«Це ж не гуртожиток!» — чоловіків брат оселився у нас, а я не можу його вижити

Два роки тому ми з чоловіком нарешті переїхали у свою квартиру. Невеличку, зате власну.

Правда, належала вона його родині, а до нас довгі роки у ній жив його старший брат — Андрій.

Сказати, що я була в захваті від цього факту — значить збрехати.

Але я розуміла: рідня — це важливо, потрібно поважати. Намагалася прийняти, не лізти у стосунки, бути «розуміючою».

Але в Андрія було одне «але» — він дратував мене від самого початку.

Тридцять п’ять років, а чоловік ні дня толком не пропрацював, сидів на шиї у матері й поводився так, ніби всі йому щось винні. Мудрував, повчав, ліпив з себе філософа.

А сам — ледар, таких ще пошукати.

Коли ми заїхали, Андрія в квартирі не було — він поїхав до Львова, де нібито «навчався» і хотів залишитися жити.

Свекруха дозволила нам робити з квартирою що завгодно: ремонт, меблі — все на наш розсуд. Вона й сама казала, що Андрій туди більше не повернеться.

Та й чесно — там жити було неможливо. Це навіть не житло було, а леговище сіре, закурене, вся у пилу й плямах.

Шпалери брудного коричневого кольору, стеля у розводах, диван із пружинами, що лізуть назовні. Враження, що тут жили не люди, а… ну, не знаю хто.

У кожній щілині — сміття, запах — як у старій курилці. Ми з чоловіком цілий день виносили мішки з мотлохом, потім кілька тижнів спали на матраці та їли на коробках.

Зате потім — нові меблі, світлі стіни, затишок, тепло. Квартира заграла, стала справжнім домом.

І ми два роки жили спокійно. Без зайвих гостей, без гучних скандалів.

Я вже почала забувати, хто такий Андрій. Але одного дня свекруха пподзвонила — тремтячим голосом, ледве чутно: «Андрій повертається. У нього там не склалося».