Ось тепер стою біля дзеркала, тримаючи в руках шампунь “для тонкого волосся”, і думаю: це я така нерозумна, чи це доля у мене така?

Бо щось у моєму житті пішло не так.

Мене звати Антоніна, і ось уже кілька років я живу під одним дахом зі своїм чоловіком Артемом та його батьками.

Їхня квартира — простора, зі світлими кімнатами та високими стелями, справді велика, і місця вистачає всім, здавалося б, живи та радій.

Коли Артем запропонував переїхати сюди після нашого весілля, я була приємно здивована і, чесно кажучи, дуже рада.

Це дозволяло нам заощадити чималу суму коштів, яку ми могли б витратити на оренду, і зосередитися на накопиченні власних коштів.

Мені здавалося, що це ідеальний старт для нашого спільного життя.

За своїм характером я людина спокійна. Люблю порядок, чистоту й затишок — для мене це не просто обов’язок, а справжнє задоволення.

Вважаю себе досить таки хорошою господинею: люблю, коли в домі все сяє, кожна річ має своє місце, а повітря наповнене ароматом свіжої випічки.

Це не вихваляння, просто констатація факту — результат моїх зусиль завжди помічають і цінують.

Моя кулінарна майстерність також не залишається непоміченою — я часто чую компліменти з приводу своїх страв.

Це все — відгомін бабусиного виховання, яке навчило мене поважати старших, дбати про дім і створювати тепло навколо себе.

З Людмилою Петрівною, матір’ю Артема, ми одразу знайшли спільну мову.

Свекруха моя — чудова, добра жінка, з якою мені легко і приємно спілкуватися. Ми швидко порозумілися з нею, і вона, здається, була щиро рада моїй присутності.

Я завжди намагалася максимально звільнити матір чоловіка від домашніх клопотів, взявши більшість з них на себе, і це, здавалося, їй подобалося це.

Наші вечори часто проходили за невимушеними розмовами на кухні, де ми обмінювалися рецептами або просто обговорювали повсякденні справи.

Артем, мій чоловік, також помітно змінився з моєю появою в його батьківському домі.

Раніше він міг затриматися у друзів до пізньої ночі, а вихідні часто проводив поза домом. Тепер же він став повертатися вчасно, а вечори і вихідні ми проводили разом.

— Знаєш, Антоніно, я навіть не уявляв, наскільки приємно проводити час вдома — якось сказав він мені, дивлячись на мене добрим поглядом, сповненим розуміння і тепла.

— У нас так затишно, і ти створюєш таку неймовірну атмосферу. Мені подобається повертатися туди, де панує спокій і краса. Ти — моє уособлення затишку.

Його слова гріли душу. Я відчувала себе потрібною і коханою дружиною.

Здавалося б, усе ідеально. Але була одна тінь, яка затьмарювала цей, на перший погляд, ідеальний образ — Віктор Степанович, батько Артема, мій свекор.

Він мене незлюбив ще відразу.

Це відчувалося в кожному його погляді, в кожному слові.

Чим я могла не подобатися йому?

Справді, я була доброзичливою, шанобливою, старанною. Звільнила його дружину від більшості турбот, а сина повернула в дім сім’ї.

Здавалося б, ідеальна невістка. Але ні.

Свекра не влаштовувала в мені абсолютно нічого.

Його не влаштовувало моє виховання, манера одягатися, навіть мій голос.

Я не вважаю себе красунею, але я доглядаю за собою, намагаюся виглядати охайно.

Проте, кожен день Віктор Степанович знаходив привід для зауваження. І це ніколи не було щось добре.

Це були постійні докори та зауваження до всього.

— Антоніно, ти ж розумієш, він уже немолода людина. Не звертай уваги на його слова. Він просто такий — він дорий, але любить побурчати — вмовляла мене Людмила Петрівна, коли я в черговий раз скаржилася їй.

— Та мій батько просто не вміє по-іншому, — говорив Артем, намагаючись мене заспокоїти.

— Він ніколи не був м’якою людиною, але зла в ньому немає. Просто уваги не звертай.

Я розуміла. Я намагалася таки не звертати.

Але як можна ігнорувати щоденні «докори», якщо вони мені неприємні?

Поступово це перетворювалося на постійні зауваження за кожну дрібницю.

Одного вечора, після смачної сімейної вечері, я, як завжди, збирала посуд зі столу.

І тут Віктор Степанович, який до цього мовчав, раптом підвів голову.

— Антоніно, а ти руки помила? — пролунав його голос, сповнений несхвалення.

— Нігті треба підстригти. Хороші господині на кухні з такими не ходять.

Мені було чути це зовсім неприємно.

Це було так несподівано і так безпідставно. Я ж завжди тримаю нігті в порядку! Мені хотілося заперечити, але я лише кивнула, опустивши очі, і продовжила збирати тарілки. Це був лише один з багатьох епізодів.

Купівля нового одягу чи взуття перетворилася для мене на щось незрозуміле.

Я намагалася не показувати Віктору Степановичу свої обновки, щоб уникнути чергової порції критики. Але він завжди знаходив спосіб їх помітити.

Якось я купила собі нові літні черевички — елегантні, на невеликих підборах, світлого відтінку.

Вони мені дуже подобалися.

Одного разу я залишила їх у коридорі, щоб надіти наступного дня.

— Антоніно, а що це за диво таке? — пролунав його голос з коридору. Я затихла.

— Це ти собі таке купила? Боже мій, у тебе зовсім немає смаку. Навіть моя дружина в свої роки таке на себе не одягне. Це ж просто щось незрозуміле!

Мені так хотілося десь піти, сховатися, щоб знову не чути це все.

Одного разу ми з Артемом збиралися на день народження до мого брата, Михайла.

Я довго обирала вбрання, намагаючись виглядати святково.

Одягла красиву сукню, зробила легкий природній макіяж.

Коли ми вже стояли в коридорі, готові виходити, Віктор Степанович вийшов зі своєї кімнати.

— Антоніно, ти, мабуть, забула подивитися в дзеркало перед виходом? — промовив він серйозним тоном. — Бо виглядаєш ти, м’яко кажучи, не дуже.

Артем, який стояв поруч, теж показав своїм виглядом, що слова батька йому не сподобалися зовсім.

— Тату, досить вже дорікати! Антоніна виглядає чудово, вона у мене справжня красуня! — сказав він, намагаючись приховати своє незадоволення.

— Я лише висловлюю свою думку, синку — відповів Віктор Степанович.

Мені прикро було від цих слів. Не хотіла, щоб Артем бачив.

Вчорашній випадок став для мене останньою краплею.

Людмила Петрівна розбирала пакети з продуктами, принесеними з магазину. Серед покупок був шампунь для волосся, на етикетці якого було написано:

“Відновлюючий шампунь для тонкого волосся. Надає блиск і силу”.

Віктор Степанович взяв його в руки, прочитав етикетку і, усміхнувшись якоюсь дивною усмішкою, протягнув його мені.

— Антоніно, тримай, це тобі — сказав він.

— Нам він не потрібен, у нас волосся в порядку. А ось тобі, схоже, мама його купила. Користуйся!

Мені важко було чути ці слова.

Людмила Петрівна здивовано подивилася на чоловіка.

— Вікторе, що ти таке кажеш?! — сказала вона.

— Це загальний шампунь для того, кому потрібно буде, я його просто взяла, бо він був по акції!

Але він лише відмахнувся.

Я взяла шампунь, почуваючись так, ніби попала під дощ.

Відійшла в кімнату, щоб ніхто не бачив моїх вологих очей.

Я знову розповіла Артему про цей випадок.

— Ну, Антоніно, не бери так близько до серця — зітхнув він.

— Ти ж знаєш, він такий у нас, такий у нього характер та й усе. Просто не звертай уваги.

— Як я можу не звертати уваги, Артеме?! — вигукнула я.

— Кожного дня! Кожного, розумієш? То нігті не такі, то одяг, то взуття, то готую не так! Сьогодні вже шампунь для волосся! Це не дрібниці!

Людмила Петрівна іноді намагається втрутитися.

— Вікторе, заспокойся! Навіщо ти так з нею розмовляєш? — каже вона чоловікові.

— Вона ж старається, дбає про нас. Будь ласка, будь добрішим.

Але він не чує. Він просто не звертає увагу її слова, ніби вона нічого не сказала.

Або ж просто посміхається своєю звичною посмішкою, яка завжди означає: «Я знаю краще».

Сімейні застілля з родичами перетворилися для мене на щось незрозуміле.

Я люблю готувати, і завжди стараюся приготувати щось особливе, коли приходять гості.

На святковий стіл я зазвичай готую багато різних страв, щоб кожен міг знайти щось на свій смак.

Усі родичі завжди хвалять мої страви, говорять, яка я чудова господиня, яка смачна їжа. Мені приємно чути ці слова, адже я дійсно вкладаю душу в кожну страву.

Але в якийсь момент, коли всі поїли та залишилися задоволені, ситий і нібито доброзичливий Віктор Степанович обов’язково знайде момент, щоб відпустити якусь фразу на мою адресу.

І це завжди відбувається при всіх, так, щоб усі чули.

Одного разу, на святкуванні ювілею Людмили Петрівни, я приготувала свою фірмову страву — запечену качку з яблуками.

Всі гості були в захваті, хвалили мене і просили рецепт. Віктор Степанович, який до цього мовчав, раптом підвівся та подивився на мене.

— Ну що ж, дорогі родичі — почав він, привертаючи увагу всіх присутніх. — Хочу відзначити кулінарні здібності нашої Антоніни. Готує вона, звичайно, непогано, це правда. Але от що стосується всього іншого, — він зробив паузу, змірявши мене поглядом. — Ну, ви й самі бачите. Не все ж можна сховати за смачною їжею, правда? Деякі речі видно й так. Головне, щоб Артем був щасливий х нею у шлюбі.

Настала якась незрозуміла тиша.

Деякі гості опустили очі, хтось намагався на іншу тему перейти, хтось поспішно почав роздивлятися стелю.

Людмила Петрівна сказала:

— Вікторе!

Але було вже пізно. Мені було важко, чоловікові теж батькові слова не сподобалися зовсім.

— Все добре, Антоніно — прошепотів він, дивлячись мені в очі.

— Не слухай його.

Але я чула. І кожен раз чула. І ці слова, сказані при всіх, були важчими. Вони залишалися в пам’яті, і я згадувала постійно їх, навіть коли я була сама.

Я не знаю, як з цим впоратися.

Мої спроби поговорити з чоловіком і свекрухою не приносять результату — вони лише заспокоюють мене, кажучи, що це дрібниці, що це просто характер.

Але для мене це не дрібниці.

Я люблю Артема, люблю Людмилу Петрівну, люблю наш затишний дім.

Але ця тінь, яку кидає Віктор Степанович, стає все більшою і темнішою.

Я відчуваю, що мені все важче в цій атмосфері постійної критики.

Можливо, мені варто бути більш рішучою? Чи спробувати розмову з ним віч-на-віч, щоб нарешті пояснити, як це мені це важко чути?

Але що, якщо це тільки погіршить ситуацію? Я відчуваю, що скоро маю кудись звідси піти, бо далі так не хочу. Але я не знаю, як це змінити.

Тієї ночі я довго не могла заснути. У кімнаті було тихо, лише годинник відбивав хвилини.

Я дивилася в стелю й запитувала себе: а що буде, якщо я просто піду звідси?

Але тоді зруйнується моя сім’я і я залишуся без хорошого чоловіка.

Можливо, пора вже не ховати черевики в шафу, а вийти в них за двері — з гідністю поставити батька чоловіка на місце? Але я не хочу суперечок в родині, він же людина літня, я лише гірше можу зробити для всіх.

Чи мені має бути байдуже до того. Бо мовчання — не завжди золото. Іноді це — іржа, яка все псує.

А ви б що зробили на моєму місці?

Джерело