— Михайлику, Михайлику, Михайлику! — кричить, надривається маленький хлопчик з зашитим-перешитим м’ячем під пахвою.

— Чого ти кричиш? — у віконце висовується голова жінки із закрученими на голові дрібними бігудями.

Володька знав, як ці штуки називаються, у його мами їх було багато, вони такі гумові, різнокольорові, всередині з дротяною штучкою, на неї одягається резиночка.

Мама бере у хлопчаків у дворі стару камеру від велосипеда за шоколадку, і вони з Володькою нарізають тоненькі резиночки для цих гумових бігудей.

Володька завжди чекає маму з нетерпінням, вона працює далеко у великому місті, а коли приїжджає, то привозить йому різні смаколики, іграшки. І поки мама вдома, Володька намагається з’їсти побільше, одного разу у нього навіть живіт сильно розболівся, переїв мармеладу, вже дуже любить мармелад.

Він не жує його відразу, а кладе в рот і ходить, чекає, коли розчиниться цукор, крупинки цукру ледь лоскочуть язика Вовці, перекочуються в роті великими піщинками, а потім залишається сама мармеладка ніжна, смачна, солодка або трохи кислувата, мммм.

Поки мама вдома, Вовка і їсть досхочу, тому що потім бабуся сховає все, що привезла мама, у велику скриню, закриє на замок, видаватиме Володі по одній засохлій мармеладці, а іграшки взагалі дістає тільки перед маминим приїздом і грізно дивиться, щоб Вовка їх не чіпав.

— Це мені мама привезла.

— Знаєш що? Матері теж гроші з неба не сипляться, бач ти йому привезла, нехай стоять, краса ж яка…

Був у Мишка і новий футбольний м’яч, мама привезла. Та бабуся не дає, каже, що, мовляв, чого надумав, по новій речі ногами штовхати. Мама свариться з бабусею, змушує віддати Володі іграшки, переодягає його в нові речі. Щойно мама від’їжджає, всі іграшки ховаються, речі теж.

Бабуся грізно дивиться на Вовку, ховає все в скриню, видає йому старий м’яч і старі ж речі.

— Віддай, віддай! — кричить Вовка і плаче від безсилля. — Віддай, моє! Мені мама привезла.

Бабуся показує Вовці дулю і сідає на скриню. У безсилій злості Володя починає кидатися на бабусю, махає на неї своїми кулачками і дико реве.

— Віддай, моє, жадібна! Це мені мама привезла, все їй розкажу. Ненавиджу, уууу…

— Ось як, ось як… ненавидиш, значить, бабусю, так? А бабуся його з пелюшок виняньчила, думаєш, треба мені це, на, на, забирай… Усе жери, на, жери мармеладки свої, на… нехай у тебе язика поприще і у вухах заведеться золотуха, нехай ти на дупцю не сядеш, там отакі чиряки будуть від солодкого, жери…

Тягай речі нові, рви, нехай мати гарує, давай, затягуй, ламай іграшки, негіднику, негіднику невдячний.

Бабуся реве і викидає всі речі зі скрині, Володька теж реве і нічого не бере.

— Жери, жери, паскуднику такий! — штовхає бабуся в рот Володьці солодощі, він стискає губи і хитає головою.

Проревівшись, бабуся йде до буфету, відкриває його, дістає заповітний темний флакончик з неприємним запахом, відкриває, капає в чашку, розбавляє водою, випиває, різко закинувши голову. Потім знову капає краплі в ту саму чарку, вже менше, розбавляє водою і несе Володьці.

Той хитає головою, стиснувши зуби, бабуся боляче хапає Володьку за нижню щелепу пальцями і розтискає йому зуби, другою рукою вправно заливає йому в рот із чашки і дає воду. Вовка захлинається, але ковтає.

Посидівши трохи, вони заспокоюються і починають складати всі свої багатства в скриню, попутно розглядаючи їх.

— Ба, дивись, а там чоловічки, — розглядають вони вагончики і паровозик.

— Та ну, оце так… і точно, Вовко, диви, що роблять, га? Ііі ех, а в моєму дитинстві не було таких іграшок.

— А які були, бабо?

— Та які… Бабця пошиє ляльку без обличчя, ось і все. А якщо в село до іншої бабці відвезуть, там з кукурудзи ляльок наробимо, коси їм наплетемо, задоволені… Чи нинішні іграшки з нашими зрівняються, Володю… З’їж мармеладку, ось Володю.

— Та я не хочу, бабо. Я посплю?

— Ну поспи, поспи, милий.

Володя засинає, часто схлипуючи, а бабуся сідає писати листа. Кому? Та ж Володченій матусі.

…А недавнішнього дня, Томо, Володько так плакав за тобою, розкидав усі іграшки, хотів усе викинути, каже, на чорта мені це все треба, якщо мамки поруч немає.

Навіть мармеладки їсти не став, а вже ти знаєш, як любить він мармеладки. Довелося мені, Томо, поїти Володю валер’янкою, добре, що ти цілу пляшку привезла. Томо, наступного разу привези ще валер’янки та сатину чорного, я Володі труси пошию, а то ці вже, як марля, всі стоншилися…

Бачила Олену Микитюк, каже, на заводі добре стали платити, про тебе питала, може, мовляв, Тома повернеться… І Василь однокласник твій про тебе питав, а вже як він Володьку любить, немов свого… Приїжджай, Томо.

Трохи подрімавши, Володя встає, вмивається, бере м’яч і біжить до хлопців, так було і сьогодні… У віконці з’являється Мишкова голова, він якийсь весь чистий, вмитий, чуб прилизаний на один бік.

— Мишко, ходімо в футбол грати? — кличе його Володя.

— Нііі, ми зараз підемо.

— Куди?

— На площу, крейдою малювати.

— Аааа… А навіщо?

— Як, навіщо? Усі йдуть, сьогодні ж такий день, коли діти ходять з мамами і татами й малюють крейдою.

— Що малюють?

— Та на асфальті різні малюнки – сонечко, квіти, маму.

Малювати Вовка вмів, а от навіщо на асфальті крейдою малювати, він не розумів. Мишко зник у вікні, а Володько з подивом пішов до іншого вікна.

— Вітю, Вітююю… А Вітя вийде?

Але й Вітя піде з мамою.

— Грицю… Грицю…

Старша сестра Гришка, Оленка, висовується у вікно і кличе Володю з собою. На площу, малювати крейдою.

— А в мене крейди немає.

— У нас багато, дивись, ціла коробка, різнокольорові…

Володька біжить додому.

— Ба, дай нові шорти і теніску, я з хлопцями малювати на площу крейдою.

— Ага, зараз… нову… Іди так, як є.

— Дай, сказав!

— Володя стиснув кулаки, він не плаче, а дивиться сердито на бабусю.

А потім, про щось згадавши, біжить до бабусиної шафи, розчиняє її і починає підстрибувати, намагаючись дістати з верхньої полиці нові, чорні шорти і білу красиву теніску з модним брендом і малюнком футболіста.

— Іди, відійди, негіднику, не тобою покладено, не тобою і візьметься.

Але Вовка схопив здобич і вже стрибає на одній нозі, натягує й нові трусики, які встиг схопити з полиці. Бабуся кричить пораненим птахом і шмагає Вовку по голій дупі, той верещіть і, схопивши свою здобич, тікає одягатися у двір. Кеди Володька одягає старі, нові все одно не дістати.

— Іди, біжи, давай, ламай усе нове, ооой, ооой, що робиться… Увесь в батька, такий же… пройдисвіт і голота перекотипольна, ооой…

Але Вовка вже не чує, розчервонілий він наздоганяє дітлахів біля виходу з двору, бере Олену з іншого боку за руку і вони гордо йдуть на свято.

Вовка киває щасливий, у новій тенісці, у шортах і навіть нових трусах, іде Володька щасливий, гордий. Весь день він гуляє, Грицьків і Оленчин батько купує всім ситро та морозиво… Як же весело. Це найкращий день у Вовченому житті… Гойдалки, каруселі, музика…

Додому Володька плететься понурий, він знає, йому дістанеться вдома і бабуся знову буде напувати його противною валер’янкою.

Але вдома було… вдома була… мама.

Бабуся одразу ж схопила Володьку і притиснула до себе.

— Все, забирає тебе мамка… Сиротою бабусю залишає, ось так… не потрібна баба тепер.

— Мамо, припини… Володя, я орендувала велику красиву квартиру, у нас тепер буде своє житло, хоч і тимчасове, але своє, тільки ти і я…

— Матусенько… Ти правда за мною?

— За тобою, синку, збирайся, ми їдемо.

— Як? Прямо зараз?

— Так, Вово, зараз, поїхали, нас чекає таксі.

Вовка розгублено випрошує у мами попрощатися з друзями, швидко біжить і прощається з усіма, обіцяючи писати листи, адже восени йому до школи. Потім підходить нерішуче до бабусі.

— Іди, зраднику клятий, — шипить бабуся, а сама хапає Вовку і обсипає його поцілунками. — Не забувай бабусю…

— Не забуду, бабо.

— Мам, ну що ти, наче на віки вічні прощаєшся.

Бабуся тихо плаче і хрестить нас услід.

— Валер’янку пий, якщо що… я там тобі запхала пляшечку у речі, мені мати ще привезла, — шепоче вона мені…

***

Я приїжджав до бабусі, правда все рідше, а потім і зовсім перестав. Я став дорослим і… дурним, ми дурнішаємо, коли дорослішаємо. Вдома я щороку ходив з мамою і батьком на площу — малювати мир, дружбу і сонце.

Так, тато жив з нами, тільки бабуся про це не знала, вона вважала його нікчемною людиною і думала, що мама його вигнала. До самого свого відходу вона не приймала його… і так само сильно обожнювала мене…

Я стою в бабусиній квартирі і дивлюся у вікно… Я бачу, як біжить хлопчисько у старих шортах і кедах з м’ячем під пахвою…

— Мишко, Мишко…