Сестра мені вже півроку у вуха ллє свою теорію вселенської любові і всерозуміння, закликаючи бути м’якшою з сином і його дружиною. Але в мене такого бажання немає, навіть під загрозою того, що молоді зі мною спілкуватися перестануть. Тут два варіанти, або жити як сестра, у якої її дочка і зять міцно сіли на шию, або дригати лапками і намагатися якось виправити ситуацію. Я обираю другий.

Моєму синові тридцять років стукне цього року, три роки тому він одружився, рік тому став щасливим батьком. Зараз один гарує, щоб забезпечувати сім’ю, оскільки невістка сидить у законному декреті. Я, по суті, не маю нічого проти того, як вони живуть, якби не один момент – живуть молоді зі мною.

Спочатку вони знімали квартиру, хотіли накопичити на своє житло, але вагітність сплутала всі карти. Я в їхні справи не лізла, але коли син прийшов і запитав, що ж тепер робити, якщо дружина вагітна, висловила свою точку зору. Треба робити абopт, посилювати трудові старання і брати іпотеку. Інакше доведеться розпрощатися з цією ідеєю на багато років.

Син мене вислухав, але своє рішення вони приймали з дружиною вдвох. І вони вирішили, що будуть народжувати. Невістка вперлася, що дитина потрібна тут і зараз, а то потім буде пізно. Їй на момент вагітності було двадцять п’ять років. Зараз і в тридцять п’ять люди спокійно народжують. Але перти поперек паровоза я не збиралася, тому промовчала. Мою думку син чув, але життя його, сім’я теж його, не мені там правила встановлювати.

Тоді син прийшов проситися жити зі мною. Я живу одна в маленькій двокімнатній квартирі. На щастя, обидві кімнати ізольовані, в одній моя спальня, у другій щось на кшталт вітальні. Друга кімната менша, ось її я й запропонувала молодим.

– Ви одна у великій кімнаті, а ми втрьох тулитимемося в маленькій, я правильно зрозуміла?- Скривила губи невістка, коли почула моє рішення.

– Ну раз не подобається, можеш попросити свою маму вас прихистити, у неї свій будинок, місця всім вистачить, – спокійно відшмагала я нахабну дівицю.

Своячка жила в області, у неї справді був свій просторий будинок, але на додачу до цього будинку йшов город і цілий скотний двір. І вже явно там невістці ніхто пузом догори лежати б не дав. Сваха сама оре, не розгинаючись, і від інших того ж вимагає. Саме тому-то невістка, мабуть, і втекла з рідної домівки одразу ж, як з’явилася можливість.

Невістка ротик прикрила і більше цю тему якийсь час не порушувала. Перспектива їхати до рідної мами її не надихала. Це я її особливо не чіпала, а сваха б припахала на повну. Її улюблена фраза «вагітність – не хвороба» давала уявлення, що б там чекало на невістку.

Я працювала, син працював, а невістка сиділа вдома. Ми одразу поділили сфери відповідальності.Я готую собі сама, продукти теж сама купую, у мене певна дієта через шлунок, тому їсти все підряд я не можу. Чим харчуватимуться син і його дружина, мене не цікавило.Вони дорослі люди. По кухні прибирання кожен після себе робить сам. Я мию посуд за собою, а невістка і син за собою.

Прибирання санвузла, сухе і вологе прибирання загальних територій по черзі. Хоча невістка і намагалася все звалити на мене, мовляв, вона при надії, їй нічого робити не можна, а хімією дихати шкідливо. Але крім вагітної є ще й мій син, якому робити можна все, ось нехай він і віддувається, не маленький уже.

Періодично невістка намагалася то критикувати мене, то тиснути на жалість, але в обох випадках у неї не виходило.

– Ось ваш син із роботи скоро прийде, я цілий день по лікарнях бігала, приготувати не встигла. У мене спину тягне, а я до плити маю вставати. А ви тільки собі приготували. Невже складно синові теж щось приготувати? – Обурювалася вона.

Але в мого сина є дружина, та й сам він не безпорадне немовля. Жили ж вони якось без мене, от і зараз нехай уявіть, що мене немає. Я відразу позначила, що бігати я ні за ким не буду.

– І за онуком не бігатимете, коли народиться? – із хитрим прищуром дивилася на мене невістка.

Я не відповіла, це очевидно – не буду. Допомагати – буду, але повністю брати на себе всі турботи, щоб звільнити невістку – вибачте, але ні. Слово я своє тримаю. Допомагати допомагати допомагаю, але тільки коли справді бачу необхідність або маю на це сили і бажання. Не мені ж вони дитину народжували.

Невістці допомоги, звісно ж, мало. Вона вважає, що прийшовши з роботи, я маю одразу ж кидатися забирати дитину, щоб вона могла відпочити. Але я теж за день втомлююся, та й здоров’я вже не богатирське, щоб спокійно відпахати зміну, а потім ще й із дитиною скакати.

Чую періодично, як невістка синові виговорює, що я егоїстка, яка рідному синові не може їжі приготувати і сорочки попрасувати, поки дружина з дитиною мучиться, їй самій доводиться цим займатися з дитиною на руках. А хто обіцяв, що життя в декреті буде раєм на землі?

– Треба бути м’якшою, поступливішою, а то відвадиш і сина, і невістку. А на старості що будеш робити? – вмовляє мене сестра, на чиїй шиї вже п’ять років щільно сидять дочка і зять. Сестра навколо них бджілкою в’ється, останню сорочку зняти готова, а вони вже як належне все сприймають. Мати в них усе повинна й зобов’язана.

Я ж краще відважу синові, ніж посаджу двох дорослих людей собі на шию. Допомоги я від них все одно не дочекаюся, а постійно бути належною і вислуховувати невдоволення невістки – заберіть. Я сина народила, вигодувала, вивчила, він зараз живе в моїй квартирі разом із дружиною і дитиною, а більшого я робити не зобов’язана.

Невістці скільки не допомагай – їй усе мало, замість подяки тільки претензії. Син намагається лавірувати між мною і дружиною. Як у такій ситуації всерйоз можна розраховувати на допомогу в старості?

КІНЕЦЬ.