— Останній раз пропоную, — гарне обличчя Анни стало злим і неприємним.

— Вибирай. Я чи цей з дитбудинку?

— Міша наш син, — рішуче сказав Дмитро.

— Міша твій син. Він мене навіть мамою не називає. Це ти його взяв з того місця. Ось туди і повертай.

— Я краще тебе вижену, — твердо сказав Дмитро.

— Я і сама піду. Завтра ж напишу заяву до суду на розлучення і поділ спільного майна.

— Якого майна? Ти за два роки нічого не заробила.

— Квартира наша. Я тут прописана. Значить…

— Нічого це не означає. Квартиру я купив ще до весілля.

Анна замислилася, щось прокрутила в голові.

— Гаразд, я забираю машину. Її ми купили після весілля.

— Забирай, і йди куди хочеш.

— А грошей даси на перший час?

— 40 000 дам, — посміхнувся Дмитро.

— Гривень, звичайно.

— А як я буду жити? А можна хоч 100 000? — почала торгуватися Анна.

Дмитро махнув рукою і попрямував на кухню. До нього відразу підійшов хлопчик.

— Тату, а ти мене не віддаси назад до дитячого будинку?

— Міша, ти ж мій синочок. Я тебе люблю. Будемо жити з тобою удвох.

— А тітка Аня?

— Вона піде від нас.

На обличчі хлопчика з’явилася посмішка. Схоже, такий варіант його дуже навіть влаштовував…

… Дмитро і Анна одружилися два роки тому. Вона тоді була ще красивіша, ніж зараз. Ось Дмитро і потрапив у її тенета.

Йому за 30, цілком успішна людина. Прожили рік, і виявилося, що молода красуня-дружина зовсім не хоче дітей, і ніколи їх виношувати навіть не думає. Розумієте, це зіпсує її запаморочливу фігуру.

Після серйозної розмови з чоловіком вирішили взяти дитину з дитячого будинку. Але щоб не маленького, памперси міняти вона теж не збиралася.

Так у них з’явився Міша, якому було вже чотири роки. До них його ніхто так і не усиновив.

Чоловік цілими днями на роботі, а хлопчик дратував Анну все більше і більше.

Витримала вона близько року і поставила чоловікові ультиматум: «Або я, або цей дитдомівський».

Чоловік вибрав Мішу, якого вже вважав своїм сином.

Через два місяці вони розлучилися.

Колишня дружина забрала їхню машину, Дмитро видав їй 100 тисяч, і вона поїхала завойовувати столицю.

Залишився Дмитро вдвох із сином. Той ходив до садочка. Коли у нього не було часу, хлопчика забирала літня сусідка.

Не безкоштовно, звичайно. Ще одну свою невелику пенсію від Дмитра отримувала.

Так вони і прожили ще пів року. Може, трохи більше. А потім сталося таке…

Дмитро сидів у своєму офісі за ноутбуком і вирішував чергові проблеми. Фірма у нього була не дуже велика, але давала стабільний дохід.

І офіс так собі. Колишня трикімнатна квартира на першому поверсі.

На його телефоні заграла мелодія. Дзвонив знайомий з бюро зайнятості.

— Привіт, Дмитро.

— Привіт.

— Ти просив знайти мені хорошого логіста.

Той розсміявся.

— Всеукраїнського рівня.

— Навіть всеукраїнського?

— Слухай, 25 років. Закінчила київський інститут. Рік практики в столиці. Звати Ольга.

— Щось занадто підозріло, — Дмитро замислився, потім запитав:

— На вигляд красуня?

— Так собі.

— Гаразд, присилай.

Зайшла жінка. Красунею, звичайно, не назвеш, але виглядає цілком пристойно.

— Ви Дмитро Сергійович? — запитала, злегка вклонившись.

— А ви Ольга?

— Так.

— Давайте ваші документи подивимося.

Він подивився її диплом, трудову книжку. Зрозумів, що перед ним саме той фахівець, якого він шукав. Але це викликало і підозру.

«Хороший фахівець залишив хорошу посаду в столиці і прибув до нас в провінцію», — замислився він.

— Ольго, скільки ви заробляли в столиці?

— Близько 50.

— Але тут я можу вам запропонувати поки що тільки половину.

— Я згодна, — відразу ж відповіла жінка.

— Тоді виникає питання. Чому ви кинули роботу в столиці і приїхали сюди?

— Я місцева. Бабуся залишила мені тут однокімнатну квартиру. Тут зовсім недалеко.

— А там що у вас було? — продовжив розпитувати Дмитро.

— Теж однокімнатна. Дмитре Сергійовичу, розумію, що все це викликає у вас підозри, я в юності вчинила підлість. За яку доля покарала мене сповна.

Хочу зробити дещо. Хоча розумію, що виправити шансів практично немає.

— Добре, Ольго. Справи ваші. Коли ви вийдете на роботу?

— Завтра.

— Ходімо, я вам покажу ваше робоче місце. І ще, Ольго, давайте на «ти».

— Згодна, — жінка вперше посміхнулася.

Логістом Ольга виявилася дійсно дуже хорошою. Плюс колишні зв’язки.

Почали з’являтися нові ринки збуту. Дмитро був задоволений роботою такого фахівця.

Жінка — вона самотня. І, звичайно, між ними виникла симпатія. Ось тільки Дмитро відчував, що щось сильно мучило його нову працівницю.

Одного разу він все ж запросив її після роботи прогулятися. Жінка погодилася. І, звичайно, під час прогулянки зайшла розмова про життя.

— Ольго, чому досі не заміжня? — запитав він прямо.

— Але ж і ти не одружений. Це ще дивніше.

— У мене була дружина-красуня. Ми з нею розлучилися. Вона залишила нас із сином і поїхала підкорювати столицю.

— Крута дружина. Якщо навіть тебе кинула.

— Ну, а у тебе що не так у житті?

Жінка досить довго мовчала, збираючись з думками. Зібравшись, почала розповідати:

— Я з матір’ю жила тут, недалеко. Жили бідно. Недалеко жила і бабуся хвора.

Я добре вчилася. І мріяла, що після школи поїду до Києва. Вступлю до інституту.

В одинадцятому класі закохалася в свого однокласника. І випускні іспити складала, будучи при надії на восьмому місяці. Іспити склала.

В атестаті майже всі п’ятірки. Мій коханий благополучно зник. А куди нести дитину? Ми в однокімнатній жили…

Вона дістала хустинку і витерла сльози, що набігли на очі. Трохи заспокоївшись, продовжила:

— Я залишила свою дитину в пологовому будинку і поїхала до столиці. Закінчила інститут. Познайомилася з чоловіком. Справа йшла до одруження. І тут дізналася, — вона знову провела хусткою по очах, — що у мене ніколи більше не буде дітей.

Мабуть, Бог покарав мене за те, що я кинула свою дитину.

Знову довга тиша. Мабуть, нелегко давалися їй ці спогади.

— Після цього мені став часто снитися один і той же сон, що мій синочок кличе мене. Я звільнилася і повернулася на батьківщину.

Спробувала хоч щось дізнатися про свого сина. Але ні в пологовому будинку, ні в РАГСі, ні в нашому дитячому будинку зі мною навіть розмовляти ніхто не хотів.

Вона поглядала в очі свого супутника.

— Тепер ти все знаєш про мене.

— Ольго, ходімо до мене в гості, — несподівано сказав чоловік. — Познайомлю тебе зі своїм сином.

— А скільки йому років?

— Скоро вже буде шість.

— Як же він у тебе один вдома?

— Вдень він у садочку, а ввечері, коли я не маю часу, сусідка забирає його до себе.

— У тебе батьків немає?

— Є, тільки вони живуть у селі, далеко дуже. Ми з сином іноді на вихідні їздимо до них.

Скоро літо. Він просить відправити його до них на місяць. У них там дуже добре.

Та й самому мені хочеться провести літо там, де я народився.

Так вони пішли до нього додому. Зайшли до сусідки. Забрали хлопчика.

— Міша, це тітка Оля, — представив Дмитро синові свою подругу.

— Дуже приємно, Мішенька, — сказала та.

— Ходімо додому.

І тут Ольга ще раз уважно подивилася на хлопчика. Раптом пам’ять перенесла її на шість років назад у квартиру її однокласника Ігоря, де вони залишилися самі, сиділи на дивані і розглядали альбом…

… — Тут мені шість, — сказав Ігор.

— Яким ти був гарним.

— Оля, таким гарним буде і наш син, — сказав Ігор.

— Подаруй мені цю фотографію, — вона загадково посміхнулася. — Я потім порівняю.

— Забирай, — відповів Ігор…

… І ось зараз Оля намагалася розібратися, що все це означає.

Ця фотографія випадково збереглася у неї в шкільному альбомі. За нею вона намагалася знайти сина в дитячому будинку.

Два місяці тому, коли повернулася додому, вона знову подивилася на фото.

А зараз за її руку тримається хлопчик, немов зійшов з цієї фотографії.

«Напевно, мені здалося. На сходовому майданчику так темно».

Зайшли в квартиру Дмитра. У його яскравому великому коридорі увімкнули світло.

— Проходьте, — голосно сказав господар.

А Ольга мимоволі подивилася на обличчя дитини.

«Як сильно схожий. Але ж цього не може бути. Це син Дмитра».

Жінка навіть не звернула уваги, яка велика у Дмитра квартира. Її думки були зайняті зовсім іншим.

— Я піду чай поставлю. Ви поки про щось поговоріть, — сказав Дмитро і хутко пішов на кухню.

— Ой, скільки у вас кімнат, — нарешті озирнулася Ольга.

— Це моя кімната, — почав пояснювати хлопчик. — Це татова, а це тітки Ані. Але вона від нас пішла.

— А чому тітки Ані? Хіба вона не твоя мама?

— Ні, у мене тільки тато.

«Тут так просто у взаєминах не розібратися», — промайнула у жінки думка, і настрій чомусь покращився.

— Показуй давай, що там цікавого у твоїй кімнаті є.

Радісний хлопчик кинувся до своєї кімнати і почав розповідати про свої захоплення, вказуючи на іграшки.

— Це людина-павук, а це Веном. Вони можуть розмовляти, тільки по-своєму, — натиснув якусь клавішу і почувся не то писк, не то тріск.

— Ой, вони у тебе і блимають?

— Так, — підійшов він до столу.

— А це ноутбук, мені його тато купив. Там у мене є ігри і розпакування.

— Що-що?

— Ну, розпакування. Зараз я вам покажу.

Він сів за стіл, але тут з кухні пролунав голос Дмитра.

— Міша, запрошуй тітку Олю.

— Хочу пити чай. Я вам потім покажу, — взяв жінку за руку. — Ходімо чай пити.

Після чаювання батько з сином пішли проводжати Ольгу додому.

Ледь вийшли з під’їзду, як Міша кинувся до автомобіля, що стояв на стоянці.

— Тітонько Оля, це наша машина. Раніше у нас була інша, але на ній поїхала тітка Аня.

— Дмитро? — тихо запитала жінка. — А чому Мішенька свою маму тіткою Анею називає?

— Ну, вона йому мамою так і не стала, — щасливими очима подивився на сина. — Адже він у нас з дитбудинку. Моя колишня не хотіла народжувати, а мені так хотілося сина.

Ось і взяли ми хлопчика з дитячого будинку. Йому тоді чотири роки було. Ми з Мішею відразу знайшли спільну мову.

— Тату, а ми на машині не поїдемо?

— Ні, синку, ми краще погуляємо.

— Морозиво купимо? — хитро посміхнувся син.

— А якщо горло заболить? — батько зробив серйозне обличчя.

— А ми маленькими шматочками будемо їсти.

Дмитро повернувся до Олі. Її обличчя було якимось відстороненим.

Вона думала про щось своє. Не бачила і не чула, що відбувається навколо.

— Оля, що з тобою?

— Дмитре, а коли у Мішеньки день народження?

— Через два тижні, 25 червня, йому виповниться шість років.

— Ні, не може бути! — закричала жінка.

Вона стояла посеред вулиці, схопившись за щоки, а сльози струмком текли з її очей.

— Оля, що з тобою? — злякано запитав чоловік.

— Мішенька… він мій син.

Хлопчик підійшов і, дивлячись їй в обличчя, запитав:

— Тітонько Оля, чому ти плачеш?

Жінка повернулася і швидким кроком пішла кудись, не дивлячись на дорогу.

— Тату, а що з тіткою Олею? — злякано запитав син.

Чоловік вже прийшов до тями, все зрозумів і все вирішив.

— Синку, вона не тітка Оля, вона твоя мама.

— Справжня? — здивувався Міша.

Хлопчик з надією подивився на батька. Пролунав його пронизливий крик, і Міша побіг слідом за нею. Жінка зупинилася, повільно обернулася і впала на коліна.

— Ти моя мама! Справжня! — він кинувся їй на шию.

Підійшов Дмитро, підняв жінку з колін, струсив пил з її ніг.

— Ходімо назад додому, там розберемося…