку мамину хатину та залишу гроші нам з нею на життя, адже мені за нею доглядати.

Після гостини в дітей, я поїхала в село, адже дуже скучила за мамою, спішила порадувати її, що залишуся, що їхати вже нікуди не буду, що вона тепер більше ніколи не буде сама.

В душі мені було сумно, адже я розуміла, що це єдина моя найрідніша людина, яка буде радіти такій новині.

Не встигла я поїхати, як діти мої стали мені телефонувати все рідше.

А потім, несподівано, набрала донька. Вона запросила мене на свій день народження.

Я дуже зраділа тому дзвінку, купила їй квіти і її улюблені парфуми.

А коли гості розійшлися, вона підійшла до мене і сказала, що хоче, щоб я їй гроші подарувала, бо мріє відкрити свій бізнес.

Я пояснила своїй доньці, що мені теж жити потрібно на щось і грошей у мене, як колись, багато немає, та й заробити щось найближчим часом я вже не зможу поки, навіть для себе, але шукаю зараз роботу.

Вона сказала, щоб я знову їхала на заробітки, допомогла їй, як завжди, адже коли я була в Італії, то їм так всім добре жилося, а зараз їм живеться важче і все через мене.

Я відмовилася, пояснила, що вік вже не той.

Тепер і єдина донька зі мною навіть спілкуватися не хоче, ображається. А що вже про синів казати.

Хіба я таку подяку заслуговую за стільки років важкої праці? Образливо, що лише мама радіє, що я не працюю важко і залишаюся в дома, їй так добре зі мною, а мені з нею.

Але, що мене чекає на старості років? Хто догляне мене?

КІНЕЦЬ.