Тридцять років не міг обрати й жив подвійним життям. Щодня брехав мені, дивлячись просто у вічі — зрозуміла Галина.

Вересневий вітер ганяв подвір’ям жовте листя, закручуючи його у невеликі вихори між припаркованими автівками. Галина Петрівна притримала рукою сиве волосся, що вибивалося з-під в’язаної шапочки, і відчинила багажник автомобілю. Цю машину вона отримала у спадок від чоловіка — єдине, що залишилося від нього, окрім фотографій в альбомі й невтішної порожнечі у двокімнатній квартирі.

— Ну от і все, Володю, — прошепотіла вона, проводячи долонею по потертій кришці багажника.

— Пробач, але тримати її далі немає сенсу… тільки гроші на обслуговування витрачаю…

Минуло пів року відтоді, як Володимир Іванович не повернувся з дачі — серце. Лікарі казали, що все сталося швидко, що не страждав. Галина Петрівна щиро сподівалася, що так воно і було.

За сорок два роки спільного життя вона вивчила чоловіка до найменших дрібниць — як він хмикав, читаючи газету, як обожнював мариновані гриби, не терпів краваток, і як не вмів ні брехати, ні говорити про почуття. Останній рік Володимир часто скаржився на втому, але до лікарів йти відмовлявся: «Та дрібниці, Галко, це просто роки беруть своє».

Перебираючи речі в багажнику, Галина Петрівна раз по раз змахувала сльози. Ось аптечка, яку вона збирала йому в дорогу щосезону. Ось старий плед, яким укривала, коли він задрімав на задньому сидінні, поки вона була за кермом. Їхні діти давно виросли й роз’їхалися — донька в Канаду, син у Польшу. Онуків бачили раз на рік, на канікулах. Тож останні роки вони з Володею жили як у молодості — лише вдвох.

Оголошення про продаж машини Галина Петрівна розмістила ще тиждень тому. Сьогодні мав приїхати покупець — молодий хлопець, який довго розпитував телефоном про стан двигуна й згадував якісь технічні терміни про карбюратор і колодки. Вона хотіла встигнути прибрати салон, забрати останні речі Володі.

Ключі вислизнули з її руки, коли вона перевіряла бардачок, і з дзвоном упали під водійське сидіння.

— От халепа, — пробурмотіла вона, нахиляючись біля відчинених дверцят.

Сидіння було відсунуте далеко — Володя був високий, майже метр дев’яносто, завжди налаштовував крісло до упору. Галина Петрівна насилу просунула руку у вузьку щілину між сидінням і підлогою, шукаючи ключі. Пальці намацали щось прямокутне й тверде. Не ключі. Вона витягла знахідку — і завмерла…

Телефон. Старий. Чорна «Нокія» зі сріблястою окантовкою. Не Володин — його телефон, такий же простий і немодний, залишився вдома після того, як його не стало. Цей був чужий. І явно лежав під сидінням не день і не два — корпус припав пилом…

«Може, хтось із дітей забув, коли приїжджали на прощання», — припустила Галина Петрівна, роздивляючись знахідку. Але всередині вже стиснулося щось тривожне.
Вона натиснула кнопку увімкнення, не особливо сподіваючись на результат. Екран мигнув — і засвітився. Заряд — 23%.

«Дивно… якщо телефон лежав тут пів року, як він досі не розрядився?»

Галина Петрівна машинально відкрила вхідні повідомлення. І застигла, відчуваючи, як холод повзе вздовж хребта.

«Володя, гарної дороги. Цілую. Н.»

Дата надсилання — рівно пів року тому. Того самого дня, коли чоловік поїхав на дачу і більше не повернувся.

Невпевненими пальцями вона гортала далі. Десятки, сотні повідомлень. І всі — від однієї людини, підписаної лише літерою «Н».

«Володя, дякую за подарунок Соні, вона в захваті.»

«Володя, ми чекаємо тебе в суботу, я приготую лазанью.»

«Володя, у Соні температура 39, я хвилююся.»

«Володя, з днем народження, любий. Ми з Сонею тебе дуже любимо.»

І останнє, надіслане три дні тому:

«Володя, чому мовчиш? Соня питає, де тато.»

Тато. Соня. Н.

Галина Петрівна сиділа в машині, притиснувши телефон, і не могла поворухнутися. У голові крутилася якась безглузда думка, що скоро приїде покупець, треба встати, привести себе до ладу. А всередині все валилося, поховавши під уламками сорок два роки спільного життя…

Вона відкрила список контактів. «Настя» — єдине жіноче ім’я серед номерів автомайстерень, сервісів і кількох чоловічих імен. Володині друзі з гаражного кооперативу — всіх їх вона знала. А от Настю — ні.

Контакт мав фотографію. Галина Петрівна натиснула на іконку й побачила жінку. Років п’ятдесяти, з короткою стрижкою, в літній сукні. Приємної зовнішності. Звичайна. Знімок зроблено десь на природі — жінка усміхалась, прикриваючи очі від сонця долонею.

— Це якась помилка… — прошепотіла Галина Петрівна.

— Цього не може бути…

Вона повернулася до повідомлень і почала читати з самого початку. Перед нею розгорталася історія довжиною в роки, наче стара кінострічка. Настя і Соня. Розмови про гроші на навчання, сімейні свята, хвороби, плани на вихідні. Звичайне життя. Таке саме, як у неї. Лише вона — законна дружина — про цю паралельну реальність не знала нічого.

Три дні Галина Петрівна майже не спала. Блукала квартирою, безцільно переставляючи речі з місця на місце, заварювала чай і забувала його випити. Дивилася на фотографії чоловіка — ніби намагалася розгледіти в знайомому обличчі сліди брехні, яка, судячи з усього, тривала не менше тридцяти років.

Вона пригадувала, намагаючись зрозуміти — коли все почалося? Коли Володя став зникати на вихідні «у справах»? Коли з’явилися дивні витрати? Він завжди був щедрим, добре заробляв, і вона ніколи не перевіряла, на що саме йшли гроші. Довіряла.

На третій день вона зрозуміла: більше не може носити цей тягар сама. Тремтячими пальцями набрала повідомлення:

«Доброго дня. Це Галина Петрівна, дружина Володимира Івановича. Мені дуже шкода це писати, але його не стало пів року тому. Серце».

Відповідь надійшла майже миттєво — ніби жінка весь цей час не відходила від телефона:

«Я знала, що щось трапилося. Відчувала. Можна, ми з Сонею прийдемо попрощатися?»

Галина Петрівна довго дивилася на екран. Потім написала:

«Приходьте. Завтра о 14:00. Південне кладовище, ділянка 17, біля берези.»

Вона побачила їх здалеку — дві жінки з букетами білих хризантем. Одна — та сама, з фотографії, тільки тепер у волоссі чітко проглядала сивина. Інша — молода, років тридцяти, висока, з прямою поставою. Вони повільно йшли доріжкою, і в Галини Петрівни перехопило подих, коли молода жінка повернула голову й подивилась у її бік.

Вона була немов копією самої Галини в юності. Ті самі високі вилиці, той самий розріз очей, та сама звичка трохи нахиляти голову набік.

«Соня. Софія. Він назвав її на честь моєї матері», — раптом усвідомила Галина Петрівна, і ця думка була важкою для неї. Важче, ніж усе, що вона дізналася за останні дні.

— Добрий день, — мовила Настя, підходячи ближче.

— Ви…

— Галина Петрівна, — сухо відказала вона.

— Законна дружина Володимира Івановича Матвійчука.

Соня здригнулася й відступила на крок, але Настя лише кивнула.

— Я — Анастасія. А це Софія, донька Володимира.

— Я знаю, хто ви, — Галина Петрівна не дивилась на Настю. Її погляд був прикований до надгробка. Гранітна плита, знайоме обличчя, що усміхається на світлині, роки життя, вінки від дітей.

— Ось тут він похований. Можете попрощатися.

Вона відійшла вбік, даючи їм простір. Софія поклала квіти й застигла, низько опустивши голову. Її плечі ледь тремтіли. Настя стояла поруч, нерухома. Тільки вітер колихав її волосся.

— Пробачте, — сказала Настя, не озираючись. — Я знаю, що ви не захочете зі мною навіть говорити.

— Я вас не знаю, — різко відповіла Галина Петрівна. — Для мене вас не існує.

— І все ж ви дозволили нам прийти.

Галина Петрівна мовчала.

Вона й сама не розуміла, навіщо погодилась на цю зустріч. Можливо, хотіла побачити жінку, якій Володя віддавав час, украдений у їхньої родини. Можливо, прагнула переконатися, що це не маячня, а правда.

— Він дуже любив вас, — раптом сказала Настя, повернувшись до неї.

— Завжди казав, що ви — його справжнє кохання, його доля.

— Не смійте, — Галина Петрівна підняла руку, ніби захищаючись.

— Не смійте мені таке говорити.

— Це правда. Він не міг обрати між нами. Казав, що не здатен залишити ні вас, ні Соню.

— Не міг обрати? — її голос зазвучав, як натягнута струна.

— Тридцять років не міг обрати? Не брешіть хоча б зараз. Він обрав брехню. Обрав подвійне життя. Щодня дивився мені в очі й брехав. Щодня!

Софія підняла голову, і Галина Петрівна знову побачила в ній себе молодою. Сірі очі — точнісінько такі ж, як були в неї. Тільки повні сліз.

— Ви маєте рацію, — тихо промовила дівчина. — Він ніколи не був справжнім батьком. Приїздив на вихідні, привозив подарунки, а потім зникав. Я виросла, не знаючи, що таке справжня сім’я.

— Соня, — похитала головою Настя.

— Не треба…

— Чому не треба? — у голосі Софії прорізалась гіркота.

— Хіба це не правда, що ми всі свята його чекали, а він то з’являвся, то ні? Що кожне Різдво ти казала мені: «тато приїде завтра», а він приїздив через три дні? Що я досі не знаю, який він зранку, бо він жодного разу не ночував із нами?

Галина Петрівна слухала — і щось у ній переверталось. Перед очима поставала маленька дівчинка, що чекає на батька. Брехня тривалістю в тридцять років. Володя брехав не лише їй — він брехав усім.

— Ми з тобою схожі більше, ніж здається, — сказала вона, поглянувши на Софію. — Ми обидві любили людину, якої насправді не знали.
Настя зробила крок уперед.

— Він нас любив, — у її голосі звучала мольба. — По-своєму, але любив. Дбав про Соню, допомагав з навчанням, лікуванням. Він…

— Він зрадив нас усіх, — перебила її Галина Петрівна. — Мене, вас, наших дітей, Соню. Усіх, кого, як ви кажете, любив.

Вона витягла з кишені телефон — той самий, знайдений у машині. Покрутила в руках.

— Тут — усе ваше життя з ним. Тридцять років повідомлень, фото, зустрічей. Тридцять років, які він у мене вкрав.

Настя поблідла.

— Що ви збираєтесь із цим робити?

Галина Петрівна відкрила меню, знайшла пункт «Видалити всі повідомлення». Натисла «Так».

— Ось так, — мовила вона, ховаючи телефон назад. — Для мене вас не існувало. Мій чоловік відійшов у вічність чесною людиною. А той — був чужим.

Вона розвернулась і пішла від могили, відчуваючи на собі погляди двох жінок. Вітер кинув їй в обличчя сухе листя, але вона навіть не моргнула.

Плачте, думала вона. Плачте за людиною, що обманювала всіх. Я — не буду…

— Галино Петрівно, — покликала її Настя. — Можливо, ми могли б…

— Ні, — відрізала вона, не озираючись. — Ніякого «ми». Ніяких зустрічей. Ніяких розмов. Усе скінчено.

— У нас також було життя з ним, — у голосі Насті звучала образа. — Ви не можете просто так це перекреслити…

Галина Петрівна різко розвернулась. Її обличчя стало білим, як мармурова плита за спиною.

— Можу. І перекреслюю. Вас не було. Не було вашої Соні. Не було ваших свят і хвороб. Нічого не було. Моє життя — моє. А ви живіть зі своєю брехнею як хочете.

Вона вийняла телефон, з силою кинула його на землю й розчавила каблуком. Пластик затріщав, екран розлетівся на друзки.

— Це не змінить правди! — крикнула їй услід Софія. У її голосі лунала та сама інтонація, яка колись була в самій Галині.

— Мені байдуже на правду, — буркнула Галина Петрівна, не зупиняючись. — Від правди толку немає. Кожен живе зі своєю брехнею, як уміє.

Біля воріт кладовища вона ледь не зіткнулася з молодою парою, що несла квіти. Відступила вбік, пропускаючи їх, і раптом з ясністю усвідомила: більше вона сюди не прийде. Не принесе квітів. Не сяде на лавку, згадуючи минуле. Минулого більше немає.

Є лише теперішнє — порожня квартира, самотність і гіркота.

Машину вона продала. Гроші поклала на рахунок. У відпустку не поїхала — навіщо? Живе, як і жила: телевізор, аптека, магазин, розмови з сусідками про ціни й хвороби. Сорок два роки — коту під хвіст. Занадто пізно щось змінювати.

Вітер жбурнув їй услід пригорщу сухого листя. Вона не озирнулася. Вдома було тихо. Галина Петрівна зняла пальто, повісила на гачок і пройшла на кухню. Поставила чайник, потім забула, навіщо це зробила. Сіла до столу й подивилася на порожню чашку перед собою. Нічого її не турбувало, просто було порожньо.

Життя тривало, як і до того. Лише тепер вона знала, що жила поруч з тінню. Не з тим, ким вважала. Але вперше за багато років вона більше нічого не чекала. І в тому було щось схоже на свободу. Вона встала, підійшла до вікна й подивилася на небо. Осінь. Жовте листя кружляло над подвір’ям, як чужі спогади, що не хотіли залишати її в спокої.

— Ну й живіть, як хочете, — прошепотіла вона. — А я… я якось буду.

І, не зронивши більше жодної сльози, повернулася до столу, де вже закипав чайник.

Джерело