Ми з чоловіком одружилися три роки тому, йому було 25, мені 27. Відразу після весілля вирішили жити на орендованій квартирі, хоча свекруха пропонувала інший варіант.

Річ у тім, що мама чоловіка незадовго до цього сама вийшла заміж. Моєму чоловікові тоді було 20, а у її нового чоловіка, який залишився вдівцем, була донька, Ліза, якій на момент одруження свекрухи виповнилося 15. Коли наші родини об’єдналися, мій чоловік навчався в технікумі в іншому місті, а Ліза ще ходила до школи.

— Квартира чоловіка стоїть порожня, — пропонувала свекруха, коли ми готувалися до весілля, — живіть там.

Я відмовилася від цієї пропозиції, і зараз безмежно вдячна своїй інтуїції. Щось підказало мені: “Ні, не варто”. Краще винаймати житло у зовсім чужих людей, ніж у тих, хто хоч і “свої”, але все ж чужі.

Ще під час першого знайомства з родиною нареченого я помітила, які погляди кидала Ліза на свого зведеного брата. Вони ж не були кровними родичами. Свекруха її не удочеряла, у них різні батьки та матері. Повернувшись додому, я запитала чоловіка навпростець:

— Вона до тебе нерівно дихає?

— Так, — підтвердив мій наречений, — завжди так було. На канікули намагався не приїжджати. Вдома ж Ліза, коли її батька і моєї матері не було, поводилася… Загалом, жахливо поводилася.

Як я зрозуміла, Ліза мала намір спокусити пасинка власного батька: ходила напіводягнена, могла підійти і обійняти. А приблизно через рік після нашого весілля свекруха зізналася, що вона мріяла про те, щоб Ліза стала її невісткою.

— А що? Я дівчинку знаю, виховувала як рідну, квартиру б їй з моїм сином батько залишив, ні про що переживати не треба було б. Але син вирішив інакше, тебе вибрав.

Був період, коли Ліза майже не з’являлася в житті мого чоловіка — вона теж поїхала на навчання, вдома бувала рідко.

Так, вона симпатична дівчина, напевно, шанувальників у неї хоч греблю гати. Але її, мабуть, заклинило на моєму чоловікові. Або це вже був чистий спортивний інтерес.

Повернулася вона після навчання до батька та мачухи. Пожила з ними якийсь час, потім попросила дозволу оселитися в батьковій квартирі.

Я в той момент якраз дізналася, що ми чекаємо малюка. А в тій квартирі кілька років взагалі ніхто не жив, вона стояла порожня.

— Ми Лізі ремонт вирішили зробити, — сказала свекруха якось моєму чоловікові, — батько займатиметься, але й твоя допомога буде доречною.

Чоловік скривився: він до вітчима ставиться нормально, але вітчим працює не так, як він, не місяць через місяць, а п’ять днів на тиждень. Тобто, коли батько Лізи на роботі, то ремонтом доведеться займатися лише моєму чоловікові у вихідні.

Мені ця ідея теж не сподобалася. Хоча Ліза поки що продовжувала жити в квартирі свекрухи, але щойно її батько і мій чоловік йшли на ту квартиру щось робити, Ліза одразу ж збиралася і під приводом допомоги мчала туди.

А я ж бачила, як вона на нього дивиться, у присутності свекрухи вона не соромилася особливо. Одного разу я навіть зробила їй зауваження, що так поводитися непристойно.

— А ти краще за собою стеж, — відповіла Ліза, — а не за чоловіком. Будеш собі більше уваги приділяти — мужик не загуляє.

І свекруха тут же посміюється:

— Це в тебе гормони пустують, у твоєму цікавому стані так буває. Ну сама подумай, Ліза йому як сестричка, чого ти ревнуєш?

— “Як сестричка”, — висловила я чоловікові, — це не сестричка. Сестрички грудьми до брата не притискаються і очима йому не підморгують. Як хочеш, але мені не подобається ні ідея з ремонтом, ні присутність Лізи в будинку твоєї мами, ні наші спільні «сімейні» посиденьки.

Мені взагалі здається, що твоя мама спить і бачить, як мене відкинути вбік і Лізоньку на моє місце підкласти. І можеш називати мене ревнивою дурепою, у якої гормони бунтують.

Чоловік врахував мою думку, намагався весь час відмовлятися від ремонтних робіт під різними приводами. Дивна річ, так, що Ліза за відсутності «брата» теж втратила інтерес до робіт у квартирі?

Настільки, що коли вітчим чоловіка щось там робив один, то нікому було йому навіть драбину потримати. Навернувся мужик, зламав праву руку. Спиці вставили. І ремонт для донечки теж на місці затоптався. А потім свекруха зателефонувала:

— Синку, ну скільки ще вся ця історія триватиме? Там залишилося – всього нічого. Поки батько Лізи в гіпсі, поки він руку розробить, ну що ж нічого не робиться? Ви б із Лізонькою удвох на вихідних і закінчили б… Ну будь ласка, мама ж просить.

Мені вже підходе термін за кілька тижнів. А в мене всі нерви потріпані. Чоловік відмовляється, бачить мій стан. Вчора свекруха прийшла, почала мене вмовляти:

— Якщо чоловікові треба наліво сходити, він сходить, не встежиш, не будь ревнивою дурепою, ха-ха! Ну що там трапитися може? Ліза перейде до себе, ти спокійно в мене в гостях будеш бувати.

— А я не хочу бувати у вас у гостях, – кажу, – і не треба насміхатися. У мене є очі й вуха. І я не хочу, щоб мій чоловік робив ремонт Лізі, та ще й із Лізою разом. Вона живе у вас? Ви з нею чудово уживаєтеся? От і нехай живе, поки її батько не відновиться після травми.

Свекруха пішла, істеричкою мене обізвала, а свого власного сина назвала підкаблучником. Знаєте, що вона додала на порозі?

— А я сподівалася, що ви Лізоньку в хрещені покличете, але ти – просто безнадійний випадок!

***

Іноді в житті бувають такі ситуації, що одразу відчуваєш – щось тут не так. Ось як у цій історії: здавалося б, просто сімейні стосунки, а напруга висить у повітрі. Це коли твоя інтуїція кричить, а оточуючі намагаються переконати, що це просто “ревні дурниці” або “гра гормонів”. Особливо, коли у вагітної жінки нерви й так на межі.

Ця розповідь нагадує, що не варто ігнорувати внутрішній голос. Бо часто за “ревнивістю” ховається цілком обґрунтована тривога.

Коли чужі люди (навіть якщо вони стали “родичами” за збігом обставин) намагаються порушити межі твого особистого простору і щастя, це виснажує. І тут важливо навчитися відстоювати свої кордони, навіть якщо це викликає невдоволення.

Адже твій спокій та благополуччя твоєї родини — понад усе.

Цікаво, чи доводилося вам колись слідувати своїй інтуїції, попри тиск оточуючих, і в результаті розуміти, що ви були праві?