Нарешті настало бабине літо, останні дні в цьому році, коли можна ще посидіти на лавці в парку трішки довше та помилуватися осінніми пейзажами. Не знаю скільки ще років я ними милуватимусь, адже здоров’я вже зовсім не те.

Колись ми з уже покійним чоловіком працювали на заводі, нам дали трикімнатну квартиру. Ми з Петром нажили двоє діточок, наші донечки уже дорослі, вийшли заміж, мають дітей. На щастя, їх чоловіки добре заробляють та доньки живуть в достатку. Старша Анна має сина, я у молодшої Яни троє дітей, всі хлопчики.

Коли Петро ще був живий, ми купили дачу, облаштували її, планували на старості років переїхати туди жити. Проте сталося непередбачуване – чоловіка не стало. Я не змогла б там жити без нього, адже кожен клаптик земельної ділянки та кожна цеглинка нагадують мені про нього.

Тож я продала квартиру та дачу, придбала собі однокімнатну квартиру, а решту грошей розділила між доньками порівну. Яна не була згодна з таким розподілом, мовляв, у неї більше дітей, тож і грошей їй потрібно більше. На що я заперечила, сказавши, що в Анни ще, можливо, народяться діти.
Яна уважно вислухала мене та все одно залишилася при своїй думці.

У мене ще залишається однокімнатна квартира та я не вирішила кому вона дістанеться після того, як мене не стане.

І ось я зараз в осінньому парку, маю час та можливість подумати над цим питанням. Звичайно, це останнє, про що мені хотілося б зараз думати. Якби мій чоловік був живий, певно, було б легше. А так я відчуваю себе найбільш самотньою людиною на світі. Адже мої діти уже від мене віддалилися, чоловіка немає на світі, нового шукати вже пізно, подруги або проживають у селі, або відійшли уже на той світ.

Діти не цікавляться моїм здоров’ям, пропонують свою допомогу лише в обмін на мою квартиру, це образливо. Зрозумівши, що я не зможу допомогти з внуками через стан мого здоров’я, вони перестали приходити до мене у гості.

Мої роздуми перервав незрозумілий мені звук, десь далеко я почула скавучання. Я пішла у бік звуку та побачила маленьке покинуте цуценя. Не довго думаючи я загорнула його у шарф та понесла додому. Відтепер я більше не самотня.

КІНЕЦЬ.