Сім’я Ольги та Андрія швидко розпалася. Як би не шкодувала молода жінка свого чоловіка, але врятувати його не вдавалося. Андрій час від часу засинав обійнявшись із пляшкою десь на вулиці.

Ольга шукала його, вела додому, мила, укладала спати. Вона щиро сподівалася, що її кохання з часом виправить згубну звичку чоловіка. Але не вийшло. Такі думки виявилися лише помилкою молодості.

Хоча Олі варто віддати належне. Жінка працювала до останнього, щоб тягнути сім’ю та розплачуватись із боргами чоловіка. Навіть тоді, коли дізналася про очікування маля. Андрія ж така подія зовсім не порадувала. А коли він посмів підняти руку на беззахисну Олю, та одразу пішла.

Прийняти юну втікачку погодилася тільки старенька бабуся Олі. Батьки пішли на принцип і не допомагали їй.

«Чим ти раніше думала?» – кричала на неї мати.

«Я тобі казав, треба було слухати старших. Не довелося б так ганьбитися зараз», — суворо промовив батько.

Але бабуся Ніна не могла примиритися з таким рішенням свого сина та невістки. Вона прийняла онуку до своєї квартири та пообіцяла, що в майбутньому житло залишиться для Олі та її дітей.

Чому дітей? Вже квартиранткою у власної бабусі, Оля дізналася, що чекає відразу двох малюків. Стільки сліз виплакала молода дівчина, не знаючи, що чекає на неї попереду. Без чоловіка і одразу з двома дітьми.

Але любляча бабуся вчасно підставила надійне плече. Вона допомагала внучці як могла. І хоча вік був уже пристойний, ніколи не натякала на те, що їй тяжко.

Оля працювала день і ніч. Примудрялася ще якось здобувати заочну освіту, поки бабуся Ніна сиділа з двійнятами Лізою та Микитою. На особисте життя молода жінка просто не мала часу, хоча колишній чоловік час від часу підкараулював Ольгу з пропозицією помиритися.

«Жодних пробачень для нього. Ти досить натерпілася. Але залишатися у дівках теж не потрібно. Ще зустрінеш своє щастя, не падай духом», – радила мудра бабуся.

Ольга душі не чула у своїй бабусі Ніні. Хоча й розуміла, що життя літньої жінки не вічне. Сама бабуся навіть жартувала з цього приводу та просила не вішати носа.

«Ти вже не те заплакане маля, якому я дала притулок. Хоч би як складно було, але ти впораєшся і без мене».

Ці слова назавжди засіли в пам’яті Олі. Вона згадувала їх навіть через роки, після відходу найдорожчої жінки.

Тішило хоча б те, що діти росли самостійними і не примхливими. Матері допомагали як могли. Характери мали дуже різні, але поки були маленькими, все робили разом.

Олі подобалося дивитись на своїх дітей. Вона сподівалася, що вони стануть надійною опорою та підтримкою одне для одного. Але з іншого боку Оля бачила, що Ліза має батьківський характер. І це дуже сильно її лякало.

На жаль, не так сталося, як хотіла Ольга. Її дочка Ліза побажала квартиру бабусі Ніни собі.

«Це не твоя квартира. Ти її не заслужила. Просто пішла від тата і на тепле місце пригрілася. Він теж має право на свій кут на старості років. Я вимагаю поділити це житло. Хочу поселити тут тата. Тебе нехай утримує твій коханий Микита», — кричала Ліза здивованим родичам.

Сварки дітей довели Ольгу до нервового зриву. Син захищав маму і сказав, що ніколи в її квартирі не буде навіть духу цієї жахливої людини, її колишнього чоловіка. Але норовливу і запальну Лізу цим було не вгамувати.

«Якщо треба буде, я виживу із цього будинку вас обох. Невдячні», — зло прошипіла дочка і пішла.

Ольга так і не зрозуміла, як їй виплутатися із цієї ситуації. Дуже не вистачало мудрої поради бабусі Ніни. Жінка вирішила пустити ситуацію на самоплив. Вона зайняла бік сина і підтримуватиме його до кінця своїх днів.

Зустрічалася з хлопцем рік, все йшло до весілля, але останніми днями у наших стосунках почалися проблеми. Ми перестали одне одного розуміти. А серйозніше ми посварилися, коли я в нього взяла

Поспішав я вчора в аеропорт, замовив таксі, вийшов з квартири. Вже спустився на перший поверх, як раптом зрозумів, що надів старі кросівки. Їхати в них мені не хотілося, тому я

Мені тридцять років, десять з них я в стосунках з одруженим чоловіком. Мені з ним добре: він мене забезпечує і по-своєму любить. Я теж відчуваю до нього щось схоже на