– Це ти винна, що батько потрапив в клініку! – загримів голос у слухавці, і я на мить затамувала подих. З іншого боку лінії ридала моя сестра, Іванка.

– Що ж ти за людина така, Наталю? Хіба не могла найняти когось? Це ж ти його змусила допомагати!

Я мовчала. У голові крутилися лише розмиті кадри: ми з татом переставляємо шафи, він посміхається, а я переконую себе, що йому це лише на користь. Але тепер, коли лікарі борються за його життя, я не знаю, як пояснити сестрі… Та й собі.

Наш батько – міцний, і веселий чоловік. Після відходу у небуття мами він так і не знайшов собі пару, залишившись вірним їй до кінця.

Ми з Іванкою завжди були його опорою, а він – нашою. Коли ми виросли, він продовжував бути активним: займався городом, бігав на стадіоні, підтримував добру форму. Йому вже було за сімдесят, але він легко затьмарював багатьох молодших чоловіків своєю енергією.

Коли я вирішила зробити ремонт у квартирі, він першим запропонував допомогти. Я відмовлялася, казала, що все зроблю сама або найму робітників, але тато наполягав.

– Наталко, ти що, не віриш, що я впораюся? – пожартував він, і я, розсміявшись, здалася.

Тато працював старанно. Кожен день він фарбував стіни, перетягував меблі, коли я була на роботі. Я помічала, що він стомлювався, але він завжди говорив, що все гаразд.

– Усе під контролем, доню. Рух – це життя.

Коли все було завершено, я була задоволена результатом, але неспокій не полишав мене. Батько виглядав виснаженим, а я чомусь це виправдовувала: “Ну, він же активний, йому це навіть подобається”. Але за кілька днів пролунав той дзвінок.

Тато в клініці. Серце. Лікарі сказали, що його стан важкий, але шанси є. Та перші години були надважкими. У коридорі клініки я зустріла Іванку. Вона трималася за голову й ридала.

– Це ти! – майже вигукнула вона, коли я сіла поруч.

– Як ти могла?! Ти знала, що йому важко, але змусила його!

Я була спантеличена. Відчувала себе винною, але ці слова були дуже важкими. Я спробувала щось сказати, пояснити, що це було його рішення, що я намагалася відмовити… але сестра не хотіла чути.

Вона обірвала мене:

– Ні! Якби ти хоч трохи про нього думала, цього б не сталося!

Іванка пішла геть, залишивши мене саму. Тієї ночі я не зімкнула очей, сидячи біля дверей палати, де лікарі боролися за життя тата.

Через тиждень стан батька стабілізувався. Він міг розмовляти, але ліва сторона була не робоча. Його пам’ять теж підводила, іноді він забував прості речі. Але він нас упізнавав і був радий, коли ми приходили.

Я вирішила взяти відповідальність на себе. Після виписки я допомагала йому щодня: годувала, займалася вправами для відновлення рухливості руки. Ми з татом навіть почали жартувати, як колись. Але кожен його погляд нагадував мені про той ремонт.

Іванка ж трималася осторонь. Ми зустрічалися лише в лікарні або в батьковій квартирі. Її холодність була очевидною. Кілька разів я пропонувала зустрітися за кавою, щоб усе обговорити, але вона постійно знаходила відмовки. Її слова: “Це ти винна” – досі лунали в моїй голові, позбавляючи сну.

Кожного разу, коли я дивилася на тата, мене накривали хвилі сумнівів. Так, я могла відмовити й наполягти на найманих робітниках. Але чи зупинило б це його? Він завжди був таким – прагнув усе робити сам, допомагати нам із сестрою в будь-яких дрібницях. Він не міг сидіти без діла.

Мені хотілося поговорити про це з Іванкою, але вона уникала мене. Я розуміла її стан: для нас обох тато – це не лише батько, а й друг, наставник. Можливо, вона теж відчувала свою провину і переводила стрілки на мене?

Минуло вже два місяці. Тато поступово відновлюється, хоча це процес довгий і виснажливий. Ми багато розмовляємо, і я бачу, що він не тримає на мене зла. Але його стан змусив мене замислитися над багатьма речами.

Моя сестра досі тримається осторонь. Її обвинувачення стали для мене справжнім тягарем, який я не можу скинути. Щоразу, коли я бачу її, мене охоплює відчуття провини, навіть якщо логічно я розумію, що це була спільна помилка.

Я вирішила поділитися цією історією з вами, тому що мені важко нести цей вантаж самій. Я хочу зрозуміти: чи справді я винна в тому, що сталося? Чи варто було мені бути наполегливішою і не дозволяти татові братися за ремонт?

Також хочу поради, як налагодити стосунки із сестрою. Я розумію, що її слова були продиктовані страхом за тата. Але як зробити перший крок, щоб вона почала мені довіряти?

Буду вдячна за ваші думки, досвід чи поради. Можливо, ви стикалися з подібною ситуацією? Як ви вирішували подібні конфлікти в сім’ї?

Джерело