– Це якесь там комерційне свято, Христино. Ніхто таке не святкує. Це ж тобі не Великдень. І взагалі, моя бабуся колись казала, що це день гамана, – згадав до повного щастя Василь, мій чоловік, з яким ми разом всього три роки і в нас півторарічна дитина.

Минулі роки він був інакший, вітав, квіти, подарунки. Я також робила святкову вечерю. Але тепер все – день гамана. І все б нічого, я б і це пережила, якби не дізналася, що своїй колезі по роботі він подарував величезний і дорогий букет квітів і цукерки у вигляді сердечок.

Після цього зізнання я стояла посеред кухні й намагалася привести думки до ладу. Хай там як, але День Валентина для мене був особливим святом.

Можливо, воно й комерційне, можливо, не таке традиційне, як Великдень, але ж раніше ми з Василем відзначали його разом і це було справжнім приводом додати романтики у життя.

Пам’ятаю, як ще торік, поки син мирно сопів у ліжечку, ми пили домашнє “червоненьке” й сміялися над нашими старими фото. Я тоді відчула, що наш шлюб має ту саму іскорку, яка допомагає переживати дитячі недоспані ночі й інші родинні труднощі. А тепер все ніби повернуло в інший бік.

Василь віджартовується, мовляв, свято безглузде, гроші витрачати немає сенсу, натомість дарує комусь квіти за круглу суму. У мене аж настрій зіпсувався, ніби відчуття несправедливості дряпало мені горло зсередини.

– Мамо, ну як таке може бути? – зателефонувала я до своєї мами, коли вже дитина заснула, а я залишилася наодинці зі своїми думками.

– Христю, ти що, хочеш одразу махати шаблею? – спокійно відказала вона. – Чоловіки бувають дивні: один може сказати тобі про кохання сто разів на день, а інший мовчати, але робити речі, які говорять про почуття краще за слова.

– Але ж, мамо, це взагалі вже занадто. Колезі букет, а мені — “день гамана”… І знаєш, що болить найбільше? Він же раніше був інший, розумієш? Може, він уже не хоче цієї романтики?

– Не панікуй, – заспокоювала мама. – Спитай його прямо. Скажи, що тобі неприємно. У всіх бувають періоди відчуження.

Наступного ранку, коли Василь повернувся з роботи, я зібралася з духом і вирішила говорити напряму, без натяків.

– Можеш пояснити, чому ти даруєш квіти та цукерки своїй колезі, а мені говориш про “день гамана”? – запитала я, намагаючись тримати емоції в тонусі, але голос все одно тремтів.

– Та вона на проєкті гарно допомогла, – відмахнувся він. – І я лише хотів подякувати. А тобі квіти вже набридли, ти їх і так раніше отримувала…

– Що значить “набридли”? – не стрималася я. – Ти взагалі розумієш, як я почуваюся? Поки ти доводиш колезі, яка вона крута, я сиджу вдома з дитиною і навіть не можу розраховувати на звичайну троянду?

Він замовк. Я глянула на нього і побачила, що йому явно некомфортно. Може, він справді не збирався мене образити, але так вийшло. Замість того, щоб розрядити ситуацію, Василь знизав плечима:

– Гаразд, давай зробимо вигляд, що тобі це важливо, – ледь чутно промовив він. – Зрештою, можемо кудись вибратися на вечерю, якщо ти так хочеш.

Таке формулювання мені додало… “Зробимо вигляд…” Серйозно?

Повертаючись до кухні, я відчула, як сльози починають виступати на очах. Мій мозок одночасно намагався знайти десятки виправдань для Василя — від фінансових труднощів до банальної втоми на роботі. Але все одно щось у душі протестувало: якщо є сили та бажання подарувати букет колезі, то для дружини маєш знайти бодай тепле слово. Адже ми — родина, і раніше він це розумів.

Того ж вечора я вирішила відволіктися й подзвонила своїй подрузі Олені. Вона у мене майстриня коротких і влучних коментарів, які іноді розставляють усе по місцях.

– Уявляєш, – почала я, – мій чоловік тепер переконаний, що День Валентина — суто для довірливих дівчаток. Але ж не для всіх. Колезі букет, а дружині мовчки — ото логіка.

– Люба моя, – зітхнула Олена, – тут ти зіштовхнулася з класичним “травневим синдромом” чоловіків, коли після перших років шлюбу вони звикають, що ти є завжди, а на інших починають звертати більше уваги. Але він ризикує наразитися на серйозний конфлікт, якщо продовжить вважати тебе “завжди доступною і без претензій”.

– Та я теж так думаю… Але що мені тепер робити?

– Або чесно поговорити, або замовити собі букет квітів від “таємного шанувальника” — для профілактики. Жартую, але, сама розумієш, трохи “струснути” його не завадить.

Я й сама розумію, що з такими речами краще не жартувати, бо далі може бути тільки гірше. Проте моє обурення нікуди не поділося: якось несправедливо, що мені доводиться випрошувати увагу.

Я намагаюся жити з повагою до партнера, підтримувати його, триматися за наші почуття, а коли справа доходить до романтичних дрібничок — натрапляю на отаке… Мені здається, це не лише про квіти на День Валентина, а й про готовність берегти ту саму “іскорку” від буденності.

А ви як вважаєте? Чи нормально “оголошувати” свято безглуздим, а водночас дарувати знаки уваги іншим? Може, я перебільшую, а може, маю всі підстави для обурення? Як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело