— А чого ж її шукати? — думає Тома.

— Он вона, вся на місці.

Тато з дядьком лагодять старенького «Жигуля». Мама з тіткою Оленою та бабусею варять варення на зиму, та джеми всякі-різні… Дід з братом Тамари, Сашком, на сінокіс поїхали дивитися, а що на нього дивитися?

А Томці, як завжди, нудно. Танька вічно, на городі або на базарі до спеки, потім сплять, як бабаки, зі своєю бабцею, ввечері знову в них город, перед коровами тільки побігають трохи і все.

Тій Таньці то поливати треба, то ще чогось, рано встає і рано ж лягає. Вийде на лавку і сидить спить, ну натурально спить, ще й ображається. А чого ображатися? Якщо сидить і носом клює. Ось би Таньчина мати приїхала й насварила б бабцю Таньчину, за оцю саму, як її, експлуатацію дитячої праці.

Мається Томка від нічого нероблення. Пішла начебто татові допомогти, ключі подавати там, може відкрутити-закрутити щось, ага… попросили на вихід.

Мамі з бабусею теж помічник не потрібен, а чим їй займатися? Треба було з дідом і Сашком їхати сінокіс дивитися, Томка зрозуміла — це вони хитрі такі, втекли з дому, щоб нічого не робити.

Тамара вже й кота в лицарі посвятила, і сусідському Андрійкові під око засвітила, а нехай не лізе. Андрійко знає — Томка має рацію.

Вона потім від гусака, який щипається і шипить, розправивши свої крила, допомогла Андрійкові втекти, тому й помирилися швидко…

Ну нудно їй, нудно. Може спробувати щоденник вести? А що?

Описувати кожен свій день, он, як відмінниця — Зоя Семенова, вона щодня веде щоденник. Навіть давала Томці почитати.

“Сьогодні я встала не о сьомій нуль-нуль, як завжди, а о шостій п’ятдесят вісім, — пише Зоя, — лежала, розмірковувала про життя, дві хвилини. Потім пішла вмилася, почистила зуби, поїла оладки, заплітати коси не стала, а зробила хвіст, як у Олі Трохименко. Здається, мені хвіст личить більше, ніж Олі.

Пішла до школи, по дорозі допомогла бабусі перейти через дорогу, більше так не буду, тому що запізнилася на три хвилини. Або буду на три хвилини виходити раніше з дому, але тоді доведеться вставати теж на три хвилини раніше, питання, для чого? Адже бабусі не щодня з’являються.”

Зоя розписувала у своєму щоденнику кожну хвилину свого життя. Томка запитала у неї, для чого це?

Однокласниця відповіла важливо, що для історії, мовляв, виросте велика, стане відомою, і щоб не думали що та як, прочитають її щоденники і все знатимуть. Напишуть про її біографію. Ось так.

Тому Тома теж вирішила, а чим вона гірша? Ні, не про відомість. А теж візьме і почне щоденники вести. Та, треба з чогось почати…

“Це було найкраще літо в моєму житті,” — написала Тома і задумалася. А чим воно краще за інші? Та й нудне якесь… Фу ти… Закреслила.

“Я сьогодні встала на три хвилини пізніше, ніж завжди.”

“О, це вже інша справа,” — думає Тома. Вона розповіла про те, як її не взяли з собою на сінокіс дід і Сашко, вони рано поїхали, Тома ще спала, потім як вона допомагала, потім…

— Томочко… Том…

— Я тут, ба…

— Томочко, збігай до магазину, дитинко, кришок капронових треба купити, кришки закінчилися.

— Добре.

Тома взяла гроші і швидко побігла до магазину. По дорозі вона з усіма привітається, кожному пояснить, куди вона так швидко біжить, скільки банок варення і з чого зробили мама з бабусею, вислухає всі рецепти, за якими варить джем донька тітки Полі або дядька Петра онука… Багато у Томи справ.

Прибігла в магазин, з усіма привіталася і до прилавка.

— Тітко Галю, мені потрібні кришки.

— Які, Тамаро?

А Тома й забула, які.

— Ммм, емм, ну кришки банки закривати.

— Добре, підемо іншим шляхом, — говорить важливо тітка Галя, — з чим банки, Томо? З огірками?

— Нііі, з огірками банки того тижня були, а зараз джем і варення.

— Ааа. Так це, мабуть, капронові.

— Ой, баби, а у мене під капроновими пліснява того року з’явилася, так усі банки старому на брагу довелося віддати… Забродили. Всю зиму робили, — говорить якась бабуся.

— Так ти, Клаво, сама дивилася банки чи твій?

— Та сам у ямку лазив, чого я-то… туди спущуся, а звідти не вилізу.

— Так він, мабуть, тобі брехав? Мабуть, щоб брагу було з чого робити? — говорить інша бабуся.

— А ти їх кип’ятила, тітко Клаво? — запитує продавець, тітка Галя. Їй ніби образливо, ніби це через її кришки варення забродило… Томці теж образливо за тітку Галю, он що надумали, кришки, мовляв, не ті.

— Та кип’ятила… от негідник, га? Баби, а я ж і не подумала… Ну я йому влаштую, браголюбові чортовому, дай мені, Галю, цукерок, і піду я йому дам…

— Так зажди, Томуська он з кришками.

— Ні, я постою, вони не поспішають… у них це… сієста (це короткий післяобідній відпочинок, який є традицією в деяких країнах, особливо там, де спекотний клімат) зараз.

— От ти ба… а що це?

— Сон післяобідній.

— Так до обіду ще далеко.

— А… вони за іспанським часом, ось.

— От ти ба… іспанці…

І в цей момент до магазину увійшла чорноброва чорноока жінка, за руку вона вела чорненьку дівчинку, на руках сидів малюк, а слідом увійшов чорноокий хлопчик, що смутно когось нагадував. Жінка благаюче просила їй допомогти…

— Іспанці, їй-богу… — прошепотіла тітка Галя і чомусь подивилася на Томку.

Жінка запитувала когось, ім’я та прізвище таке люди й не чули. Жінка втомлено спустила з рук малюка. Дістала лист і показала адресу.

— Ну… адреса, припустимо, наша, — глибокодумно промовив дід Васютин, — а ось хто це? Чорт його знає.

І тут до Томки дійшло, вона зрозуміла, на кого схожий старший хлопчик.

— Твій тато… дядько Ібрагім?

Хлопчик подивився на Томку уважно.

— Ні. Я — Принц Абдул іб Насрул, ой, як там його…  Ібрагім…

— Ну… тато ж Ібрагім?

— Ага.

— Тітко Галю, це ж родина дядька Ібрагіма.

— Ібрагім, Ібрагім! — зраділа жінка і замотала головою.

— Я відведу їх, — закричала Томка і покликала за собою.

— Стій, шалена, а кришки?

— Ой, так… кришки давайте.

Вона весело повела родину дядька Ібрагіма до місця його проживання.

— Там школа, там бібліотека, там сільрада, он там клуб, а там річка.

— Школа хороша?

— Так, дуже хороша, там усі відмінники.

— Добре, — кивнула дружина дядька Ібрагіма, а принц занудьгував.

— Ти тут вчишся?

— Ні, в місті, але мене сюди переводять, — навіщось збрехала Томка, — у найкращу школу. Прийшли, так стійте, я сходжу, попереджу його, щоб інфаркту не було… як минулого разу.

— Інфаркт? — жінка зблідла.

Але Томка вже втекла.

— Дядьку Ібрагімеее! — загорлала вона, — тільки не лякайтеся.

— Гик! — підстрибнув дядько Ібрагім, він дрімав, накрившись газеткою, — що тобі, буйна дівчинко, знову твої витівки?

— Нііі, там це… а ви родину свою давно бачили?

— Яку родину… навіщо тобі моя родина?

— Ви що, не хочете, щоб вони приїхали?

— Ні, йди… не заважай працювати, га?

— Нууу… добре, я тоді їх до себе відведу… а ви коли захочете свою родину побачити, знайте, вони у нас.

— Хто?

— Ваша родина, яка до вас приїхала — дружина, діти… Вони у нас будуть… поки ви не захочете їх побачити.

— Вах… як приїхала? Хто?

— Та я ж вам кажу, ваша родина…

Не встигла Томка договорити, як дядько Ібрагім підхопив її на руки і почав танцювати, а потім поставив на землю і побіг зустрічати свою родину.

— Гаразд, Принце Ібрагіме, мене Тома звуть.

— А мене…

— Знаю, знаю… принц, — засміялася Томка.

— Та ні… мене Алік звуть. Я на все літо тут.

— Я теж, он там живу, бачиш синій дах? Я зайду за тобою ввечері, за коровами підемо.

— За коровами? Це як за… грибами?

— Ага, з дерев зривати їх будемо.

— Це як?

— За хвости…

— Ааа, як у нас у на батьківщині коней?

Дітлахи розсміялися, Томка зрозуміла — це літо не буде нудним, з таким-то товаришем.

Дядько Ібрагім щось зрозумів і приречено зітхнув… Тому й дозволяв він цій бешкетниці багато, бо у самого такий же син ріс… там далеко. Але це зовсім інша історія.

А поки біжить додому Томка, несе кришки, а в голові купа ідей…

P.S. Бабусю в селі чомусь «Іспанкою» стали називати, до чого б це?