Все життя я працювала бухгалтером на м’ясокомбінаті, будуючи життя разом з чоловіком. Разом ми і виростили чудового сина Андрія. Ми не шкодували зусиль, щоб підтримувати його, фінансували його навчання в університеті та допомагали йому розпочати багатообіцяючу кар’єру завдяки зв’язкам його батька. після одруження сина ми люб’язно передали їм нашу квартиру, а самі переїхали на дачу в селі. Незабаром у нас  народилися онуки-чудові близнюки Максим та Данило. 

Ми регулярно відвідували наших дорогоцінних онуків, піклувалися про них, привозили їжу та свіжі продукти. Трагедія сталася, коли мій коханий чоловік пішов з життя, коли нашим онукам виповнилося одинадцять років. Печаль була моїм супутником, і я глибоко відчувала відсутність мого чоловіка. Однак мій син став непохитною опорою і підтримкою. Майже щодня він дзвонив мені , і це стало новою традицією, яка приносила мені величезну втіху.

У цих розмовах він ділився своїми переживаннями, радощами своїх дітей, і ці розповіді ставали бальзамом на серце, з’єднуючи мене з моєю сім’єю, навіть через відстані.

В очікуванні кожного дзвінка я сиділа в кріслі, тримаючи телефон напоготові, віддаючись своїм заповітним телевізійним програмам, з нетерпінням чекаючи на його голос. Але ритм цих дзвінків почав зникати, перетворюючись на просту формальність, коротку і прагматичну . Брак часу давався взнаки: доручення, уроки дітей, професійні обов’язки, сімейні турботи стали безперервно відволікати мого сина.

Я уважно слухала, мої відповіді були виваженими:

“Спершу перевір, як почувається твоя мати, перш ніж виконувати свої обов’язки”.

Відмовки лилися рікою, але дзвінки залишалися нечастими.

На вихідних син приїжджав до нас, допомагав і приносив їжу.

Мене огортала самотність, сон вислизав від мене на користь невблаганного безсоння.  Одного доленосного дня, у відповідь на дзвінок сина, розчарування вихлюпнулося назовні:

“Це так ти шануєш свою матір? Я підтримувала тебе в горі і радості, надсилала їжу з села, фінансувала твою освіту. А твої  діти бачать свою бабусю лише в особливих випадках, лише як джерело коштів. Ніяких дзвінків без причини!”

Його гнів розбушувався, і лінія замовкла. Моє серце не витримало, і врешті-решт мене забрала швидка допомога, яка відвезла мене до лікарні . Там медсестра подбала про мене. Вона поцікавилася моїм самопочуттям і вислухала мене, коли я виливала свої скарги на сина. Її мудрість розкрилася, підкресливши, що любов і повага не піддаються кількісній оцінці в телефонних розмовах.

А ви як вважаєте? Чи повинні дорослі діти часто дзвонити і відвідувати батьків?

КІНЕЦЬ.