Як я побачила, які невістка порції моєму сину в онуку кладе – так і обімліла! Вони що, мурахи??! Одному 37, іншому – 14! Я стояла біля столу, дивилася на дві однакові тарілки й не вірила своїм очам.

Там було по дві ложки картоплі, шматочок котлети, ще й шмат хліба розрізаний навпіл – щоб, мабуть, не переїли

– Це що, вечеря? – не стрималась я.

Невістка, Таня, здивовано глянула на мене, потім на тарілки.

– А що не так? Все збалансовано, смачно.

Син, Сергій, мовчав, дивився у телефон. А онук, Артем, зітхнув, встромив виделку в картоплю та мовчки жував. Видно, звик уже.

Я ще раз глянула на ту “вечерю” й не витримала.

– Таню, ти серйозно? Ти ж чоловіка годуєш, не горобця! Й онук росте! Хлопцю ж 14 років, він і так як стеблинка!

Таня фиркнула:

– Валентино Яківно, що ви починаєте? Переїдання – це погано. Ми харчуємося правильно і помірно.

– Та яке там переїдання? Вони ж просто не доїдають!

Вона закотила очі:

– Ну ось знову. А потім, як у вас, у старшого покоління, купа питань в 40 років до свого самопочуття.

Сергій нарешті відірвався від телефону.

– Мамо, ну що ти причепилася? Все нормально, я звик.

Я глянула на онука. Той лише знизав плечима, мовляв, що поробиш.

Я вже мовчки дістала з пакета куплені котлети, розігріла на сковорідці.

Відрізала здоровенний шмат хліба, поклала на тарілку, ще й салат із помідорів зробила.

– Артемко, їж.

Онук з вдячністю глянув на мене й почав їсти, як справжній голодний підліток.

Таня аж почервоніла.

– Ой, ну от навіщо це? Знову ви зі своїми радянськими звичками!

– Ага, – пирснув Артем. – Бабусині радянські звички смачніші за твої ЗОЖ-порції.

Таня спалахнула, схопила тарілку сина й хотіла забрати.

– Не їж! Ввечері багато їсти шкідливо!

Я встала між ними.

– А голодувати корисно, так?

– Мам, ну чого ти? – Сергій зітхнув.

– У нас так заведено.

– Заведено? Ти ж нормальний мужик був, любив поїсти!

Він знітився, наче соромно стало.

Я більше нічого не казала. Просто наступного дня привезла нормальної їжі: борщ, вареники, м’ясо, випічку.

Але Таня завелася.

– Ми не їмо таку важку їжу! Тримайте її при собі! Заберіть!

Я мовчки глянула на Сергія.

– Ти теж не їси?

Він мовчав. Я зрозуміла – він давно не вирішує, що їсти.

Артем потайки набрав собі повну тарілку й їв так, що за вухами тріщало.

Ось і що мені робити? Лізти далі чи мовчати? Я ж бачу, що хлопці голодують, але невістка все контролює.

І головне – син мовчить, бо, мабуть, не хоче конфлікту. Як мені бути?

Джерело