— Я не хочу сваритись! Я хочу зрозуміти, що відбувається. У тебе інша?
— Не вигадуй. Ти знаєш, я не зміг би! — обличчя Олексія змінилося.

— І я так думала. Я була впевнена, що ти не зміг би. Ми — одне ціле. Точніше були одним цілим. А зараз я цього не відчуваю. Ти зовсім чужий.

І вона гірко заплакала, впершись чолом у коліна. Олексій ніяково присів до неї на ліжко, гладив її по голові. Намагався обійняти. Наташа ще гостріше відчула відчуження, і заридала ще гірше.

Олексій із Наталкою почали зустрічатися, коли їм було по п’ятнадцять років. Просто одного разу на прогулянці, у великій компанії, їх притягло одне до одного, як два магніти, і вони продовжили гуляти, але вже тримаючись за руки.

Як її рука опинилася в його руці, ніхто так і не зрозумів. Сиділи в парку, слухали друга, як він співає пісні під гітару. І сталося зчеплення рук двох підлітків. Пісня скінчилася, і почалося кохання. Перше. Незабутнє.

Вони зустрічалися всі шкільні роки, що залишилися. Згодом Наталя чекала з армії Олексія. Тоді не було ніяких телефонів — писали листи. Вона щодня писала.

Надвір не ходила навіть із подружками. В інститут і назад. Олексій демобілізувався, теж почав навчатися.

— Чому твій Олексій не пішов до армії після інституту? — запитала якось Наталю мама.

— І чому ти всю його службу навіть носа надвір не висунула.

— Щоб спокус не було, — відповіла Наталка.

— Мамо, ну ти як мала! А Олексій сказав, що відслужить, поки молодий та дисципліна після школи ще справа звична. В інституті б розслабився, потім небажання було б йти в армію.
— І що тепер? Одружуйтесь?

Вони, звісно, ​​одружилися. Олексій після другого курсу перевівся на вечірнє, а вдень працював. Наталя незабаром отримала диплом, і також працевлаштувалася.

Весілля зіграли скромне, але щастю молодих не було меж. Було чітке розуміння, що вони двоє разом — це доля. Дві половинки одного цілого. Ніколи не розлучаться. Все своє життя будуть разом, до останнього подиху.

— І помремо в один день, — казав Олексій.
— Краще б за одну годину.

Ті, хто чув ці плани молодих, казали:
— Бідолашні ваші діти! Ворогу не забажаєш, обох батьків в один день ховати. Егоїсти ви!

Говорили напівжартома, звичайно, але в кожному жарті, а тим більше напівжартома, є часина правди. Народилися у Наталки з Олексієм діти. Сперша донька, Марина. А за п’ять років — син Микита.

І прожили вони в абсолютному щасті, і навіть жодного разу не лаючись, двадцять шість років. А потім раптом щось зламалося. Наталя була у розпачі.

Ось лише рік тому вони відзначили срібне весілля. З розмахом відзначили, відіграючись за свою скромну, двадцятип’ятирічної давнини. Тоді не було коштів широко гуляти, тепер гроші було зароблено.

Чому б і не погуляти з розмахом? Олексій із Наталею танцювали у величезній залі, не звертаючи уваги на гостей. Дивились у вічі одне одному. Трималися за руки. Начебто й не було всіх цих років. Начебто вчора вони закохалися одне в одного.

А за рік Наталя відчула серцем щось погане. Начебто між їхніми серцями був натягнутий невидимий провід, і хтось обрізав його.

— Що у нас відбувається? — у розпачі питала у чоловіка Наталя, — Діти виросли. Марина вийшла заміж. Микита навчався в інституті та винаймав квартиру з друзями.

Здавалося б, ось він, найзолотіший час. Ще молоді, і можна пожити собі, поки онуків немає, а Олексій віддаляється. На питання: що відбувається, він лише знизував плечима.

— Та все гаразд, Наталю. Просто… втомився я щось.
— Від мене втомився?

— Та ні, звичайно. Що ти вигадуєш?

Вона відчувала, що це неправда. І розуміла, що таке охолодження у стосунках може бути лише одне пояснення — інша жінка.

Але повірити в те, що Олексій, її коханий і єдиний, міг так вчинити, Наталя не могла! Не могла і все тут… а як тоді це можна пояснити?

Наталка зібралася з’ясувати, кого завів собі чоловік. Вона вже обмірковувала план дій, як… захворіла. Відчула слабкість. Болі у животі. Запаморочення. Що з нею таке? Чи не чекає дитину вона?! Наталка пішла терміново обстежитись.

Лікарі знизували плечима і розводили руками. Об’єктивно у Наталі не було причин хворіти. УЗД та аналізи в нормі. Але почувалася вона себе дуже погано. Навіть вирішила полежати у лікарні. Платно, звісно, ​​а що робити?

Після маніпуляцій Наталі стало трохи краще. Олексій щодня справно відвідував її у лікарні, приносив їжу. Квіти. І все це… абсолютно без душі. Як чужий.

— Та скажеш ти мені, нарешті, що відбувається, чи ні? — Не витримала Наталка. — Тут годують, можеш не носити ці банки.

— Наташа, та нічого не відбувається! Що ти надумала сваритися? Стільки років жили тихо-мирно. Може, вже й не варто починати сваритися?

— Я не хочу сваритись! Я хочу зрозуміти, що в нас сталося. У тебе інша? Олексій відвернувся, обличчя його змінилося.

— Не вигадуй. Ти знаєш, я не зміг би!
— І я так думала. Я була впевнена, що ти не зміг би. Ми — одне ціле. Точніше були одним цілим. А зараз я цього не відчуваю. Ти зовсім чужий.

І вона гірко заплакала, впершись чолом у коліна. Олексій ніяково присів до неї на ліжко, гладив її по голові. Намагався обійняти. Наталя ще гостріше відчула відчуження, і заплакала ще гірше.

— Наталю, люба… що лікарі кажуть? На що ти хворієш?
— Нічого я не хворію! — відповіла вона. — Від туги я вмираю! Від болю душевного! От іди й думай тепер про це!

Олексій схуд і змарнів. Наталка теж виглядала не найкращим чином. Вийшовши з лікарні із самопочуттям трохи краще, ніж було, вона повернулася до початкового плану — з’ясувати, кого завів собі чоловік.

До стеження за Олексієм вона не опустилася, ні сама, ні детектива наймати не стала. Але поспілкувалася з колегами чоловіка, з якими вони товаришували. З жінками — чоловіки все одно нічого не сказали б.

— Наталю Володимирівно, ми самі до ладу нічого не знаємо, — сказала секретар чоловіка, Ірина.
— Ірино, яка я тобі Володимирівна, ти чого?! Ми твого Петра хрестили.

— Наталю … є підозри. Але я не хочу даремно намовляти на шефа.
— Говори, що за підозри. Ти ж нічого не стверджуєш.

— Коротше… рік тому прийшла до нас у фірму нова бухгалтерка. Валентина.
— Молода?

— Тридцять років. Розлучена. Бездітна. Ось вона кинула око на Олексія Андрійовича, це точно. І хвостом вона перед ним крутила. Це я теж бачила на власні очі. Весь колектив бачив. Але потім… потім стало цікаво.

— Ірино, розповідай далі! Що згодом стало?

— Через півроку безуспішної біганини за шефом Ваентина раптом здалася. Але вони обидва стали вдавати, що незнайомі начебто. Як ти собі таке уявляєш? В одному колективі дві людини демонстративно одна одну ігнорують.

— Дивно, так.
— Але ж відсутні вони на роботі одночасно. В обід або за годину до кінця роботи. Абсолютно незалежно один від одного, але в один і той же час. Водночас їх ніхто ніколи не бачив.

— Ігнорують один одного наскільки? Навіть не вітаються?
— Не знаю. Може, кивають одне одному. Але демонстративно не спілкуються — факт.

— Дякую, — з Наташі немов все повітря випустили.
— Слухай, ну він же не йде! Що ти?

— Та краще б він пішов! — сказала Наталя.
— Поговори з ним.

— Говорила. Не зізнається.
— Найми детектива.

— Стеження? Ні. Це бридко. Я не буду.
— Ну так виходить, я тобі нічим не допомогла.

— Допомогла, Ірино. І не лише ти. Свідчення сходяться. Думатиму… — Невже про розлучення? — ахнула Ірина.

Наталка нічого не відповіла. Вона швидко попрощалася з Ірою і пішла. Наталці здавалося, ще хвилина, і вона просто знепритомніє. Адже від нестерпного болю втрачають свідомість?

У Наталі боліло серце нестерпно. Занадто вона кохала свого чоловіка. Що їй робити далі, Наталя зовсім не уявляла.

Вона від розпачу пішла до ясновидці. Але та її зовсім не вразила. Прозора так нерозумно і нехитро тягла з Наталі інформацію різними питаннями, що навіть дивно. Дивно та дивно, що люди беруть такі гроші, але навіть психологи погані, не те, що екстрасенси.

Знову почав боліти живіт. До лікарні Наталя цього разу не пішла. Знову обстежать і скажуть, що все гаразд. Якщо люди й справді вмирають, коли їхнє серце розбите, то у Наталі, мабуть, така ситуація і є.

Вона мучитиметься далі, а потім просто помре. Щоправда, чомусь болить живіт, а не серце, вона так і не зрозуміла. Олексій теж точно був не в кращому стані.

Він так метався, що Наталка перестала сердитись і почала його шкодувати в глибині душі. Все-таки вона його дуже кохала.

Дивитись на те, як він чахне на очах, було нестерпно. У гості приїхали діти, і Наталка з Олексієм абияк зібрали себе по шматках, щоб приховати, що відбувається в сім’ї.

— Мамо, тату, ви здорові? — запитала Марина.

— Боже! Ви чого так схудли? Ви спеціально, чи що? Дієта?
— А мені подобається, як моя улюблена теща виглядає, — заявив її чоловік, Артем.

— Так. Дієта, — безтурботно сказала Наталка.

— Скоро ще й на спорт підемо. Так, любий?
— Звісно, ​​кохана.

— Щось з вами не так, — заявила чуйна Марина.

— Чим допомогти?

Наталя зрозуміла того вечора, що їй абсолютно точно належить Оскар за кращу акторську гру. Вона не повелася на розпитування доньки, повела розмову убік.

Пхнула в бік Олексія, мовляв, зберись, і вони провели всю партію блискуче. Насамкінець, здається, і самі собі повірили. І очі спалахнули майже колишнім вогнем.

— Микити не вистачає, — сказала Марина. — Міг би й звільнити час для сім’ї.

А Наталя зраділа, що син не приїхав. Напевно, тоді вона точно зірвалася б. Розплакалася б за всіх. А так… Марина, здається, навіть повірила, що все гаразд. Майже.

Діти поїхали, і Наталка пішла до спальні. Олексій залишився у вітальні на дивані. Він тепер часто ночував на дивані.

Натомість не заважав Наталці тихенько плакати в подушку. Вона плакала не через невдале життя і шлюб, що розпадається.

Вона оплакувала саме своє кохання. Як же це? Адже вона кохає! Відчуває це всім серцем. Кохає. І що? Ось так і закінчиться?

Не буде життя, не буде кисню. Вона повинна буде померти у страшних муках? Але якщо кохання не хоче вмирати?! Що тоді робити?

А потім мама попросила Наталку допомогти їй на дачі. Наталя з радістю погодилася — все якесь розмаїття. Все не в місті сидіти, ридаючи про своє нещасливе кохання.

Гаразд би була малою, але вона ж доросла жінка. Чи Наталю так убиває невизначеність? Може й справді краще б чоловік пішов. і тут у її грудях хвилею здійнялося обурення.

Ну ні! Не віддам! Нізащо нікому не віддам! За кохання треба боротися. Ось сьогодні допоможе мамі з урожаєм, а завтра й розпочне боротьбу.

— Ну ось що! — сказала мама, щойно вони приїхали на дачу. — Поки ти остаточно не загнулася, іди ти в сусіднє село, там у крайньому будинку живе бабуся Анастасія. Вона все знає. У неї ще мій батько лікувався. Твій дід.

— Скільки ж бабці років? — запитала Наталя.
— Та сто вже точно є.

— Вона відьма, чи що?
— Знахарка вона. Іди! Не можу я на все це дивитися. Адже загинаєшся ти. І Олексія шкода … йди!

Мати вручила їй пакет із продуктами, наказавши залишити його Анастасії. Наталка йшла та боялася. Що там за жінка така, що діда ще лікувала? Як вона виглядає? І що, правда, щось може?

Екстрасенс у місті Наталю зовсім не вразила. та й дурість все це була. Не вірила Наталя всерйоз у такі речі. Цей розпач так скручує людину в баранячий ріг, що вона готова на все, навіть на подібні дурниці.

Бабуся Анастасія виявилася натуральною бабкою. Старенькою, якій на вигляд і було всі сто років, але пересувалася вона спритно.

— Доброг дня, Анастасія. Я з дачного селища.
— Привіт. Заходь.

— Я ось тут вам принесла.
— Облиш, якщо допоможу. Проходь, сідай. Болить?

— Що? — розгубилася Наталка.
— Тобі видніше, що…

Бабуся Анастасія запалила свічку. Кудись переливала віск. Потім водила у Наталки над головою судиною з воском. Потім присіла навпроти і сказала:

— Нароблено на вас, звичайно… я таким не займаюсь.
— Не допоможете, значить?

— Стривай! Я не про те. Допомогти можу, але ти дай своє добро.
— На що?

— На наслідки.
— Але я не розумію…

— Я зараз усю гидоту, що на вашу родину наслали, назад відправлю. Назад, адресату. У тебе все налагодиться, а в неї…
— У неї?

— Так. Жінка з темним волоссям. Чоловіка твого приворожила з гарантією. Тільки немає жодних гарантій. Я ось зараз пошепчу, і всі її привороти їй повернуться. І ось тут треба розуміти наслідки. Ти розумієш?
— А які можуть бути наслідки?

— А які завгодно! Того я не знаю. Просто поверну те, що вона наробила.
— Я згодна. Аби у нас все налагодилося.

— Налагодиться, не хвилюйся. Доля він твоя. Від долі так просто не втекти.

Бабуся Анастасія шепотіла над Наталкою довго. Дивним у всьому цьому було те, що сидіти так на жорсткому табуреті без спинки було зручно. Наталя приготувалася терпіти дискомфорт, але вона взагалі нічого не відчувала. Немов розчинилася в атмосфері будинку, і тільки слухала її незрозумілий шепіт.

— Все! — сказала знахарка, і Наталка наче прийшла до тями. — Тепер давай свій пакет.
— Анастасія, вибачте, а скільки вам років?

— Тю! А я рахую? Народилася у тридцятому році. Скільки мені років?
— Чимало… добре виглядаєте. Дякую вам!

Наталка, допомагаючи матері на дачі, почувала себе… добре. Давно вона так себе не почувала. А ввечері зателефонував Олексій. За останні місяці він їй не дзвонив.

— Ви як там? Допомога потрібна?
— Мамо, тут Олексій запитує, чи нам не потрібна допомога?

— Та хай приїжджає! Допомога зайвою не буває.

Поговорили вони вже вдома. Коли повернулись із дачі та завезли маму з урожаєм додому. Точніше, Олексій спробував поговорити. Щойно увійшли до квартири.

— Наталю, я повинен тобі розповісти …
— Що? — вона завмерла.

— Зі мною трапилася дивна історія. Я ніби не був у собі. Наче півроку з життя випало. Наслання якесь. Загалом…
— Олексій, постривай! Ти впевнений, що маєш мені щось розповідати? Я не впевнена, що хочу знати. Якщо тобі правда треба з кимось поділитися, то є друзі. Психолог нарешті. Ну, я правда не хочу зараз у це лізти…

— Ти не пробачиш мені, так?
— Та ти й не винен!

— Як? — запитав чоловік.
— Та ось так! Не хочу тобі пояснювати. І тебе слухати не хочу. У мене тільки одна прийнятна пропозиція… давай зробимо так, ніби цих п’яти-шести місяців не було у нашому житті. Я тебе дуже прошу! Ні, якщо тобі й справді треба виговоритися.

— Не треба! — швидко відповів Олексій. — Не треба. Всі дурниці, я готовий забути! Наталя… я тебе так кохаю. Так дуже кохаю! Ти навіть не уявляєш.

— Чому це? Я теж дуже тебе кохаю.

Вона підійшла до нього, і він вчепився в Наталку, як потопаючий. Так вони стояли та обіймали одне одного. Довго. І плакали обидва. Як люди, що зазнали краху, і вже не сподівалися вибратися на тверду землю. У понеділок Наталці зателефонувала Ірина, секретарка Олексія.

— Я вирішила тобі сказати. В нас тут таке!
— Що? Що сталося? — перелякалася Наталка.

— Бухгалтерка та… Валентина… пам’ятаєш, ми говорили?
— Так. Так! І що?

— Вона померла. — Ірина схлипнула. — Ой, такий жах. Впала просто. Викликали швидку. Сказали, що гостра серцева недостатність. Я вирішила сказати тобі, Наталко. Може, дарма?

— Та нічого, Ірино. Ну, сказала і сказала. Жах, звісно. Добре, що бездітна. Не осиротила нікого.
— Це так! Гаразд, я побігла працювати.

Олексій увечері повернувся з роботи у звичайному своєму нормальному стані. Наталя зрозуміла, що особисто він не засмучений. Значить, не мав почуттів до тієї Валентини. Приворот. Звичайний приворот.

Які жахи існують у світі. Страшно, коли це приходить до твоєї родини, і неважливо, що ти ні в чому не винен, і нікому нічого поганого не зробив. Що ж до Валентини… мені її не шкода. Не копай іншому яму.

КІНЕЦЬ.