– Послухай-но, ми Олю образити не дамо! А ти, коли вже привела на світ натовп дітей, сама ними й займайся. Моя невістка тобі не доглядальниця!

– Навіть кішки дбають про своїх кошенят, а ти зіпхнула малюків на старшу. Але вистачить з неї – час знати міру, – суворо сказала жінка похилого віку, дивлячись на розмальовану панянку, що стояла біля порога.

Ці слова свекрухи, сказані матері, Ольга пам’ятала все життя. Світлана Андріївна прийняла її, як рідну, не побоялася заступитися, і, якби не вона, можливо, Оля й досі б годувала з пляшечок молодших сестер.

Оля була первістком у Тетяни – жінки, яка все дитинство мріяла про принца, а в житті – постійно помилялася в чоловіках.

Першим був заїжджий далекобійник. Залишив Тетяну в положенні та й поїхав назавжди. Від нього залишилася блакитноока, світловолоса донька з пухкими щічками.

Оля була не по роках серйозною. У три роки вона вже спала одна, а в чотири – проводила вечори у порожній квартирі, поки мама бігала по дискотеках та кафе в пошуках нового кохання. Її вечерею був сухий хліб і вода з-під крана.

Сусіди вважали Тетяну пристойною жінкою: не мала шкідливих звичок, працювала. Хто знав, що донька ночами одна?

Другим чоловіком був вуличний художник Артур. Він оселився у Тетяни, але, дізнавшись про її цікаве положення, зізнався, що одружений. Незабаром зник. Так з’явилася Олена – молодша сестра Олі.

Олі тоді було шість. Вона швидко навчилася годувати немовля, прати пелюшки та заколисувати дівчинку на руках. Оленка тяглася до неї, як до мами.

Незабаром у будинку з’явилася третя дівчинка – Маринка. Хто був її батьком, мати мовчала. Говорила тільки, що донька в нього – міцна і галаслива.

На Олю звалився новий потік турбот. Олені було лише три роки, допомоги від неї не було. Школа залишилася на другому плані: Оля пропускала заняття, ходила втомлена, із темними колами під очима.

Вчителі та сусіди забили на сполох. Прийшли з опіки. Але криміналу не знайшли: діти причесані, у холодильнику картопля та каша, на плиті – суп.

– Матір боїтеся? – питали.

– Ні, – відповіли дівчата.

Так і пішли.

Оля зрозуміла, що тільки вона може захистити сестер. Вона ще уважніше стежила за порядком, штопала дірки в одязі, готувала нехитрі страви. Вчителі знали про її життя і ставили «задовільно» з жалю – аби не відстала.

Тим часом Тетяна не заспокоювалася. Вона продовжувала зустрічатися з чоловіками, витрачаючи гроші на парфуми та вбрання. Донька для неї була покоївкою.

– Прибери, – казала вона, намазуючи помаду перед дзеркалом. – Попрасуй сукні, звари кашу. А навчання – зачекає.

Коли Олена пішла в перший клас, Оля вечорами вчила її писати та рахувати. Вона б і сама хотіла вчитися на відмінно, але часу не було.

Якось Тетяна повернулася серед білого дня. Весела, але з нервовим тремтінням.

– Олю, привітай! Буде ще поповнення. Лікарі сказали – пізно щось робити. Доведеться ще няньчитися.

– А ти незабаром школу закінчиш – відправлю на склад. Комірниця – не професія, а знахідка: і зарплата, і думати особливо не треба.

Оля завмерла.

– Знову дитина? Знову все мені?

– Батько – будівельник з Молдови. Виїхав він вже. А термін – до травня. Саме твій випуск. Тож встигнеш все.

Сестричка була смаглява, з чорними очима та гучним голосом. Назвали її Розою.

Тетяна ледве оговталася – і знову на роботу. Пояснила просто:

– Задихаюсь удома! Ця мала реве без перерви. А ти впораєшся. А в школі тобі трійки й так намалюють.

Але в Олі був інший план. Вона розповіла все класній керівниці.

– Хочу в коледжі вчитися, жити своїм життям. Але мати не пустить.

Ірина Миколаївна, літня вчителька, викликала Тетяну:

– Якщо не відпустите Олю, я викликаю органи опіки. Дівчинка не може бути нянькою все життя. Допомога у вас непогана, а дівчатка – в недоносках. Невже не соромно?

Тетяна злякалася. Оля подала документи до педучилища. Директор школи домовився, щоб їй виділили кімнату у гуртожитку та невелику стипендію.

Почалося нове життя. Перші тижні Тетяна йшла в атаку:

– Повертайся! Сестри без тебе залишилися! Хто про них дбатиме?

Але Оля не здригнулася:

– Мамо, це твої діти. Я допоможу, але додому не повернуся. У мене своє життя.

Галя – друга сестра – сказала матері:

– Якщо ти на мене все звалиш, як на Олю, я втечу!

Оля вчилася старанно. Отримувала стипендію, підробляла прибиральницею у кафе. Соромно не було. Навпаки – гроші свої. Купувала собі одяг, цукерки сестричкам.

Якось увечері, квапливо повертаючись додому, вона випадково врізалася у перехожого.

– Ти що, осліпила? – крикнув він.

– Вибачте, – прошепотіла Оля. – Я з роботи, майже не спала. Втомилася дуже.

– Ти що, на “ви” до мене? Я ж не старий наче? – Посміхнувся він. Мене звати Влад. А тебе?

– Оля.

– Ходімо десь повечеряємо? Тебе пригостити можна?

Так почалися їхні стосунки. Влад виявився студентом технікуму. Йому подобалася серйозна, тиха Оля – без химерних манер. Не така, як його зарозумілі однокурсниці.

Вона розповіла йому все: і про сестер, і про життя у гуртожитку.

– Я закохався в тебе, – зізнався Влад. – Моя мама хоче з тобою познайомитись, тож приходь у неділю. І нічого не бійся – вона у мене найдобріша.

– Я їй не сподобаюся. Бідолашна студентка, прибиральниця…

– Не кажи нісенітниць.

Оля все ж прийшла у гості. У квартирі було тепло, пахло пирогами. Марина Аркадіївна, мама Влада, поставилася до неї ласкаво: почастувала чаєм, розпитала, похвалила за скромність.

З того часу Оля бувала в них часто. З Мариною Аркадіївною вони ліпили вареники, солили помідори, в’язали. Свекруха навчила її багато чому: від борщів, до прасування сорочок.

– Не кидай навчання, – говорила вона. – Жінка повинна розвиватися. І, головне – навчися дарувати тепло.

Влад зробив їй пропозицію, на яку вона відповіла стверджувально, бо й сама покохала. Весілля було скромним. Оля переїхала до будинку чоловіка.

Все було добре… поки одного разу не пролунав дзвінок у двері.

На порозі стояла Тетяна у леопардовій короткій спідниці та з фіолетовою помадою.

– Оля тут? Знайшла, значить, будиночок, халявниця! А мати нехай одна з усіма справляється, так?

– Тетяно, – спокійно сказала Марина Аркадіївна, – ми Олю в образу не дамо. Сама дітей плодила – сама й рости. Вона тобі не служниця! Годі!

Оля вийшла із кімнати. Вона тремтіла — ранкова нудота вимотувала її, та й хвилювання позначалося.

– Мамо, що відбувається?

– У мене путівка на море. Термінова! Олена занедужала, Марині в школу, а з Розою хто залишиться? Поїхали додому!

– Я не можу! У мене сім’я, уроки, чоловік. Я нещодавно відвідувала вас, Галя знає. І Таню, і Олену люблю, але я не повернуся.

– Ах ти невдячна! Я тобі життя віддала!

– Мамо, якщо Марат тебе любить, то й дітей полюбить. А я хочу жити своїм життям! І якщо ти повернешся з моря ще з однією дитиною — допомоги не чекай.

– Правильно, – додала Марина Аркадіївна. – Сходимо в опіку. Дівчатка не повинні повторити долю Олі.

Тетяна була в розпачі. Оля постала перед нею впевненою, дорослою жінкою. Вона пішла, грюкнувши дверима.

Внизу, біля під’їзду, постояла хвилину й рішуче пішла в опіку. Подумаєш – не впорається! Держава допоможе.!А море – воно поряд. Треба тільки виїхати. Поки не передумав Марат.

Вона ще не знала, що одного разу вона опиниться в будинку для літніх людей. І ніхто не приїде її відвідати! Бо, хто холодний до дітей – тепла не дочекається! Я слушно міркую?

КІНЕЦЬ.