— Це що на канапках? Шпроти? — я не вірила своїм очам.

Ми з чоловіком і дітьми прийшли на день народження його сестри в найдорожчий ресторан нашого міста.

Заклад, що славився своїм розкішним меню і авторськими стравами, які важко було навіть прочитати.

Я довго готувалася до цього дня: нова сукня, зачіска, навіть манікюр зробила напередодні. А тепер стояла перед столом, який буквально виблискував від кришталю, але на фуршетних канапках красувалися шпроти!

— Олено, не починай, — тихо сказав чоловік, торкаючись мого ліктя.

— Як не починай? — прошепотіла я йому у відповідь.

— Ти ж сам розповідав, як вона хвалилася, що це буде «подія року». А тут шпроти?

— Ну, може, це якась нова мода, — знизав плечима він і відійшов до своєї сестри привітати її з днем народження.

Я залишилася біля столу, спостерігаючи за тим, як гості по черзі беруть ті самі канапки й навіть не намагаються приховати свої здивовані погляди.

Одні розглядали страву, як музейний експонат, інші просто клали назад, ніби передумавши.

Тут підійшла Марина — моя подруга і, як на зло, співробітниця чоловікової сестри. Вона працювала в її компанії і часто жартувала про «золоте життя» своєї начальниці.

— Ну, як тобі цей розмах? — вона кинула на мене хитрий погляд і підняла келих з ігристим.

— Розмах вражає, — сказала я, намагаючись не видавати сарказму. — Ти бачила стіл?

— О, це ще не все, — прошепотіла вона. — В мене є історія для тебе. Але краще не тут.

Її слова мене зацікавили. Ми відійшли до дальнього столика, де було менше людей.

— Що трапилося?

— Ну, знаєш, як твоя зовиця любить виставлятися. Вона хотіла замовити справжнього шефа зі столиці для цього свята. Але щось пішло не так, і в останній момент довелося шукати когось дешевшого. І от результат, — Марина кивнула на стіл.

— Не може бути, — я ледь не засміялася.

— Уявляєш, вона вирішила зекономити і замовила меню з місцевого кейтерингу. А там, напевно, вирішили не заморочуватися.

Я вже не могла стримувати сміх. Уся ця ситуація виглядала настільки абсурдно, що на мить мені навіть стало шкода зовицю.

Проте це був лише початок. Коли прийшов час основних страв, офіціанти почали приносити тарілки з «фірмовими» делікатесами.

На вигляд усе було гарно: красиво оформлені шматочки м’яса, незвичайні соуси. Але після першої ж ложки більшість гостей переглядалися з виразом легкого нерозуміння.

— Це що, гречка? — запитав мій чоловік, коли в соусі під м’ясом побачив знайомі зернятка.

Я не знала, сміятися чи ховати очі. Виявилося, що практично всі страви були звичайними, але поданими з таким пафосом, що спочатку ніхто не звернув уваги.

А потім почалося найцікавіше. До зали зайшов ведучий, який мав вести святкову програму.

І тут мене чекала нова несподіванка. Це був той самий артист, який часто виступав на ярмарках у нашому районі.

— Сергію, це ж той чоловік, що вів благодійний конкурс караоке в нашому дворі! — сказала я чоловіку.

— Точно він! — відповів Сергій, намагаючись не засміятися.

Ведучий почав розважати гостей своїми «фірмовими» жартами, які більше пасували до сільського свята. Але родзинкою програми стало те, що він почав співати пісні з того ж таки караоке.

Сестра чоловіка помітно нервувала, намагаючись врятувати ситуацію. Але все вже йшло за сценарієм, який вона явно не планувала.

Після вечері ми з Сергієм і дітьми вирішили піти раніше. Коли вже стояли біля гардероба, мене наздогнала Марина.

— Ну, як тобі свято? — запитала вона зі сміхом.

— Незабутнє, — відповіла я.

І це була правда. Незабутнє. Але зовсім не з тих причин, яких очікували всі гості.

Джерело