Ось і все, Валентино Василівно, я вибрала саме ці шпалери! — Олена повернулася до свекрухи, з ентузіазмом показуючи рулон світло-бузкового кольору.

— Вони чудово підійдуть до нашого інтер’єру. Буде світло й затишно, мені вони дуже подобаються. Очей від них не відвести.

Свекруха, жінка з дивним поглядом, не поспішала з відповіддю. Вона прищурила очі, немов перед нею був не рулон шпалер, а чернетка, яку треба було перевірити та виправити червоною ручкою.

— Бузковий колір? — запитала вона з іронічною посмішкою.

— Ви що, діти малі, Олено? Це ж не дитяча кімната, а вітальня. Ось ці, — вона вказала на рулон темно-коричневого кольору, — значно солідніші та елегантні, такі стримані і насичені водночас.

— Мамо, — почав було Андрій, але одразу замовк, зустрівши суворий погляд матері.

Олена, намагаючись не показати роздратування, вона приглядалася до цих шпалер, вони дуже їй подобалися.

— Нам з Андрієм хочеться щось світліше. Вибачте, але темно-коричневі – це якось занадто сумно для нас, правда ж, Андрію?

Чоловік, немов намагаючись змішатися з вітриною шпалер, мовчки вивчав рулони, але, зловивши погляд дружини, натягнуто кивнув:

— Ну, світлі теж нічого, як на мене.

— «Теж нічого»? — Валентина Василівна повернулася до сина. — Андрію, ти ж чоловік, а не дитина, якій все одно, аби не сіре! Такі кольори вибирають ті, хто не хоче, щоб будинок виглядав як готель якийсь, чи суцільна дитяча кімната. Подумай, синку.

— Мені подобається світлий колір, — твердо сказала Олена. — Ми хочемо, щоб в домі було світло й затишно, навіть якщо це буде трішки по-дитячому. А темні стіни весь інтер’єр нам зіпсують. І взагалі, ми з Андрієм вже обговорювали це.

Свекруха на мить застигла. Потім різко видихнула і посміхнулася:

— Ну звісно. Обговорювали. Тільки ось чомусь ти завжди говориш, а Андрій мовчить. Це що, виходить, ти тут головна, а мого сина ніхто нічого і не питається взагалі?

Олена на мить опустила очі, намагаючись стримати роздратування. Вона знала: ще одне слово — і суперечка переросте в відкритий конфлікт. Але промовчати цього разу було важче, ніж зазвичай.

— Валентино Василівно, ми дуже поважаємо вашу думку. Але все ж таки це наш дім, і ми маємо право вирішувати, як його оформляти, — нарешті відповіла вона, намагаючись зробити голос м’якшим.

— Ваш дім, кажеш? — перепитала свекруха з нотками насмішки. — Ось тільки без моїх порад ви б тут і досі в порожніх стінах жили. Чи забули, хто вам допомагав з ремонтом, коли на фарбу і шпаклівку грошей не вистачало?

— Ми це дуже цінуємо, — швидко встав Андрій, явно намагаючись розрядити атмосферу. — Правда, мамо. Але Олена права: ми хочемо щось світліше. Бузковий колір справді освіжить кімнати.

Валентина Василівна глянула на сина з докором, а потім знову повернулася до Олени.

— Робіть, як хочете, — холодно сказала вона, йдучи до виходу з магазину. — Тільки потім не дивуйтеся, якщо гості запитають, хто це має такий дивний смак.

Коли свекруха пішла, Олена важко зітхнула і повернулася до чоловіка:

— Бачиш? Навіть в такій дрібниці твоя мама намагається все вирішити за нас.

— Вона просто хоче допомогти, — пробурмотів Андрій, намагаючись не зустрічатися з її поглядом.

— Допомогти? Андрію, вона постійно намагається довести, що знає краще і хоче нав’язати нам якісь недобрі рішення. Знаєш що? Цього разу я зроблю все по-своєму.

Олена рішуче повернулася до прилавку і замовила п’ять рулонів світло-бузкових шпалер.

Вечір того ж дня в квартирі весь час була тиша. Раптом пролунав дзвінок у двері. Олена, витираючи руки об рушник, поспішила відчинити.

На порозі стояла Валентина Василівна з будівельним каталогом в одній руці і великою сумкою в іншій.

— Ну що, вибрали, що треба? — запитала вона з посмішкою, від якої Олена відчула легкий холодок.

— Так, звісно. Завтра привезуть, — весело відповіла Олена, намагаючись приховати своє невдоволення.

— Добре. Завтра зайду перевірити, — коротко сказала свекруха і, не чекаючи запрошення, пройшла в квартиру.

Олена і Андрій переглянулися. Мовчання між ними говорило більше слів.

Наступного дня з самого ранку Олена була сповнена рішучості. Шпалери доставили вчасно, і до вечора вона з Андрієм вже активно працювали над перетворенням вітальні.

Кімната поступово оживала: світло-бузкові стіни, здавалося, наповнювали простір повітрям і світлом. Навіть меблі, які Олена вважала нудними, раптом заіграли новими відтінками.

— Дивися, як красиво! — радісно сказала Олена, відступаючи на крок, щоб оцінити результат.

— Тепер це справжня вітальня, а не печера.

Андрій мовчки кивнув, витираючи піт з лоба. Він виглядав втомленим, але намагався підтримати дружину.

— Так, красиво. Але мама ж, — почав він, обережно вибираючи слова.

— Ти ж знаєш, їй це не сподобається.

— Знаю, — відповіла Олена.

— Але скільки можна жити за її правилами? Це наш дім, Андрію. Пора їй це зрозуміти.

Андрій лише знизив плечима. Йому явно не хотілося знову обговорювати цю тему.

Вранці, ще до того, як Олена встигла поставити чайник, в двері постукали. Свекруха, як завжди, прийшла без попередження. На її обличчі у неї читалася рішучість, але, побачивши оновлені стіни, вона посміхнулася.

— Ну, як я й думала, — сказала вона, оглядаючи кімнату. — Зробили по-своєму. Як кажуть, господарі-бари.

— Ми хотіли, щоб було світліше, затишніше, — почала Олена, але її голос тремтів, зустрівшись із пронизливим поглядом свекрухи.

— Світліше? Це ж лікарня якась, а не вітальня! — перебила Валентина Василівна, підходячи до стіни. Вона провела пальцем по стику шпалер і зітхнула.

— Навіть клеїти нормально не вмієте. Все тут пузирями піде через місяць.

Олена відчула, як до неї приступає розчарування. Але перш ніж вона встигла відповісти, свекруха продовжила:

— Добре, раз вже зробили, то зробили. Але штори. Сподіваюся, ви хоча б нормальні штори вибрали?

— Білі, легкі, — коротко відповіла Олена, намагаючись стриматися.

— Білі? — Валентина Василівна розвела руками.

— Ну що за несмак! Добре, я вам сама нормальні привезу.

— Дякую, але ми самі впораємося, — різко відповіла Олена. Її голос прозвучав наполегливіше, ніж вона очікувала.

Свекруха зупинилася і поглянула на неї з явним подивом.

— А ви так? — сказала вона, прищурившись.

— Ну, робіть, як хочете. Тільки потім не скаржтеся, якщо гості будуть сміятися.

Олена мовчки проводила свекруху до дверей. Коли та пішла, вона довго стояла на порозі, намагаючись перевести дух. Її думки плуталися, але одне було очевидно: пора встановлювати межі.

До вечора Олена і Андрій сиділи в оновленій вітальні. Це був їхній простір, їхній вибір, і навіть якщо не всі були задоволені, важливо було, щоб вони самі були щасливі.

— Я рада, що ми це зробили, — сказала Олена, повертаючись до чоловіка. — Це наш дім.

Свекруха тиждень вже їм не телефонує, після того, образилася дуже на дітей. Але хіба вони не праві? Чи з матір’ю так не варто було вчиняти?

Джерело