– Цього місяця на багато не розраховувай. Знову машина зламалася. Потрібні гроші на ремонт, – Микола вирішив попередити Олену, щоб та особливо не розраховувала на його зарплату. – Але ж ти обіцяв! Я вже придивилася диван у вітальню, – сумно сказала дружина. Може, знову у нього попросиш грошей? – раптом додола Олена. – Та якось вже не зручно, – зам’явся чоловік. – А на старому дивані спати зручно? – вигукнула дружина. Микола вирішив не сперечатися, взяв телефон, набрав номер, і пішов у іншу кімнату розмовляти

 

— Цього місяця на багато не розраховувай. Знову машина зламалася. І коли ми вже нову купимо…

Микола вирішив попередити Олену, щоб та особливо не розраховувала на його зарплату. А куди подітися? Машина у них не розкіш. Вона йому для роботи потрібна.

— Але ж ти обіцяв! Я вже придивилася диван у вітальню. Старий такий незручний. Може, попросиш на ремонт у батька?

— Якось незручно. Він нам і так із кожної пенсії пристойно допомагає, Андрійка до школи зібрав.

– А кому ще допомагати? Ти його єдиний син. А Андрійко – онук. Попроси, інакше не викрутимося.

Увечері Микола заїхав до Сергія Степановича.

Батько зрадів.

– Чому один? Без Олени та Андрійка? Як вони там?

Заметкався, ставлячи чайник на плиту і діставаючи дешеві карамельки.

— Тату, чай не буду. На плиті довго грітиметься. А я поспішаю. І чого не купиш електричний?

— То навіщо? Мені поспішати нікуди. Та й дорогий він, мабуть.

— Не дорожче за гроші. До речі, про гроші… Тут така справа, моя старенька знову барахлить, ремонту потребує…

Незабаром син виходив із під’їзду батьківського будинку. Сергій Степанович допоміг. Втім, як завжди.

Микола звик, що батьки допомагають. Після того, як не стало матері батько жив один. Економив на всьому, щоб дітям було легше жити.

Тільки з кожним роком все важче було залишатися одному. Бували дні, коли важко було навіть встати з ліжка і приготувати собі поїсти.

Йому не хотілося обтяжувати сина та невістку. Але іноді він заздрісно дивився у вікно, як до його сусіда Михайловича кілька разів на тиждень заїжджає син. Вивантажує із багажника численні пакети.

Після таких візитів Михайлович зазвичай дзвонив йому:

— Степанович, заходь. Мені невістка пиріжків передала, чаю з тобою поп’ємо.

Діти привозили сусідові продукти та все необхідне. Іноді забирали Михайловича до себе погостювати на кілька днів. І тоді той просив доглянути квартиру. У нього також багато років тому не стало дружини. Але відчути себе самотнім, покинутим йому не давали.

…Микола пішов. А Сергій Степанович так і не наважився попросити сина сходити в магазин. До того ж той дуже поспішав.

«Нічого, сам дійду» подумав старенький, повільно збираючись вийти надвір.

Останнім часом все частіше йому ставало погано.

Дорогою стало зовсім зле. Він опустився на першу лавочку, що трапилася.

Повз поспішали перехожі. Нікому до нього не було жодної справи.

– «Невже все?» – подумав, він.

— Дідусю, вам погано? — поруч з лавкою зупинилося молоденьке дівчина.

— Зачекайте, зараз швидку викличу!

Сергій Степанович спробував пожартувати, що нікуди не поспішає. Але не зміг.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу в низу⇩