Взагалі не розумію, що відбувається у сім’ї доньки, та й чи можна це назвати сім’єю. Знайшла собі хлопчика, який ніяк не звикне, що в тридцять років пора б вже подорослішати.

Я була категорично проти їхнього шлюбу, бо бачила, що хоч за паспортом Івану і тридцять років, але поводиться він максимум років на чотирнадцять.

Хлопчик не народився із золотою ложкою в роті, але близько до цього, батьки намагалися йому завжди та в усьому догодити, самостійності там нуль.

Йому у двадцять дев’ять років на побачення мама сорочки прасувала, а перед цим вона йому їх обирала. Ну про яку самостійність тут можна говорити?

До того, як з’їхався з моєю дочкою, він жив з батьками. Всю зарплату залишав собі, а речі йому купували батьки, годували синочка теж вони, за комуналку він не платив.

Я дочці одразу казала, що якщо вона хоче собі дитину, то нехай сама її народить, а не бере тридцятирічний замінник, але вона тоді сміялася з моїх слів.

А ось тепер пожила із цим підлітком-переростком, зрозуміла, що це не смішно, це справжня проблема, яку треба якось вирішувати.

Живуть вони у квартирі доньки, але якщо до весілля дочка якось ще соромилася питати про гроші у чоловіка, то потім постало питання як буде складатися сімейний бюджет.

Іван був дуже здивований, що тепер треба гроші віддавати дружині та якось фінансово брати участь у всіх витратах, тепер він не сам по собі.

Дочка спочатку хотіла віддати бюджет до його рук, але двох тижнів експерименту було достатньо, щоб зрозуміти неспроможність її чоловіка.

Тепер усі гроші зберігаються у неї, вона купує продукти, речі для дому, сплачує рахунки, заправляє машину чоловіка, купує йому взуття та одяг.

Загалом робить все те, до чого він звик, поки жив з батьками. Єдина відмінність, що на власні бажання в нього немає грошей.

Але, як я зрозуміла, його батьки вирішили виправити цей момент і тепер забезпечують дитину грошима, які він витрачає на новий телефон чи ноутбук, або ще на щось таке дороге.

І це при тому, що його машина, на якій їздить тільки він, ремонтується із коштів сімейного бюджету, іноді для цього доводиться включати режим економії, про яку Іван не думає.

Дочка каже, що спочатку не помітила, що у чоловіка новий телефон, доки не треба було щось подивитися. І тут же постало питання, звідки в нього гроші.

Іван спокійно відповів, що батьки дали, ось він вирішив оновити гаджет. Що сім’я має більш насущні проблеми, він навіть не подумав.

– Ці гроші мені дали батьки. Чому я маю вносити їх до сімейного бюджету? – обурився він, коли донька йому висунула претензії.

Вони вперше так сильно посварилися. Зять не хоче розуміти, чому має віддавати гроші в сім’ю, а дочка не може йому пояснити, що в сім’ї немає моїх і твоїх грошей, вони всі спільні.

Батьки зятя на його боці, вони ж улюбленого синочка балують. Дочка з ними хотіла поговорити, але я відмовила, там нічого в головах вже не виправиш, надто довго вони Івану дупцю цілували, тепер до старості так буде.

І найгірше, що Івана теж вже не переробиш, він так і буде свої інтереси ставити вище. Як від такого дітей планувати? У декреті із хліба на воду перебиватися?

Раджу дочці розлучатись зараз, поки дітей немає. Вона молода, знайде нормального чоловіка, а нехай Іван повертається до батьків. Так усім буде краще.

Але це на жаль тільки мої думки.

КІНЕЦЬ.