– Це був не її почерк, Тарасе, – сказала я, розгублено дивлячись на заповіт. – Наша мама б так не вчинила.

Тарас мовчав. Його рука міцно стискала підлокітник старого крісла в нотаріальній конторі. Його обличчя видавало розпач і обурення, але він намагався тримати себе в руках. Натомість його мовчання лише посилювало напруження. Мій брат завжди вмів бути стриманим у критичні моменти, але зараз це мовчання обпалювало гірше будь-яких слів.

Ми щойно дізналися, що наша мама, Христина Дмитрівна, перед своїм відходом залишила майже все своє майно – включно з родинним будинком, який ми всі любили – не нам, її дітям, а своєму давньому знайомому, Івану Миколайовичу. Чоловік, якого ми знали лише як “приятеля мами”, тепер отримував більшу частину того, що залишила по собі наша родина.

– Це неправда, – нарешті промовив Тарас, його голос тремтів від стриманого гніву. – Мама б ніколи так не зробила.

Я намагалася знайти пояснення. Чому наша мама вирішила так розпорядитися своїм майном? Що ми не знали про неї? І чому вона приховала це від нас?

З самого дитинства ми вважали, що знаємо маму досконало. Вона була справжньою берегинею сімейного вогнища: вона завжди ставила нас із Тарасом на перше місце. Ми разом працювали на нашій ділянці, разом святкували всі важливі події, разом долали труднощі. Тож коли ми дізналися про заповіт, це було як удар блискавки.

Я почала шукати відповіді у маминих речах. Старі листи, її щоденники, нотатки – усе могло дати підказку. І я їх знайшла. У старій шухляді комода, яку мама завжди тримала на замку, лежала стопка пожовклих листів, датованих двадцятьма роками тому. Їх підписав Іван Миколайович.

Листи відкривали зовсім іншу сторону нашої мами. У них вона писала про складнощі, які ніколи не згадувала нам, про свою самотність після відходу нашого батька і про те, як Іван став її підтримкою в найтемніші моменти. Я зрозуміла, що цей чоловік, якого ми вважали просто знайомим, був для мами набагато ближчим.

– Оля, подивись, – сказав Тарас, прийшовши наступного дня до мене додому. Він тримав у руках кілька старих документів. – Мама вкладала гроші у спільний бізнес з Іваном. Вона підтримувала його фінансово. І навіть більше – вони разом купували ту землю, яку ми вважали нашою.

Я була приголомшена. Як ми могли цього не знати? Чому мама ніколи не розповідала про це?

Ми вирішили зустрітися з Іваном, щоб запитати його напряму. Він прийняв нас у своїй невеликій майстерні. Чоловік виглядав схвильованим, але не уникав розмови.

– Христина була для мене не лише подругою, – почав він, його голос тремтів від емоцій. – Вона врятувала мене в той час, коли я був на межі. Я завжди казав їй, що це її земля, її гроші. Але вона наполягла на тому, що я маю нею займатися. Для неї це було важливо – щоб усе, над чим вона працювала, продовжувало жити.

Ми не знали, як реагувати. З одного боку, це звучало логічно. З іншого – це не знімало з нас почуття зради. Чому мама вирішила тримати це в таємниці?

Останні кілька місяців ми прожили у сум’ятті. Чим більше ми дізнавалися, тим більше питань виникало. Ми знайшли записи про бізнес, про те, як мама допомагала Івану відкрити його майстерню. У її щоденниках було чимало роздумів про життя після нашого переїзду – я жила у Львові, а Тарас у Києві. Вона писала, що відчуває себе самотньою, але не хотіла нас обтяжувати.

Мама завжди була сильною жінкою, яка тримала все під контролем. Тому ми ніколи не думали, що вона могла потребувати когось поруч. Але тепер ми розуміли, як сильно помилялися.

Однак, навіть усвідомивши це, залишалося питання: чи справедливо було залишити нас без спадку? Чи не повинна була мама обговорити це з нами?

Коли всі емоції трохи вщухли, ми вирішили зробити те, чого боялися спочатку, – поговорити з Іваном ще раз. Цього разу ми запросили його до родинного дому, щоб спробувати знайти спільне рішення.

– Я ніколи не хотів, щоб ви почувались ображеними, – сказав він, дивлячись нам у вічі. – Я готовий поділитися всім, що залишила мені ваша мама. Але я хотів би, щоб ви знали: її рішення було щирим. Вона довіряла мені і хотіла, щоб це майно використовувалось з розумом.

Ми довго обговорювали, як краще вчинити. У результаті вирішили, що майно залишиться за Іваном, але ми з Тарасом отримаємо право брати участь у його розвитку. Це була компромісна угода, яка дозволила зберегти пам’ять про маму і не руйнувати те, що вона створювала разом з Іваном.

Ця історія стала для мене важким уроком. Ми часто думаємо, що знаємо наших близьких, але чи справді це так? Чи вистачає у нас сміливості запитати, що вони відчувають, чого потребують, чи справді вони щасливі? Моя мама не була лише нашою мамою – вона була жінкою з власними мріями, переживаннями і рішеннями.

Тепер я хочу звернутися до вас, дорогі читачі. Як би ви вчинили на нашому місці? Чи правильно було б відстоювати своє право на спадщину? Чи варто було поважати рішення матері і прийняти її волю? Напишіть, як би ви вчинили, і, можливо, це допоможе іншим краще зрозуміти своїх близьких, поки не стало запізно.

Джерело