До пенсії моя мати остаточно перебралась в село та потроху звикла до менталітету місцевих жителів. А мене, який бував у селі рідкісними наїздами, продовжували дивувати простота та безпардонність трудівників полів.

Пів року тому прибилося до будинку кошеня. Худе, брудне. Ходить за мамою слідом, кричить, нявкає. І головне в найближчому просторі нікого з дорослих котів.

Мама кошеня пошкодувала. Напоїла молоком, відмила, вивела паразитів (у сільських умовах марне заняття, але підійшла до процесу педантично). Кошеня обжилося, зрозуміло, що нікуди його не виженуть і нахабніло з кожним днем.

Через пів року це був шикарний пухнастий кіт, господар двору та околиць, який ганяв родичів з дикими криками та галасливими бійками. Мати відгодувала вусату морду від душі.

Так, що він у відносно юному віці був більшим і товщім більшої частини диких сільських котиків.

Нещодавно дзвонить – мало не плаче. Кіт пропав. Третій день нема.

– Це ж кіт, – дивуюся я. – Погуляє та повернеться.

– Ти не розумієш, – засмучується мати. – Він же щодня додому приходить. Я його годую, молока повну миску наливаю. Жодного разу ще не пропускав.

Добре була п’ятниця. Їду, проводжу огляд на місці. Диван в котячій шерсті є, миска завбільшки з гарний тазик – теж. Кота нема.

Походив по навколишніх кущах, покискискав. Нема вусатого бандита.

А тут виповзає зі свого будинку сусідка, літня сільська дама, велика шанувальниця вінтажних міцних напоїв домашнього приготування.

– Що, Павло, кота шукаєш?

– Так, Ірино Миколаївно. Кудись подівся, паразит.

– Так його Горобенки стирили, – хитро посміхаючись, повідомляє бабця.

Горобенки – сусіди через три будинки. Стара та її донька з чоловіком.

Нещодавно донька знайшла роботу в місті, переїхала і тепер буває лише у вихідні. Ми з ними практично не перетинаємося, тільки вітаємось.

А ось Ірина Миколаївна на правах старожила все на селі знає, тому нехтувати такою цінною інформацією не варто. Подякував, пішов до Горобенків.

Стукаю. Довго ніхто не відчиняє. Потім брязкає дверима і на поріг виходить стара Горобенко. І чую, як з дому наш кіт рятівним криком репетує.

Я його баритон із сотні впізнаю. Хосе Карерас відпочиває.

– Ніна Кирилівна, ви котика нашого не бачили? – заходжу здалеку.

– Якого котика? – кліпає очима стара. – Ніякого котика не бачила.

– А хто це у вас у будинку сиреною репетує?

– Хто репетує? – Іде в несвідомість бабця. – Це телевізор, напевно. Немає в мене жодного кота.

Вусатого бандита вона недооцінила. Почувши запах господаря і почувши мій голос, Васька зрозумів, що воля та улюблена миска близько і рвонув назовні.

Бабцю вдарило в спину дверима, і мені під ноги викотився мамин кіт. І ось слово честі, вчепився в штани нігтями та зубами – не відірвеш.

«Рятуйте, мовляв, допоможіть. Sos і таке інше!»

– Ось цей кіт, – суворо говорю я. Беру зляканого звіра на руки та тицяю старій під ніс.

– То це ваш кіт? – Бабка розпливається у зворушливій посмішці. – А я думала нічий. Приблудний якийсь. Дай, думаю, погодую.

Ага, приблудний. Важка пухнаста худоба, доглянута та відгодована на парному молоці та Віскасах.

– Це наш кіт, – повторюю я. І йду додому.

Вдома – радість, крики. Мати з котом кидаються один одному в обійми. Кіт уминає миску їжі, так, що за вухами тріщить. Поглядаю на нього із заздрістю. Мені поклали менше.

Але ж я лікар. Мені мало факту, мені аналітику подавай. Та й дивно це все. Вкрасти в селі кота?

Та тут цих котів, як комах – вибирай будь-кого, ніхто й не помітить. Хоч шубу з котів ший. Навіщо саме цей?

Джерело інформації у мене одне – сусідка-аматорка вінтажних напоїв. Беру необхідні препарати з аптечки першої допомоги об’ємом двісті грамів, йду до неї в гості.

Після першої ж склянки бабця розповідає мені цікаву історію. Виявляється, кіт сподобався Горобенко – дочці. І та вирішила його забрати в місто.

Дала завдання бабці Горобенко. Та дні три кота приманювала їжею – Васька не йшов. Навіщо йому, вирощеному на м’ясі та свіжій рибі, сухі бабині кірки.

Тоді стара підстерегла його, накрила якимось мішком і потягла до хати. У суботу ввечері мала приїхати донька та кота забрати. Але вранці я з’явився. І зруйнував котокрадіям усі їхні плани.

Інформацію взяв до відома. Розповів мамі. Та похитала головою, зітхнула. Тяжко інтелігенту в селі.

У неділю збираюся їхати – бачу Горобенко – дочку та її чоловіка, які крутяться біля будинку, явно вистежуючи Ваську. Кіт, як відчуває, забився під диван.

І шипить, коли лізеш подивитися, куди він зник. От і нехай мені після цього не стверджують, що коти мізків не мають.

Кота сусіди не вистежили. Так і поїхали ні з чим.

Проходить кілька тижнів. Знову мати дзвонить, засмучена. Ваську таки вкрали. Обіцяю приїхати, розібратися.

У вихідні стукаю до старої – Горобенко. Та – знову у відмову.

Нічого не бачила, нічого не знаю. Але вірний інформатор повідомляє:

«Їхали повз машину, побачили, кота, вискочили, згребли, він і м’якнути не встиг».

Живе тепер наш Васька в місті, у квартирі з усіма зручностями, зате без кущів, бійок з дикими котами та без волі.

Ну ось що тут робитимеш? Через безпородного кота йти до поліції?

Так дільничний засміє. Він мужик сільський, йому кіт – це майно.

Де Горобенко – дочка живе я не знаю. Бабці погрозив, звичайно. І поїхав.

Минуло тижнів зо два. Мати дзвонить радісна. Васько повернувся. Худий, облізлий якийсь, у шерсті реп’ях і колючки. Втік він із міської квартири та з майже тридцять кілометрів до будинку шкутильгав. От ніколи б не повірив, якби не побачив.

У вихідні Горобенки знову довкола будинку крутилися. Васько їх як побачив – занявчав поганим голосом і ледь не чолом двері вхідні вибив. В хату вбіг – і під диван. Кращого доказу не треба.

Пішов я зі злодіями поговорити. Чоловік доньки дивиться на мене телячими очима. Горобенко – молодша шипить, щось крізь зуби.

Бабця голосить, погрожує дільничного викликати. Ось, начебто не цигани, а поводяться… .

Плюнув на всю цю Санта-Барбару. Купив у зоомагазині нашийник з якоюсь китайською дрібничкою, щоб кота телефоном знайти можна було, і начепив на вусатого бандита.

Ваську нова прикраса дуже не сподобалося. Два дні він намагався нашийник здерти. Не вийшло. Менше треба було жерти, морда в нашийник не пролазить. Потім звик.

Не минає й двох днів – зник кіт. Дивлюся на екран телефону – у Горобенків сидить у хаті. Іду сваритися.

Відкриває бабця. Обличчя та руки у свіжих подряпинах – Васька дорого продав свою свободу.

– Віддайте кота!

– Немає у нас ніякого кота! – репетує бабка.

З будинку одразу викочується важка артилерія – донька з чоловіком. Васько і їх відмітив. У чоловіка чотири рівні подряпини поперек обличчя – а-ля Росомаха. У доньки руки в закривавлених бинтах.

– Та причепилися ви зі своїм котом! Не брали ми його!

– Слухайте, дорогі сусіди. Я ж лікар. Я коту під шкіру вживив датчик і тепер знаю, де він знаходиться. Ось, дивіться, – суну їм під ніс телефон. – Датчик у вас у домі.

Блефував я знатно. Але інтелект у людей відповідний, тому дивляться на мене, витріщивши очі. Потім мужик матюкається, витягає з дому Ваську і жбурляє мені.

– Забери! Не можу з ним більше. Кричить вдень і вночі, гадить скрізь, ще й дряпається, як останній паразит. Черевики смердять, вся квартира смердить, власниця квартири вже погрожує виселити. Забери з очей моїх геть.

Більше Ваську не крали. А нашийник він таки здер і в кущах залишив.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, розповідайте ваші цікаві історії поязані з тваринками!