— Це треба ж якась красуня у Людки донька! І в кого вона така? Хоча, якщо переодягнути Людку, зробити зачіску та макіяж, то можна поставити її разом із красунями в один ряд. Але Люді хіба до вбрання? Адже вона з ранку до вечора у гумових чоботях, у хустці працює на фермі.

Хіба можна розглянути під хусткою шикарне кучеряве волосся, а в штанах і гумових чоботях стрункі ноги, і під фуфайкою надійно замасковані високі, шикарні груди? Так переговорювалися між собою люди, спостерігаючи за стрункою, модно одягненою донькою Людмили.

Та й сама мама не могла натішитися на дочку, готова була спати в чоботях, але щоб донька вступила до престижного інституту і пробилася в люди, щоб ніколи не спіткала її доля своїх батьків. Хоча з якого боку подивитися, багато жінок заздрили Люді, але сама собі вона не заздрила. Це точно.

Закінчила ветеренарний технікум, на дискотеці познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Покохали одне одного з першого погляду, її не лякало, що за душею ні в нього, ні в неї немає ні копійки.

Гроші — справа наживна, треба отримати диплом і влаштуватися на роботу, а там дивись, чи то аванс, чи то зарплата, чи то премії, так і залатають усі дірки в побутовому житті. Люда була не примхливою, не вимогливою сільською дівчиною.

Вона не чекала дорогих подарунків, походів до театру, ресторанів, їй було досить ніжного погляду, душевних розмов і освідчення в коханні. Вона була скромна та ніжна.

У колективі Люду цінували, поважали, але часом користувалися її безвідмовністю, замінити доярку, телятницю, свинарку. Люда була зручною для всіх і завжди. Чоловік працював механіком і також пропадав на роботі з ранку до пізнього вечора.

Робота, будинок, робота були складовими їхнього сімейного життя. Рідкісні вихідні вони проводили вдома в тиші, відсипалися, любили почитати, подивитися улюблені фільми, і ні про які походи кудись не думали. Всі ошатні сукні висіли в шафі без потреби, туфлі в коробках припадали пилом на шафах, перукарня не бачила шикарного волосся Люди.

Вона звикла, що її вбрання це гумові чоботи, хустка, штани та фуфайка. Робота її влаштовувала, зарплата теж, квартиру колгосп виділив, коханий чоловік поруч, що ще треба? Але сталося те, чого не чекали.

За один рік ліквідували колгосп, з якоїсь причини корів визнали хворими і кудись відвезли, телят забрав м’ясокомбінат, свиноферму продали за півціни, землі, пасовища продавали за копійки. Усі колгоспники залишилися без роботи, хто міг виїхати — поїхали, хтось сподівався, що раптом щось влада придумає і подбає про громадян, які працюють.

Тільки Сергій із Людою знали, що сподіватися треба лише на себе. І, взявши на відгодівлю телят, пару корів, свиню впряглися у важку, брудну працю. Скотарня, побудована Сергієм, дозволяла тримати не одну корову, не одного бика, тому, набивши двір худобою, почали вирощувати її на м’ясо.

Придбали сепаратори для збивання вершків, інкубатори для виведення птиці, таким чином підрахувавши майбутній прибуток, заспокоїлися. Гроші будуть на навчання, на вбрання та відпочинок для улюбленої доньки.

Люда дізнавалася, що чекає дитину неодноразово. Але то на фермі бідон молока підняла, то штовхнула корова, то впала, послизнувшись, через це були зриви. Ну а тепер, коли донька закінчувала школу, то про дітей не було й мови.

З четвертої години ранку господарі були на ногах, у їхній родині не було розподілу на чоловічу працю і жіночу, хто перший вила схопить, того й гній, хто перший відро підніме, того й дійка. Люду дуже любили телята, доки вона їх не пошкодує, не потріпле за молоденькі ріжки, вони до відра з пійлом не підійдуть, а Сергія любили поросята, він так їх віддресував, що, побачивши його з відром, вони одразу шикувалися навколо великого корита і піднявши морди вгору, чекали, коли їхній господар виллє мішанину.

Крім цього, мали тридцять соток землі, дві теплиці, величезний сад. М’яса, молочних продуктів, яєць, овочів вистачало з надлишком, не вистачало лише рук та часу для відпочинку.

Доньку Ольгу вони не просили допомагати по господарству, вона мала добре вчитися і, якщо було бажання, то допомогти по дому. Але цього бажання не було.

Вона будувала плани на подальше гарне життя і знала, що їй гроші батьків будуть необхідні, а отже, вони зобов’язані працювати, не покладаючи рук. За молоко, м’ясо та яйця допомагати приходили знайомі, яких Люда постачала продуктами безкоштовно, адже гній завантажити та вивезти в поле одним було не під силу.

Також друзі допомагали з сіном, з збиранням урожаю. Місто було недалеко від їхнього села, але продати продукти на ринку можливості не було, перекупники скуповували за нижчою ціною та продавали дорого.

Але Люда потім знайшла канали, і восени худобу забирали живцем, а не тушами, так було менш травматично для Люди та Сергія. Вони настільки важко переносили розлучення з улюбленими тваринами, що перед тим, як здати худобу, не спали ночами, а вранці не могли підняти одне на одного очі, сповнені сліз.

Оля ж на той час складала список своїх нарядів і з роздратуванням питала:

—  Коли ж ви здасте худобу, коли поїдемо до міста до магазинів?

У класі Оля виділялася не лише красою, дорогим одягом, а й характером. Вона не брала до уваги почуття, думки, бажання не лише своїх батьків, а й друзів, негайне виконання її бажань було для неї законом.

У неї була схильність ставити себе вище за всіх у класі, принижувати і висміювати подруг із незабезпечених сімей, тих, хто був одягнений не на її смак. Завдяки тяжкій праці, Люда зібрала потрібну суму і поїхала до Києва разом із донькою, яка закінчила школу з відзнакою та вирішила вступити до університета на дизайнера-модельєра одягу.

З першого дня Оля закохалася у Київ та одразу ж провела жирну, чорну смугу між своїм селом та столицею. І ось цю межу вона не хотіла переступати. Столиця — весела, різнобічна, модна, шикарна, багата, а село — сморід, недосипання, мукання корів, бруд, запах кислого молока, рохкання поросят.

Мама, під стать, недоглянута, закатована, в одязі, що смердить молоком. О Боже, а ці чоботи та штани з відвислими колінами, а хустка зав’язана за вухами! А руки! Руки! Грубі як у батька, із заплющеними очима не відрізниш, чиї є чиї. Оля вступила на бюджет, радості не було меж.

Мама завжди вірила у здібності доньки, але останнім часом її засмучувало відчуження дочки, постійні докори, якісь безглузді поправки: «Не так взулась, не так одяглася, це ж столиця! Зніми це, одягни те, близько в інституті до мене не підходь, і взагалі, мам, скоріше їдь до своїх корів».

Переконавшись, що донька зарахована до інституту, Люда повернулася до своєї улюбленої худоби, вона так скучила за своїм чоловіком, домом, тишею, своїми телятами! Сіла в крісло, витягла вперед ноги і сказала:

— Та ну його це метро, ​​ці висотки, ці бутіки, дихати нічим, чи то справа в нас, – і, згадавши запах гною, засміялася від душі.

Оля вчилася добре, їй було цікаво відвідувати лекції та відпочивати. Київ вивчила, звичайно грошей їй не вистачало на всі забаганки.

“Батьки зовсім полінувалися”, — Так вона думала. — Адже зовсім не дають розвернутися. Її нові подруги були скромнішими в одязі, дивлячись на Ольгу, думали, що батьки Олі мають свій бізнес. На запитання про батьків і, звідки гроші, дівчина уникала відповіді.

Кирила побачила в юрбі одразу. Він був настільки вродливий і стильно одягнений, що не помітити його було важко. Він підходив до інституту із групою хлопців.

А назустріч йшла Ольга. Погляди їх зустрілися, і вони посміхнулися одне одному. Коли розійшлися, то одночасно повернулися і знову, а потім розвернулися і пішли назустріч одне одному. Кирило підкорив її з першого вечора своїм інтелектом, своєю чарівною усмішкою.

Так і почали зустрічатися. Щогодини, кожної миті зустрічі для них були щастям. Ну а Люда з чоловіком працювали у своєму господарстві, і раділи кожному проданому теля, і кожній свині, що опоросилася.

Як завжди пишалися донькою. Кирило познайомив Ольгу зі своїми батьками. Це знайомство стало для Ольги відмовою від своїх батьків.

Розкішна жінка, одягнена дорого, зустріла Ольгу у заможній квартирі. Ольга згадала свою маму, але не жалість їй застигла очі, а сором, ганьба, приниження мати таких батьків. Кирило ще раніше помітив у поведінці Ольги майстерність.

Завжди яскравий макіяж, горда хода, штучна посмішка на всі випадки життя, зарозумілість по відношенню до своїх однокурсниць. Хто в неї батьки? Чому так вона кидається грошима і вимагає до себе особливого ставлення? Хто вони?

Але Ольга тільки відповідала йому, що батьки, зайняті бізнесом люди. Батьки Кирила були з села, але неймовірна праця і прагнення своєї мети зробили їх успішними фахівцями в галузі економіки. Вони не забували своїх старих і всіляко їм допомагали.

Подруга Ольги Ніна взяла дипломну роботу «Пошиття одягу для сільських трудівниць», то Ольга почала сміятися, а коли від Кирила почула на адресу Ніни похвалу та повагу, то надула губи. Сергій забив скотину та м’ясом забили холодильник.

— Ми тут їмо свіже, а донька в гуртожитку давиться сосисками!

Зробила Люда тушонки, домашньої ковбаси, шинки, сиру, поїхала до дочки до Києва. Хотіла зробити сюрприз своїй Олі, і це їй вдалося.

Втомлена, замучена ношею, довгою дорогою зайшла до кімнати дочки з усмішкою на вустах. У гостях у Олі був Кирило.

Він побачив копію Ольги і збентежився, разом з тим і зрадів, засяяв, він зрозумів, що приїхала мама нареченої. Кирило жахнувся тяжкості сумок та їх кількості. Коли маму побачила Ольга, то ладна була провалитися крізь землю.

Вона почервоніла, замахала рукою, і не кинулася обіймати, а закричала, що попереджати треба, а не ганьбити свою дочку. Як струмом ударило Люду, вона застигла з усмішкою на губах і не могла поворухнутися.

Кирило допоміг зняти з плечей Люди рюкзак, узяв дві сумки з рук, що затекли. Люда повільно вийшла з кімнати, з опущеними від ноші та образи плечима. Кирило для чогось став викладати все на стіл, а потім, прийшовши до тями, побіг за Людою. Наздогнав її і, подивившись їй у вічі, все зрозумів. Гостя стояла розгублена і тремтячими губами шепотіла:

— За що?

Кирило обійняв її за плечі і постарався пояснити, хто він, щоправда, приховав, що хотів зробити пропозицію Ользі. Він привів Людмилу у квартиру своїх батьків.

Люда і Таня з чоловіком не могли наговоритись усю ніч, стільки було сміху, сліз, начебто вони були сто років знайомі та жили в одному селі. Все розмовляли, згадували, ділилися, а Віктор Степанович цілував мозолисті руки Людмили та наказав передати чоловікові привіт та повагу.

Наступного дня Кирило провів Людмилу до вокзалу. Більше він не зустрічався з Ольгою, адже в ньому теж текла селянська кров, а раптом вона цього також буде цуратися. Йому було прикро за Люду, за її працю, за те, що вона всю себе поклала під ноги невдячної доньки.

КІНЕЦЬ.