Ми з Ігорем побралися рік тому.

Довго я не наважувалась, адже, чесно кажучи, в мене робота на першому місці. Ще змалку я була дуже амбітною, сумлінно навчалась і уявляла, що матиму власну компанію і буду справжньою леді-босс. Тож я свідомо йшла до своєї мети. І досягла чимало. 

В 30 років вже очолювала відділ в іноземній фірмі. Мала 50 осіб підлеглих. Утім мріяла, щоб мене ще підвищили.

Та час летить і коли мені виповнилось 34 роки мій хлопець Ігор почав наполягати на тому, щоб ми побралися і народили дитину. Довго я сумнівалась, та врешті погодилась. Коли ж я завагітніла, то ми вирішили будуватися, адже я завжди мріяла мати власний затишний будинок і двір.

На щастя, в Ігоря була земля під забудову, поряд із будинком свекрухи. Тож ми почали будівництво, все виходило чудово. Та оскільки я хотіла, щоб все було ідеально – гроші йшли чималі. І врешті мені довелось продати кватиру і на кілька місяців оселитися у свекрухи.

Звісно, я пропонувала винайняти квартиру, але Ігор почав казати, що хоче контролювати будівництво і бути поруч. Тож я не сперечалась. Тим паче, що лишень два місяці як народила, і була зовсім не проти допомоги його мами.

Та щойно переїхала – зрозуміла, помочі чекати марно. Натомість повчання не припинялись.

– Як ти хочеш господарювати в будинку, як нічого не вмієш!

– Я із цим розберусь.

– Хата – це не квартира. Ти мусиш вчитися працювати!

Минуло кілька тижнів і я вже ледве витримувала. Щодня свекруха промивала мені мізки. А якось у розпалі сварки вона вилила мій борщ в унітаз, а тоді ще сказала зовсім неприємні слова:

– Це не борщ, а помиї! Навіть свиням таке б не дала!

– То не давайте, взагалі мого не чіпайте. Як можна виливати харчі? Ще й не ваші!

– На місті Ігоря, я б тебе з хати давно вже випхала. Не знаю, як він це терпить. Не дружина, а посміховисько!

– Не знаю, як він, та я більше не терпітиму.

Я зібрала найнеобхідніші речі й поїхала в готель. Чоловік дзвонив і благав повернутися, та в мене такого бажання не було. Ба більше, я замислилась, чи взагалі варто жити поруч з мамою чоловіка. Тож я висунула свою умову.

Мовляв, разом ми будемо лише, якщо продамо будинок і купимо інший, не поруч. Звісно шкода, адже багато в нього вклали. Та мій спокій значно дорожчий.

І ось минув тиждень і свекруха приїхала особисто мене вмовляти:

– Я ж не знала, що ти 80 тисяч на місяць заробляєш! Звичайно, тоді не мусиш прибирати й готувати. Я більше до тебе не лізтиму!

Не знаю я, чи можна вірити свекрусі.

І взагалі, що тоді виходить, що лишень через гроші вона миритись схотіла. От ви що про все це думаєте?