Кожен мій ранок буднього дня розпочинається приблизно однаково. Я завжди поспішаю на роботу і на зупинку біжу, ніби беру участь у марафоні. От і в цей день все було за звичним сценарієм. З самого ранку місто покрило туманом, була якась мряка, тому і настрій у всіх перехожих був відповідний.

Всі сумно дивились у вікно, хтось розмовляв між собою, хтось виливав душу у телефон. На одній із запинок до салону маршрутки зайшла жіночка з досить пишними формами, поруч з неї дві дочки, десь по років тринадцять-п’ятнадцять. Виглядали вони також уже пишненькими, як для свого віку.

Тільки вони увійшли, як почались веселощі. Тітка почала кричати, що платити буде тільки за тебе, а за доньок не збирається, оскільки вона матір п’ятьох дітей і має пільгу. Щоправда, забула довідку про це удома. Водій був досить спокійним і на конфлікт іти не хотів, тому нічого не сказав.

Коли дівчата просувались вглиб салону, то розштовхували кругом себе всіх на шляху. Дівчина студентського віку спокійно спала собі на одному із сидінь, коли жінка спочатку розбудила її поштовхом, а тоді ще й накричала, чому це вона досі не поступилась місцем багатодітній матері.

Варто віддати належне дівчині, яка не дала себе образити і почала діалог:

– А ви із дітьми на роботу їдете? Чи, може, на навчання? Може, ви цілу ніч щось вчили і не спали, а тепер хочете хоча б за 15 хвилин дороги виспатися?

Жінка відповіла крізь зуби:

– Ні. Але ж мої діти не можуть всю дорогу стоячи їхати. Вставайте і не сперечайтесь із старшими.

– Якщо Вам так потрібно їхати сидячи, то вийдіть із цієї маршрутки, почекайте іншу, де є вільні місця, сідайте туди, платіть за проїзд свій і своїх дітей, а тоді насолоджуйтесь дорогою.

Студентка поглянула ще раз на матусю із дітьми, тоді повернулась до вікна і заплющила очі, дрімаючи. Жінка залишилась стояти посеред салону нерухомою. Вона думала, що хтось із пасажирів заступиться за неї та прожене дівчину, але ніхто навіть не глянув у її бік.

Ну а невже б ви стали на захист такої нахаби?

КІНЕЦЬ.