Я просто хотіла, щоб моя паска була не лише смачною, а й потрібною. Але коли свекруха спитала: “Це з чого ти її місила – з образи?” – я зрозуміла, що цей Великдень знову буде не про родину, а про виживання. І головна битва – не за стіл, а за повагу.

Цей Великдень мав бути іншим. Я пообіцяла собі, що не прогнуся. Що не стану тінню за спиною Ірини – мами мого чоловіка Антона, яка з моменту нашого весілля щоразу показує мені, що її слово – останнє. Хочеш поставити миску з салатом трохи інакше? А навіщо, якщо “всі нормальні люди ставлять по центру”? Хочеш додати до паски апельсинову цедру? “Ой, це вже хімія, а не випічка”.

Цього разу я не питала дозволу. Просто взяла й спекла. За рецептом моєї мами – пухка, трохи лимонна, з цукатами та родзинками, які я заздалегідь вимочила в ромі. І знаєш, що? Я пишалася. До того моменту, поки не побачила її погляд.

– Ти це сама? – Ірина стояла в дверях кухні, витираючи руки об фартух.

– Ага, – сказала я спокійно. – Мамин рецепт. Вона завжди її робила на свята. І тато казав, що це найсмачніше, що він колись їв.

– Ну, головне, щоб не зіпсувала решту столу, – знизала вона плечима. – Бо не кожна паска пасує до традиційної ковбаси.

Ох, отам у мені щось клацнуло. І не в доброму сенсі. Я усміхнулась, але, здається, м’яз на щоці дьоргнувся.

– Це просто паска, Ірино. Виживемо.

Вона подивилась на мене так, ніби я сказала щось непристойне. А я просто хотіла, щоб мої старання не закінчились у смітнику.

За святковим столом усі сиділи, як у музеї – гарні, мовчазні, трохи напружені. Антон, мій чоловік, намагався підтримати розмову:

– А пам’ятаєте, як минулого року тато заховав яйця в теплиці, і наш Юрко знайшов їх аж у червні?

– А я казала, що не треба було давати йому ключ, – пробурмотіла Ірина. – Він ще малий.

Я відклала виделку. Було чути, як годинник тикає. А паска стояла в центрі, така горда, ароматна, і… ніхто не торкався. Лише дві ложечки крему десь з краю зникли. Мабуть, діти. Мабуть, мої.

– Мамо, можна ще шматочок? – запитала донька Аліса, піднявши очі.

Я вже потягнулась до свого, аж тут Ірина з усмішкою перехопила ініціативу:

– Може, дамо краще моєї? Та, до якої всі звикли. Щоб шлунок не здивувався.

– Ірино, – Антон заговорив м’яко, але твердо, – давай дамо Алісі те, що вона просить. Їй сподобалась мамина.

Тиша. Я відчула, як щось перевернулось у мені. І не тільки в мені. Ірина більше нічого не сказала, просто зітхнула й встала – наче хтось її особисто образив.

Після обіду я вийшла на балкон. У руках тримала чашку з холодною вже кавою. Сусідський кіт видерся на паркан і дивився на мене, як на подругу по нещастю. До мене приєднався Антон.

– Ну як тобі Великдень? – спитав він, ніби йому справді було цікаво.

– Як міні-сесія на журфаці: всі роблять вигляд, що слухають, але кожен думає тільки про те, як не спалитись.

– Вона просто… хоче, щоб усе було ідеально. – Він сів поруч. – Так вона любить.

– А я? Я не хочу, щоб усе було ідеально. Я хочу, щоб усе було… справжнє. З місцем для помилок, для нових рецептів, для маминої паски.

– Я бачу. І чую. Просто… я між вами.

Я ковтнула повітря.

– Ти не між нами. Ти зі мною. Або мав би бути.

Він замовк. Потім узяв мене за руку.

– Ти маєш рацію. Наступного разу – святкуємо в нас. Запросимо її, якщо захоче. Але правила будуть наші. Твої. Точніше – спільні.

Увечері, коли я заходила на кухню, паска була… майже з’їдена. Малий Юрко взяв останній шматок і сказав:

– Мам, вона така смачна. Можна ти ще раз таку зробиш?

Я посміхнулась. І в той момент Ірина заходить на кухню. Побачила пусту форму, подивилась на мене.

– Може, і справді щось у ній є, – пробурмотіла вона. – Діти з’їли все.

– Бо вона була з любов’ю. А не з тиском.

– Я, може, теж спробую трохи змінити свій рецепт.

Я не чекала цих слів. Але й не повірила одразу. Це ж Ірина. Вона може просто вивчити мою стратегію, а потім… Але, знаєш, хоч одне слово визнання – вже щось.

Повертаючись додому, я думала не про пироги і не про Ірину. Я думала про те, скільки разів ми, жінки, терпимо. Заради “спокою”, “атмосфери”, “сім’ї”. Ховаємо свої страви, думки, бажання під гіркою “традицій”, які нас навіть не включають.

І ось питання, яке крутиться в мене в голові вже кілька днів:

А чи був у вас момент, коли ви сказали: “Досить”? І що сталося після того?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений

Джерело