Виховувала я доньок одна, так вже склалося. Не скажу, що зараз я живу багато, але матеріальне становище не можна порівняти з тим, що колись — небо і земля.

Не жили раніше, а намагалися вижити. М’ясо бачили кілька разів на рік, на великі свята, а зазвичай — все овочі. Супи варила на воді, а як щастило дістати консерви з кільки — то вже був святковий рибний суп, дівчатка його обожнювали.

На друге були каші з круп, які коштували найдешевше, іноді макарони. Картоплю майже ніколи не варили, економили, тільки в суп додавала. А до каш робила підливку, теж з овочів, але все ж краще, ніж сухим давитися. Зварила ячну кашу, пересмажила морква з цибулею, посолила — от і сніданок готовий, чи вечеря.

У бідності в нагоду приходить фантазія. М’яса хоч і не могли собі дозволити, але котлеток хотілося — робила то з моркви, до з капусти. Манки трохи додати — і вже тримаються купи.

Тільки наїстися ними все одно було важко… Пройде годинка-півтори, і знову доні по черзі бігають «Мам, їсти хочеться», «Мамунь, а обід скоро?». Добре, що овочі були тоді дешевими. Риби ми взагалі роками не бачили — не могли собі дозволити таку розкіш.

А якщо хотілося чогось особливого і по-справжньому смачного, я готувала свою фірмову страву — запіканку. Брала в місцевому магазині маленький шматочок найдешевшої вареної ковбаси, різала міленько і смажила з цибулею

Дівчата, як чули запах смаженої ковбаси — прибігали на кухню і як стрибали від нетерплячки, бо знали, що готую делікатес. Пару варених яєць, пару картоплин — все терла на терці, змішувала із засмажкою, ще сирок «Дружба» додавала — і на сковорідку.

Поки все готувалося, запах завжди такий стояв, що аж слинка текла. Правда, і з’їдалася така страва дуже швидко, але зрідка тішила себе і доньок такою поживною смакотою.

Хліб нам теж був не по кишені, але я завжди пекла його вдома. Дітлахи всі люблять здобу, тому я не лінувалася — то коржики до чаю зроблю, то булочки простенькі. А старша моя, Настуня, найбільше любила лаваші на кислому молоці. Ще й друзів у дворі пригощала, хвалилася.

Ці роки вже давно позаду, діти виросли, заміж повиходили і допомагають мені завжди, але звичка економити досі залишилася.

Від думок і спогадів відволік телефон, знову дзвонила донька:

— Ой, мамуню, забула зовсім, — вибачалася Настя, — матиму до тебе прохання. Напечеш для нас тих лавашів на кефірі, що ти колись робила? Хочу похвалитися Кольці, чим я ласувала в дитинстві.

КІНЕЦЬ.