Коли Микита вперше запитав у мами: «Хто мій тато?», йому було шість років.

Мама церемонитися не стала, вигадувати казку про космонавта, якого не існує теж, сказала просто і ясно:

– Твій батько – зрадник. Він покинув нас, коли ти ще лежав у візочку. Ніколи, чуєш? Ніколи більше про нього не питай!

Дар’я промовчала, що її колишній – Олег, усі ці роки не тільки справно платив аліменти, а й усіляко прагнув спілкування з Микитою. Однак Даша була категорично проти:

— Якщо тобі не потрібна я, значить син тобі теж не потрібен. Я не дозволю налаштовувати проти мене дитину!

—  Але, Дашо, адже я можу вирішити це питання через суд. Воно тобі потрібно? Зрозумій, хлопчику потрібний батько.

—  Батько – потрібний, а ти – ні. Все, розмова закінчена. Не даси нам спокій – поїду куди очі дивляться. І від аліментів твоїх відмовлюся, щоб тебе совість заїла.

— Не кажи нісенітниці, – у такі хвилини Олегу дуже хотілося клацнути Дашу по носі, – до чого тут аліменти? Я хочу спілкуватися із сином. От і все.

— Ні, – відрізала Даша, – і не думай навіть до нього наближатися, інакше… Ну, ти мене знаєш…

Олег знав: Дашка може викинути все, що завгодно, тому вмовляння не порушувало. Як синочок ріс спостерігав збоку.

Часто приїжджав до дитсадка, коли діти були на прогулянці, з’являвся у дворі, де жили Даша з Микитою і дивився, як син грає з однолітками.

На Дні Народження Микити Олег традиційно влаштовував сюрприз. То подарунок хлопчику приносили завжди якісь казкові персонажі, а не батько.

Микита не замислювався, хто робить для нього свято. Само собою зрозуміло, що це мама. Адже тата в нього не було.

Хлопчик веселився від душі, грав із казковим героєм, не помічаючи, що мама хмуриться, щось нервово смикає тонкими пальцями і намагається швидше вивести «гостя» з дому. Вона щось чудово розуміла, хто ховається за цими масками! Олеже! Схоже, що він ніколи не заспокоїться. Адже нещодавно одружився. І чого йому вдома не сидиться? Ну, нічого, скоро знову стане батьком і нарешті забуде про Микиту.

Але Даша помилилась. Олег незважаючи на те, що у другому шлюбі у нього з’явилися двоє дітей, так і не відмовився від свого первістка. Він був незримо присутній у його житті, ніколи не наближаючись до нього явно.

А Микита тим часом дорослішав. І жив із думкою про те, що його батько – зрадник. Образа і агресивність стали постійними супутниками хлопця. До вісімнадцяти років він уже точно знав, що обов’язково знайде «татка» і висловить йому все, що думає з його приводу.

А тут і мама додала жару у вогонь, який і без того палав:

— Ну все, синку, скінчилися “подачки” від твого батька. Доведеться скоротити витрати до мінімуму.

—  Мам! – Микиту прям пересмикнуло, – що означає скоротити? Ми й так не шикуємо.

— А то й означає: платити за твоє навчання зможу лише до кінця року. І лише тому, що зібрала деяку суму. А потім – не знаю.

—  Ти пропонуєш кинути універ? – Микита не міг повірити, що мама, яка так хотіла, щоб він вчинив, тепер порушує це питання.

— Не знаю, – відповіла Даша, – і, подумавши, додала, – може, й доведеться. Ну, чи на заочний перейти. Однієї моєї зарплати на життя та навчання точно не вистачить.

— То, може, в батька попросити? – Микита сам не зрозумів, як у нього вирвалися ці слова.

— У кого?! – Вигукнула Даша, – не смій думати про це! Цієї людини для нас немає!

— Тому що платити перестав? – Микита уважно дивився на матір.

— Тому що зрадив нас! А платив він, бо такий закон. Я в нього не просила. Зараз, мабуть, радіє, що позбувся повинності.

Микита нічого не сказав. Мовчки вийшов. Зачинився у своїй кімнаті і вперше подумав: «Цікаво, чому мати так ненавидить батька? Адже стільки років минуло! Вона навіть заміж виходила, причому двічі. Обидва вітчима були далеко не дуже гарні, але про них мати ніколи не говорила з такою ненавистю. Щось тут не так”…

І Микита вирішив з’ясувати у чому справа.

Запитав про це у бабусі. Та спочатку розгубилася, а потім відверто:

—  Усього тобі, Микитко, я розповісти не можу. Але знаю напевно: у тому, що ти без батька ріс, Дарина сама винна. Ревнива дуже була. От і приревнувала його до сусідки: Олег їй сумку підніс на поверх вище. А та його посадила чай пити. Тут Дашка їх і застукала. Як не вмовляв її твій татко, як не просив, пішла вона.

У нас жила кілька днів. Так Олег прийшов, сказав, щоб додому поверталася. Мовляв, квартира загальна. Пообіцяв, що сам з’їде. Ось і з’їхав. Потім розлучилися вони. А він хлопець добрий був, добрий. Ось Дашка і біситься, що сама своє щастя зруйнувала. Ну, це я так думаю, а як там насправді було – тільки їм одним відомо.

— А чого ж, бабусю, цей добрий хлопець жодного разу сина не відвідав? – у голосі Микити чулася багаторічна образа, – я так на нього чекав.

—  А цього я не знаю. Але повір – якщо не приходив, то була причина.

— Яка ще причина? – Не витримав Микита, – не потрібний я йому, от і вся причина!

— Не поспішай з висновками, онучок. Життя – штука непроста. У ньому всяке буває.

Минув якийсь час. Микита здавав літню сесію і вже готувався подати заяву про переведення на заочне відділення, коли його викликали до деканату.

— Микито, а що це ви таку велику суму внесли за навчання? Помилилися, мабуть?

— Яку суму? – здивувався Микита.

— Ось, дивіться. На три роки вперед виходить. Даремно поквапилися. Сума може змінюватись.

— Я… не знаю, – зовсім розгубився хлопець, – уточню у мами.

Даша, почувши новину, одразу зрозуміла, хто вніс гроші:

— Це тато твій, більше нема кому. Відкупитися намагається.

— Мам, може, годі?

— Що вистачить?

— Ну навіщо ти і себе і мене накручуєш? Хочеш, щоб я батька ще більше ненавидів?

—  Хочу! – випалила Даша, – всієї ненависті світу не вистачить, щоб його покарати!

— Покарати за що?

— За зраду!

— А чи було воно, мамо?

— Так! Ясно! Бабуся наспівала?

— Нічого вона не наспівала. Просто я сам хочу розібратися в усьому. Ти знаєш адресу батька?

— Не дам, – Даша розвернулась і вийшла, грюкнувши дверима.

Микита сам знайшов батька: довкола нього було достатньо людей, які його знали.

Підійшовши до дверей, хлопець довго не наважувався зателефонувати. Раптом квартиру відчинили зсередини: на порозі стояла дівчинка років з десять.

— Привіт, – сказала вона, – проходь.

— Хіба можна пускати до хати сторонніх? – Запитав Микита.

— То сторонніх. А ти – мій брат Микита.

Микита онімів:

— Хто? Ти нічого не плутаєш?

— Ні. Нам тато тебе показував.

— Кому це – нам?

— Мені, мене до речі Оксанкою звуть, і братик в мене є Віталик. Та ти проходь. Тато – там.

Микита несміливо ступив у квартиру. У ніс ударив запах ліків.

Ксюша, як справжня господиня, розпорядилася:

— Ось: куртку та сумку – сюди, а от тапочки бери.

Потім вона взяла Микиту за руку:

— Ходімо…

Увійшовши до кімнати, хлопець побачив лежачого чоловіка. Микита одразу впізнав його! Точніше – його очі!

Ці очі, здавалося, завжди були поруч із ним. Він бачив їх багато разів: у дворі, коли був маленьким. У школі, коли бігав у різні секції. В інституті, коли складав вступні іспити.

Микита жодного разу не розмовляв із цією людиною, але стикався з нею постійно. Він думав, що цей чоловік, з такими добрими, уважними очима, живе поряд. А виявилося…

— Доброго дня, – тихо промовив Микита.

— Доброго, синку, – озвався Олег, – вибач, що зустрічаю тебе ось так… Сідай…

— Я…

— Не треба. Не пояснюй нічого. Я дуже радий, що ти прийшов. Мама здорова?

— Так.

— Ось і добре. Ти бережи її… Вона в тебе чудова.

Микита вразився: він ніяк не очікував почути подібні слова від людини, яку мама ненавиділа всім серцем.

— Я знаю, синку, як тобі важко, – батько казав, старанно підбираючи слова, – важко прийняти, зрозуміти. Але ти знай – я завжди любив тебе. Вибач, що у нас з твоєю мамою так вийшло. Не зумів я…

По щоці батька прокотилася сльоза. Микита, щоб сказати хоч щось, промовив:

— Дякую, що сплатили моє навчання. Я вже хотів переводитись на заочне.

— Так я знаю. Тому й сплатив усе одразу, щоб ти нормально вчився. Жити ( розповідь для сайту Рідне Слово) мені залишилося недовго… Потім хто підтримає?

— Ви видужаєте…

— Та вже, – гірко посміхнувся Олег і покликав доньку, – Ксюша, ти пригостила б Микиту чаєм з маминим пиріжками.

— Так, тату, – озвалася дівчинка і втекла на кухню.

— Це твоя сестра, Микито. Є ще брат Віталій. Зовсім маленький – вісім років. Я мріяв, щоб ви спілкувалися. Ти як?

— Не очікував. Поки що не розумію, що відчуваю…

— Ви подружитеся. Я впевнений. Ти ж добрий, Микито. Усіх кішок рятував у дворі. А тут – брат із сестрою!

— Котів? Ви це знаєте?

— Я все про тебе знаю. Ну, чи майже все, що можна було побачити збоку.

Батько з сином проговорили близько двох годин.

— Ти повернешся? – тихо спитав Олег, коли син збирався додому.

— Звичайно. А чи можна ми прийдемо з мамою?

— Навряд чи вона захоче…

— Тоді я прийду сам. Обіцяю.

— Мамо, батько дуже хворий, – сказав Микита з порога, – він чекає на тебе.

Даша ахнула, притиснула руки до грудей, повільно опустилася на стілець.

— Ти бачився з ним?

— Так.

— Що він тобі наговорив?

— Сказав, щоб я берег тебе і що ти в мене – чудова.

Даша мовчки дивилася на сина. Вона знала: він не вміє брехати.

Значить, Олег вибачив її? Вибачив…

— Ти підеш до нього, мамо? – Голос Микити вивів Дар’ю з заціпеніння.

— Не знаю. Навіщо? Що я йому скажу? До того ж там дружина, діти…

— То ти знала?

— Що?

— Що в мене є брат та сестра?

— Теж мені родичі, – огризнулася Даша за звичкою, – звісно, ​​я в курсі.

— Тоді я знаю, що ти маєш сказати батькові.

— І що ж? Давай, вчи свою матір!

— Тобі треба вибачитися…

— За те, що він нас зрадив?

– Але ж це не так, мам. Ти ж знаєш. Ти все знаєш. Окрім одного: я вже вибачив його. І дуже радий цьому. Тепер твоя черга. Зроби це. Дай мені можливість побути з батьком хоч би зараз.

— Тобто, вибачитися заради тебе?

— Ні. Заради себе. Заради нас. Навіщо тобі ця ненависть?

— Добре, я подумаю…

Даша пішла до своєї кімнати, перервавши розмову.

Вона відвідала Олега.

Тільки зібралася з духом сказати «Пробач», як він випередив її:

— Даша, пробач мені. Я так винен. Ні, Я не зраджував тобі, але щось у моїй поведінці змусило тебе так думати. Вибач. І за сина – вибач. Всі ці роки ти сама дбала про нього. Гарного хлопця виростила! Спасибі тобі за це.

— Це ти пробач мені, – тихо сказала Даша, – за ревнощі мою дурні, за родину зруйновану. За ненависть вибач. І за сина. Адже я хотіла викреслити тебе з його життя…

Олег став на ноги. Прожив ще кілька років. Всі ці роки Микита практично не розлучався з батьком та його родиною.

Даша не заперечувала, ставилася з розумінням: батькові та сину довелося декілька років наздоганяти дуже багато – практично ціле життя!

Таке просте слово «вибач».

Важливо, щоб воно пролунало вчасно.

КІНЕЦЬ.