Вже другий тиждень Кирило жив у друга: посварився з дружиною.

Він уже до ладу не пам’ятав, через що саме вони посварилися, адже останнім часом це траплялося все частіше і частіше.

Сварки ставалися на порожньому місці: то вона забула купити хліба чи не вгодила з вечерею, то вона – не винесла сміття чи затрималася з роботи.

Здавалося б нісенітниці, але справлятися з ними у подружжя ніяк не виходило. Сварки починалися з якоїсь побутової дрібниці, і закінчувалися недобре…

Кирила все це дуже дратувало, і він почав думати про розлучення. Справді, а чого зволікати? Вже другий рік вони з Тетяною живуть разом, але досі не можуть домовитись про такі прості речі! Що буде далі?

Не так чоловік уявляв собі сімейне життя. Перед очима завжди був приклад батьків, дідуся з бабусею, які чудово ладнали між собою і практично не сварилися.

Кирило думав, що в нього все буде так само, але… Тетяна виявилася зовсім іншою людиною. І що з цим робити, Кирило просто не знав.

Остання сварка серйозно затяглася. Раніше подружжя мирилося протягом кількох годин, у крайньому випадку – наступного дня.

А тут другий тиждень закінчувався. Кирило не дзвонив, Тетяна теж тримала паузу.

Після роботи Кирило нарізав кола навколо свого будинку, але зайти не наважувався.

– Піду до діда, – подумав він. – Пораджусь. Він точно знає, як усе це вирішити.

З дідом Кирило дружив із самого дитинства. Він завжди був для хлопця головним наставником.

…Того вечора Микола Максимович був вдома сам. Його дружина поїхала погостювала до сестри в село.

Старий дістав з холодильника каструлю з борщем, сальця і крекнув від задоволення.

– Ох, зараз борщику нагрію та зі сметанкою! – пробурмотів він.

Раптом хтось постукав у двері. Микола Максимович поспішив у коридор. На порозі стояв його онук.

– Ну, проходь, – широка усмішка старого говорила про те, як він радий бачити Кирила. – Чого похнюпився?

– Та нормально все, – буркнув онук.

– Не хочеш не кажи. Та тільки мене не обманеш. Я бачу, що ти сам не свій.

– Є в мене одна новина… Але вона мабуть тобі не сподобається…

Микола Максимович здивовано дивився на внука.

– Розлучаюся я, діду, – несподівано видав Кирило.

– Вже?! Так швидко? – ахнув старий.

– А чого тягнути? Тільки й робимо, що сваримось. Вже другий тиждень не розмовляємо. В друга живу.

– Ну і правильно, розлучайся! – раптом сказав Микола Максимович.

Кирило від несподіванки аж очі витріщив – він ніяк не очікував, що дідусь підтримає його «ідею».

– Ти серйозно? – запитав він.

– Звичайно. Рік пожив і досить. Ти давай, до речі, сідай. Я тут он борщику нагрів з сальцем та сметанкою…

– Діду! Ти що жартуєш? Як це пожив і досить?

– Не жартую. У вас тепер звичка така: по п’ять разів одружуватися. У наш час інша звичка була: один раз і на все життя.

– Скажи ще, що у ваш час не розлучалися!

– Розлучалися. Але це сприймалося як щось дуже погане. А у вас це буденно. Раз, і люди спокійно собі розбігаються. Шукають інших, із ким простіше буде. І знову розлучаються, знову щось не сподобалося. І так без кінця…

– Люди хочуть бути щасливими. Хіба це погано?

– Щастя, Кирило, само собою не з’явиться. Його треба створити. Попрацювати. Душу вкласти. Через так– сяк ніякого щастя не збудуєш.

– Нісенітниці, – скептично посміхнувся Кирило. – Головне – свою людину знайти.

– Це яку? І як її знайдеш? Адже кожен думає, що він дуже хороша людина. Що його мають поважати, розуміти, хвалити й любити. Це не що інше, як гордість. І всі люди у цьому плані однакові: і чоловіки, і жінки. Вважають себе дуже значущими, важливими, гідними. Так от, коли на одному квадратному метрі зустрічаються дві горді, самовдоволені людини – чекай біду. Або образи. Хтось когось образить, хтось образиться…

– Точно! – Кирило аж підстрибнув. – Причому через дурниці!

– Ось ось. А знаєш, чому люди ображаються?

– Бо нерозумні…

– Ні. Просто їхні душі дуже переживають через невідповідність тим, що вони самі про себе думають і тим, що говорять про них інші люди. Вони так і сприймають:

– Мене образили, мене не зрозуміли. Мене! Таку хорошу людину! Як вони могли?

– Я так не говорю. І взагалі не вважаю себе дуже хорошою людиною, – обізвався Кирило.

– Зате ти дуже добре до себе ставишся. І пробачаєш собі все. І виправдання знаходиш. І претензій до себе особливо немає. Адже так?

Кирило промовчав – схоже, дід бачив його наскрізь.

– І ти, звичайно, розраховуєш, що всі повинні сприймати тебе так само.

– Ну не знаю…

– А тут десь поруч з’являється людина, яку щось у тобі не влаштовує. Вона навіть насмілюється тебе критикувати, з тобою не погоджуватися! З тобою! Більше того – вона може назвати тебе якимось неприємним словом! А ти, зрозуміло, не згоден! Ну який ти нерозумний? Чи недолугий! Ти ж хороша людина! Та як вона сміє?

Кирило засміявся:

– Ну, діду, ти ніби весь час поряд знаходився!

– А найцікавіше у тому, Кириле, що так думаєш не тільки ти. Так само думає і твоя дружина. Вона теж добре до себе ставиться. А тут ти – зі своїми забаганками та невдоволеннями. Ось тобі й суперечність інтересів.

– І що тепер робити?

– Спершу зрозуміти, що ви різні люди. Виросли у різних сім’ях, з різними традиціями, звичками. Треба шукати компроміси!

– Щось я не помічав, щоб ви з бабусю йшли на компроміси. У вас все якось в унісон виходить.

– Так ми ж п’ятдесят років разом прожили! Притерлися вже. У нас тепер спільні традиції і звички. А раніше – ух! Сварилися, та ще й як! Думаєш, баба твоя завжди такі борщі й вареники виготовлювала? Де там! Картоплі, каші якої наварить, та й добре. Я терпів пів року. Моя мати ж дуже смачно готувала! А моя теща, твоя прабабця, готувати не любила і доньку не навчила.

– Розлучитися не хотів? – Кирило з цікавістю чекав, що відповість дід.

– Розлучитися? Ні! Насваритися – так! І неодноразово! А потім якось сіли, побалакали. Зрозуміла вона, що її їжа мені впоперек, і пішла на якісь кулінарні курси. Навчилася готувати! А чому? Бо любили ми один одного!

– Так ми теж, ніби…

— Отож бо й воно, що «ніби»… Самозакохані ви. Обидва. Тому й сваритеся. Де ж це бачено тижнями не розмовляти? В друга він живе! Як це? А вона вдома. Одна! Ти тільки уяви, що робиться в її голові, як вона переживає! І помиритись хоче! І пробачити тобі!

– Чого ж не пробачає? Зателефонувати важко?

– Так ти ж пробачення не просиш! А вона – така сама, як ти! Горда! І теж до себе добре ставиться. Розумнішим треба бути. І сильнішим. Ти ж мужик! Любиш її – йди, проси пробачення. Чи боїшся?

– Я боюсь?

– Звичайно. А ти не бійся. Твій дім, твоя сім’я, твоя дружина. Іди й будуй своє щастя.

– Угу… – Кирило хотів щось сказати, але дід зупинив:

– А що ти робитимеш, коли діти підуть? Теж по друзях бігатимеш? Чи ти не збираєшся з нею дітей заводити?

– Збираюся. Пізніше…

– Я ж говорю – самозакохані. Ех, мабуть, не дочекатися мені правнука!

– Та годі тобі, діду. Буде тобі правнук! Піду миритися.

– Не просто миритись. Вибачення проси. Мовляв, вибач, Тетяно, я винен, не хотів тебе образити. Обов’язково скажи, що любиш її. Ти ж любиш?

– Та зрозумів я все. Піду. Тільки навряд чи вона вибачить. Багато часу минуло.

– Вибачить. Я впевнений. Вона теж тебе любить – це одразу видно. А надалі менше ображайся. Ти ж не маленька дитина. А вже, якщо посварилися – поспішай миритися. Все треба робити вчасно! Мені не віриш – у бабці спитай. Ми за все життя жодного разу на різних ліжках не лягали. Так ще мій дід мене вчив…

Кирило посміхнувся:

– Дякую тобі, діду. Добре з тобою. На душі стало спокійніше. Піду я…

– А, може, ну її, Тетяну твою – розлучайся! Іншу знайдеш! – Микола Максимович хитро дивився на онука.

– А ти ще той бачу жартівник, діду, – засміявся онук. – Ні. Жодних розлучень! Дякую за науку…

Як тільки двері за Кирилом зачинилися, Микола Максимович взяв у руки телефон.

– Тетянко? Зустрічай, він скоро буде вдома! І не забудь – прощення душу лікує і кохання зміцнює. Пам’ятаєш? Ну і слава Богу. Живіть дружно, дітки. Бережіть один одного…

КІНЕЦЬ.