Тетяна швидко вийшла із зали суду на вулицю. Тепер вона розлучена. Ну і нехай, це краще, ніж знати, що твій чоловік спить із молоденькою дівицею.

А після того, як Таня про це дізналася, Толя їй же й дорікнув, мовляв, у дзеркало подивися і зрозумієш, чому його на сторону потягнуло. Вона подивилася. Критично на своє відображення в дзеркалі, уважно на чоловіка в реальності. Вирішила, що знайшла себе кохану не на смітнику і подала на розлучення.

Дітей у них не було. Не вийшло якось.Тетяна вирішила всиновити дитину. Заміж їй більше не хотілося, а житло і хороша робота в неї були. Директор Дитячого будинку, куди звернулася Тетяна, була рада допомогти, показала кілька дітей, але Тетяна побачила іншу дитину.

На лавці, осторонь від усіх дітей, сидів худенький хлопчик років семи і щось читав. Директорка розповіла, що Микита дивна дитина. Ні з ким не грається, не дружить, крім Роми, підлітка п’ятнадцяти років.

Той його чомусь під свою опіку взяв. Нікому в образу не дає. Вчиться Микита добре, але ще ніхто не бачив, як він усміхається. Півроку тому його мати вистрибнула з вікна шостого поверху. У нього на очах. Батька в нього не було, родичів не знайшли. Ось його сюди і визначили.

Тут завідувачка відволіклася, показала гарненьку дівчинку-хохотушку, але Тетяна вже твердо знала: Микитка буде її сином. Вона все зробить, щоб він знову навчився посміхатися.
Микиті Таня теж дуже сподобалася, напевно, тому що вона не обіцяла йому купу непотрібних іграшок і солодощів. Вона просто обіцяла його любити. І він їй повірив.

Коли вона прийшла його забирати, він попросив:

– Я хочу тільки з Ромкою попрощатися. Можна?

– Звичайно і обов’язково запроси його в гості. Ми домовимося, щоб його до нас відпускали.
Микита вдячно обійняв Таню і поспішив порадувати свого друга.

Минуло два тижні. Таня оформила відпустку, тому вони весь час були разом. Гуляли, читали, ліпили, сиділи в інтернеті. Таня дуже хотіла, щоб Микитка називав її мамою, але не квапила хлопчика.

Сьогодні до них прийде Рома, друг Микитки. Таня купила йому в подарунок енциклопедію. Микита сказав, класна, і не міг дочекатися друга.

Коли пролунав дзвінок у двері, він бігом кинувся відчиняти. Рома соромився, а Микитка голосно і захоплено розповідав, де кухня, де зал, його кімната, кімната мами. Так-так, саме мами, а не тітки Тані. Тетяна так зраділа, почувши це, що одразу не розчула, що хтось дзвонить у двері. Побігла відчиняти й побачила на порозі колишнього чоловіка.

Із речами. Таня завмерла. Це вона, що, мала зараз розридатися від щастя і кинутися йому на шию?

– Навіщо ти прийшов? – холодно запитала вона.

– Танечко, я зрозумів, що кохаю тебе, найкрасивішу, найрозумнішу і найдобрішу…

– Вигнала! – ствердно кивнула з посмішкою Таня, – Напевно, молодшого знайшла? Порадила в дзеркало подивитися?

Толя опустив голову і боязко запитав:
– Можна хоч чаю попити?

– Ну заходь. Гостем будеш. – Таня пропустила Толика у квартиру, – Господар у мене вже є.
Толя різко підняв голову зі злою усмішкою:

– Я знав, що ти ще та стерво! Недовго сумувала. Мабуть, ще до розлучення грілася біля чужого боку?

– Він не чужий, а найрідніший і найулюбленіший. Микитко, іди я тебе з дядьком Толею познайомлю.

Хлопчик вийшов зі своєї кімнати і з цікавістю подивився на Толика. Той же нічого не розумів.

– Це Микита, мій син. Я його всиновила. Він і є господар. Тож твоя отрута не за адресою. Чаєм я тебе пригощу, а потім іди. Квартира за судом моя, тож…

Тетяна пройшла на кухню, поставила чайник і тут збагнула, що Толик разом із Микитою затрималися в передпокої. Вона почула там шепіт, обережно визирнула й почула останні слова колишнього чоловіка:

– Сам не зникнеш, я тебе в поліцію здам, як злодія, у мене там друзі працюють, швидко до інтернату відправишся!

– Толик, ти давно зі сходів не літав? – грізно запитала Тетяна, виходячи в передпокій зі сковорідкою в руці – Не дивись, що я худенька, за Микитку я з тебе яєчню зроблю… Вона так подивилася на Толю, що він почав задкувати до дверей:

– Я пожартував, Танюшо. Такий гарний хлопчик, ми б утрьох такою дружною сім’єю могли жити!

Але останні слова він договорював уже за дверима.
Таня обійняла Микитку й ласкаво сказала:
– Я тебе нікому не дозволю образити.

– Коли виросту, я буду захищати тебе, матусю, – відповів хлопчик, і на його губах з’явилася боязка усмішка. Тут він згадав:

– Ой, там же Ромка один нудьгує.
Ромка не нудьгував, він читав енциклопедію.
– Щось сталося? – підняв він голову, – ви там шуміли.

– Уявляєш, там дядько приходив, дуже злий, а мама його сковорідкою налякала, захистила мене!

– Здорово! – вигукнув Рома – шкода, я не бачив. А мій тато мене не може захистити. – Рома важко зітхнув і сумно опустив голову.

– У тебе є тато? – здивувалася Таня.
Рома кивнув і розповів, що шість років тому його мама, тато і молодший братик розбилися на машині. Вижив тільки тато, але він залишився без обох рук. Тому Рому й забрали в дитячий будинок, а тато живе в будинку інвалідів у сусідньому місті. За цей час Рома тільки один раз бачився з татом, йому не дозволяють їздити одному так далеко. Але коли йому виповниться вісімнадцять, він обов’язково забере тата і вони житимуть разом. Тому що в нього найкращий тато.

А Микитка дуже схожий на його братика, тому він так його полюбив.
Таня і Микита дивилися на Рому повними сліз очима.

– Ромочко, хочеш, ми завтра з’їздимо до твого тата?

Рома мовчки закивав головою, а Микита його міцно обійняв.
Наступного дня Таня з Микитою заїхали за Ромою і вирушили в сусіднє місто. У Тані була своя машина, недорога, але надійна. Тому вже за дві години вони під’їхали до будинку інвалідів.

Коли до них вийшов Михайло, батько Роми, стрункий, моложавий, приємний чоловік, Таня навіть зніяковіла. Він палко дякував їй за сина, а вона дивилася в його сині, сумні, але дуже добрі очі й не бачила, що в нього немає обох рук.

Михайло не розкис після трагедії, він знав, що в нього є син, який його дуже любить, і заради нього йому потрібно було бути сильним!

Розмовляючи із сином, він крадькома з цікавістю поглядав на Таню. Щось зачепило його в цій, ще молодій жінці, не красуні, але з палаючими сміливими очима. І ще була в ній якась надійність, упевненість у тому, що все буде добре.

А потім вони всі разом довго гуляли містом, їли морозиво. Їм було добре і весело, навіть Микитка сміявся від душі, забувши той страшний день.

Усі говорили про різні дрібниці, але кожен із них крадькома мріяв про дуже серйозне. І ніхто з них тоді не здогадувався, що скоро їхні мрії стануть реальністю.

Таня з Микитою і Ромою стали часто відвідувати Михайла, а за півроку вони всі стали однією дружною сім’єю. І не важливо, що у Михайлика не було рук, адже головне для щасливої сім’ї – люблячі серця і бажання допомагати один одному…