– Тобі ще чимось треба допомогти, Тонечко? – запитав Василь дружину, викладаючи тарілки з посудомийної машини і розставляючи їх по місцях.

– Дякую тобі, – Антоніна з вдячністю глянула на чоловіка. – Йди відпочивай, тепер я вже сама впораюся.

Василь пішов у спальню, а Тоня, вийнявши з духовки останній корж, почала змащувати кремом і прикрашати торт.

– Яка ж краса вийшла! І смачний який тортик! – з гордістю подумала вона.

Завтра у них із чоловіком мав бути ювілей – тридцять років спільного життя. У гості обов’язково прийдуть діти й онуки.

От і задумала Антоніна пригостити їх з такої нагоди власноруч приготованим тортом.

– Як швидко летить час, – подумала вона. – Вже тридцять років разом, і не було жодного дня, щоб я не переставала дякувати долі за зустріч із Василем.

А познайомилися вони ж зовсім випадково…

Антоніна часто згадувала той день, а точніше навіть ніч, яка подарувала їй зустріч із Василем.

Жили вони з батьками у невеликому селі. До школи їй доводилося бігати за кілька кілометрів в сусіднє селище.

Батьки працювали на залізниці, яка була зовсім неподалік. І дружила тоді Тоня із сусідським хлопчиком, який і навчався з нею в одному класі.

Стільки років разом і до школи ходили, за однією партою сиділи, та й після уроків часто гуляли разом.

А коли закінчили школу, тітка, сестра матері, почала вмовляти Тоню приїхати до неї в місто.

Вона на той час зовсім одна залишилася. Чоловіка її раптово не стало, а дітей у них не було.

Звичайно, можна було б і в селищі вчитися, і в обласному центрі в технікум піти, але піддалася Тоня на вмовляння тітки.

Тим більше батьки були не проти, та й самій, ой як хотілося, подивитися місто.

Миколка, її вірний друг, теж наполіг на тому, що вчитися буде у місті.

Закінчить залізничний технікум, а потім назад додому повернеться…

Так і поїхали вони вдвох у велике місто.

Тоня почала жити у своєї тітки, а Микола – в гуртожитку.

У вихідні вони продовжували зустрічатися, іноді по місту гуляли, а іноді в тітки сиділи, розмовляли, телевізор дивилися.

Жінка нічого не мала проти візитів скромного ввічливого хлопця.

Здавалося, все майбутнє вже розплановано – закінчать навчання, Микола відслужить, а потім, дивись, і сім’ю створять!

Зараз Тоня вже й згадати не могла, за що вона образилася на свого друга дитинства, і вирішила його провчити – відмовилася на Новий рік разом із ним додому їхати.

Звичайно, десь у глибині душі в неї була надія, що Миколка теж відмовиться від поїздки і залишиться на свято разом із нею.

Але він, мабуть, теж вирішив провити характер і купив квиток на поїзд лише для себе одного.

– Ну й нехай їде і сумує там на самоті! – подумала Тоня.

А тітка тільки й рада була, що племінниця залишиться з нею.

Вона навіть ігристого купила заздалегідь, і обіцяла приготувати щось смачненьке, хоча зазвичай новий рік вона особливо не відзначала.

Просто могла трохи довше посидить біля телевізора, та й ішла спати.

Але Тоня раптом засумувала. Вона уявила, як вони весь вечір удвох із тіткою сидітимуть біля телевізора, говорити ні про що.

А десь у селі зберуться друзі, однокласники, всю ніч сміятимуться, жартуватимуть, вискакуватимуть на вулицю, бавитимуться у сніжки…

А в хаті весело потріскуватимуть дрова в грубці. І пахнутиме хвоєю справжня ялинка…

Засніжене місто здавалося їй неймовірно нудним і зовсім чужим.

І Тоня не витримала! Помчала на вокзал, сподіваючись якось дістатись додому.

Та її чекала невдача – виявилося, що на поїзд Тоня вже запізнилася. І тепер він буде лише о п’ятій ранку.

Тоня сиділа в напівпорожньому вокзалі. Тут проходило багато поїздів, але в новорічну ніч охочих кудись їхати було небагато.

І зазвичай багатолюдний вокзал стрімко пустів.

Дівчині здавалося, що все, що відбувається – просто поганий сон.

Вона відчувала себе нікому не потрібною, самотньою. Надія потрапити додому розтанула, мов дим…

Раптом хлопчина, який мабуть теж потрапив у схожу ситуацію і самотньо сидів у кутку, вдивляючись у замерзле вікно, підійшов до Тоні і щось запитав.

Вони швидко познайомилися. В рюкзаку у Василя було ігристе, і трохи цукерок.

Так вони й зустріли Новий рік, удвох, у порожньому залі очікування, сидячи на дерев’яній лавці.

А потім вони вийшли на вулицю і просто гуляли, дивилися на освітлені вікна будинків, і заздрили тим, хто зараз у затишку й теплі, у колі друзів, чи рідних, весело святкує.

Василь розповів дівчині, що він теж навчається у цьому місті, а живе в сусідньому з батьками.

Що захотілося йому привітати з Новим роком бабусю, яка живе у цьому районі, але він теж не розрахував час, і тепер змушений чекати до ранку на вокзалі.

Ніч за розмовами пролетіла швидко, і о п’ятій годині Василь провів Тоню на поїзд.

На свій йому залишилося чекати ще майже годину…

…Тоня зайшла у порожній вагон і доїхала до своєї станції.

Вона вискочила на перон і поспішила до своєї хати.

Вже через десять хвилин дівчина відкрила хвіртку, зайшла на подвірʼя і постукала у віконце своєї хати.

Двері відчинилися і на порозі зʼявилася її заспана мати.

– Господи, доню, ти як тут опинилася?! – заохала й заахала жінка. – Ходи швиденько, зроблю тобі гаряченького чаю! І пирогів я домашніх вчора напекла.

Тоня, відігрівшись біля гарячої грубки, солодко заснула.

А ввечері вона зібралася йти в селище в клуб на танці. Її поява виявилася для всіх несподіваною. Подруги з радістю підбігли обійматися, розпитували:

– Ти звідки взялася, Тоню?!

Аж раптом Тоня обернулася і оторопіла. Вона побачила Миколу!

Він стояв обійнявшись із якоюсь незнайомою дівчино і поглядав на Тоню, якимось жалюгідно–винними поглядами. Але підійти не наважувався…

Тоня не розуміла, що відбувається…

На другий день Микола прийшов до неї додому, намагаючись порозумітися.

Але, зустрівшись, з холодним непримиренним поглядом дівчини, він все зрозумів і пішов.

Потім, уже в місті, він кілька разів чекав її біля технікуму, проводжав до тітчиного будинку, але нічого змінити вже не вдалося…

Новорічна ніч, проведена на порожньому вокзалі, поставила крапку в їхніх стосунках…

А товариський Василь, так і не виходив у дівчини з голови.

І доля подарувала їм ще одну зустріч! Якось в автобусі, тримаючись за поручень, Тоня раптом відчула, як хтось обійняв її за плечі, але не встигла обуритися, як почула знайомий голос:

– Привіт, Тоню!

Не вірячи своїм вухам, вона повернула голову, і побачила щасливе обличчя Василя.

Вона також не змогла стримати своєї радості. Вони зустрілися як близькі друзі, вийшли на одній зупинці і довго не могли наговоритися.

– Ти б знала, як я шкодував, що посоромився запитати твою адресу! – зізнався хлопець.

– Я теж часто тебе згадувала…

– Ні, не просто так ми з тобою зустрілися! Значить, доля така! – відверто радів Василь.

Як не дивно, але його слова виявилися пророчими і молоді більше не розлучалися.

Через рік вони відгуляли весілля, а ще через рік народилася перша дочка, а потім син.

Зараз діти вже дорослі, мають свої сім’ї.

І завтра всі вони прийдуть вітати батьків із рубіновим весіллям!

…Тоня ще раз помилувалась тортом і теж пішла спати.

Притулившись до теплого боку чоловіка, вона подумала:

– Яка ж я, все таки, щаслива…

КІНЕЦЬ.