Я завжди поважала батьків чоловіка, та ще до весілля сказала Іллі, що жити з ними не буду. І ми наче домовились, адже тоді обидвоє мріяли переїхати з села до міста. Так і зробили. Після весілля вирушили до Тернополя. Знайшли роботу, а тоді нам виділили кімнату в гуртожитку.

Там і народився наш старший син. Звісно, було не просто, жили ми скромно, увесь час економили. Згодом чоловік поїхав на будівництво до Києва. Так він і заробив на квартиру. Народилася ще й наша донечка. В село до свекрів ми навідувались доволі часто, допомагали їм з усім. 

Мама Іллі завжди вражала мене. Вона чудова господиня, навіть занадто. Звикла щодня з 5 ранку і до ночі гарувати. Завжди в неї є кілька страв на вибір, хліб домашньої випічки, різні смаколики. Та я ніколи не розуміла, нащо так багато працювати, й половину тих харчів ніхто не їсть, я вже мовчу, що ідеальний порядок і клумби біля хати не така вже й необхідність. 

Свекруха намагалась мене повчати, пояснювати, що так і треба жити. Та я відразу пояснила їй, що це все не для мене. Спілкувалися ми не так часто, щоб перейматись через це. 

Зараз наші діти вже дорослі. Син живе окремо, донька цьогоріч буде вступати до вишу. Рік тому не стало свекра, та він давно вже хворів. Відтоді свекруха увесь час скаржиться на здоров’я. Через день дзвонить і каже, що вже не може сама жити.

І ось кілька тижнів тому чоловік поїхав до неї допомогти з чимось. Минуло кілька годин і він повернувся. Та не самий, а разом зі своєю мамою і її валізою. Я мало не впала, коли це побачила. Він навіть дозволу в мене не спитав:

 – Це моя мама, їй 77 років. Змирись, вона житиме з нами тепер!

Я стояла й мовчала. Ми виділили свекрусі кімнату. І все було б нічого, якби вона жила за нашими правилами. Та вже наступного дня вона встала о 5 ранку і почала тарабанити каструлями. Звісно, через цей концерт спати не міг ніхто. А найгірше – коли я зайшла на кухню – все там було догори дриґом. Такого безладу ніколи ще не бачила в своїй квартирі. Свекруха наготувала страв осіб на десять. Звичайно, вона стомилася і прибирати було нікому. А ми з чоловіком поїхали на роботу. Мити все довелося вже на вечір. Ми ж повечеряли та майже всі харчі залишились. 

Я сподівалась, що наступного дня мама мого чоловіка вже не готуватиме зрання. Та вона знову встала. Тоді я вже не витримала.

 – У нас повний холодильник! Ще вчорашнє не доїли!

 – Їсти треба свіженьке. То все вже не годиться!

 – І що робити? 

 – Винесіть собакам. А взагалі ви маєте брати домашню їжу на роботу, так не буде залишатись! Ви дуже мало їсте!

 – Яким собакам? Ці ж продукти купу грошей коштують! Просто не готуйте нічого, ми доїмо вчорашнє і все!

Вона страшенно образилась та не припинила готувати. Так триває вже доволі давно і я не знаю, як бути. Спокою вдома вже нема, я наче в неї в гостях, а не в себе. Поясніть, як мені бути? Я так довго не витримаю? Що робити?