– Ганно Іванівно, це вам потрібно вікна вимити? Оголошення в чаті будинку побачила, – Ксенія переклала сітку з картоплею в іншу руку.

Ганна Іванівна подивилася на сусідку, трохи скуйовджену, у футболці та джинсах, потім на важку ношу і кивнула.

Розмовляти через поріг Ганна Іванівна не любила, вона відійшла від відчинених дверей і впустила сусідку з четвертого поверху.

У Ксенії троє дітей погодки, завжди шум і гамір, діти дошкільнята, таких, якщо вони вдома, чути навіть із квартири нижче поверхом по діагоналі.

– Мені. Хочу до Великодня чистоту навести, а клінінг дорого запросив, подумала, може хто з нашого будинку захоче підробити.

– То я хочу, Ганно Іванівно. Ви ж знаєте, що гроші мені потрібні.

– Що, твій аліменти знову припинив платити?

– Чому ж – платить? Тільки влаштувався тепер на роботу, де офіційно має мінімалку. А з неї що там, копійки.

– Не знаю, Ксенія, – сусідка знову подивилася на жінку оцінювально і замислилась. – У мене грошей немає особливо, можу лише п’ятсот гривень запропонувати.

– Добре, я й на п’ятсот згодна, коли можна прийти? Завтра хорошу погоду обіцяють.

– Завтра ні, не вийде, завтра мені в поліклініку, не знаю скільки просиджу, знову коліна ниють.

– Тоді я зайду у п’ятницю, домовимось.

Ганні Іванівні чомусь незручно було Ксенії відмовити. Вона була впевнена, що робітниця з неї нікчемна.

Спить мало – синці під очима, вічно відривається на своїх дітей, химерна, та й у їхній орендованій квартирі жодного разу сусідка не бачила ідеального порядку. Інша справа в неї – ні порошинки.

Ганна Іванівна зачинила за сусідкою двері та пройшла на балкон. Оглянула ще раз засклену частину. Платити навіть п’ятсот їй зараз стало шкода.

Вона б і сама помила вікна, але встановлюючи три роки тому нові пластикові, вирішила заощадити й поставила частину глухих стулок, що не відкриваються – не подумала. З хворими своїми ногами мити на табуретці не ризикнула, тому раніше мила, як могла.

– Що тут – два вікна у квартирі, та на балконі трохи більше. У клінінгу три тисячі запросили, правда у них своя хімія, ганчірки”.

Ганна Іванівна згадала, що не сказала про засіб та ганчірки. Махнула рукою. Заходячи у квартири, знову запнулася за відро з морквою.

Овочі з дачі Ганна Іванівна зберігала в овочесховищі, ходила туди раз на місяць і привозила на візку пристойну кількість, щоб не бігати кожних вихідних.

Цього року морква зберігалася погано, Ганна Іванівна принесла додому всі запаси, щоб перебрати. Перебрала. Погану, та в’ялу, рука викинути не наважилася.

Все літо горбатилась на цій дачі. Син із сім’єю в іншому місті, їм ця дача не потрібна, морква тим більше, а Ганні Іванівні потрібна.

Ну і що, що коліна болять, зате є чим улітку зайнятися, куди ходити в спеку та дощі. Спілкування знову ж таки. Ганна Іванівна зітхнула, трохи відсунула ногою відро, та зайшла до квартири.

Ксенія прийшла у п’ятницю, наполегливо натискаючи на дзвінок. Ганна Іванівна нарешті відчинила двері.

– Добрий день, я готова приступити, коли мити вікна?

Ганна Іванівна дуже сподівалася, що Ксенія просто не матиме часу і тому не прийде.

– У мене сьогодні нічна зміна, – ніби вловивши настрій сусідки, додала Ксенія і почала чекати на відповідь.

– Проходь, якщо встигнеш до своєї роботи.

– Встигну, – ствердно махнула сусідка і додала. – Зараз збігаю до себе і повернуся.

– Почалося, – зморщила носа Ганна Іванівна.

Але Ксенія повернулася майже відразу, принесла відро, якісь пляшки з розпилювачем та ганчірки.

– А ось і я. З якої кімнати вам зручніше? Давайте з кухні почну.

– Давай, – погодилася жінка похилого віку і стала в проході, щоб проконтролювати.

Ксенія швидко відсунула штори до стіни, збігала, набрала води у відро і взялася до роботи. Найскладнішими виявилися плями від горщиків квітів.

Вони в’їлися в поверхню підвіконня, стали яскраво-іржавого кольору і просто не вимивалися. Ксенія знову збігала додому і принесла банку з якоюсь пастою. Плями піддалися, але не одразу.

Друге вікно було більше, тристулкове. Але його Ксенія вимила дуже швидко. Ганна Іванівна не зводила очей із сусідки, все боялася, що та щось не домиє, пропустить.

Але Ксенія працювала на совість. Дуже чисто мила. Скло виблискувало, підвіконня, укоси та рама теж були помиті й витерті насухо.

На балконі Ксенія найбільше провозилася, але впоралася до позначеного нею часу. Часом, натикалася табуреткою на відро із морквою, та поглядала, чи не перекинула його.

Коли настав час розраховуватись, Ганна Іванівна раптом запитала:

– Ксюша, а твої дітки моркву їдять?

– Звичайно, їдять.

– Тоді забери з балкона відро з морквою. Ось у мене триста гривень тільки є, а решту я з тобою морквою розрахуюсь. Вона з моєї дачі, нічим не оброблена, для себе дбаю, так що гарна.

Ксенія на мить завмерла, але відразу пройшла на балкон і пересипала з одного відра моркву в інше, своє. Вийшла, не дивлячись у вічі Ганні Іванівні, взяла з її рук триста гривень і пішла.

– Прощавайте, – почула сусідка, коли почала зачиняти двері.

Ганна Іванівна собі посміхнулася. Гроші заощадила, моркви позбулася, навіть до сміттєвих баків не потрібно виносити.

Вона пройшла на кухню, потім у кімнату та на балкон, ще раз ретельно оглянула усі вікна. Скло було ідеально вимите, ні до чого причепитися.

Ксенія штовхнула двері й зайшла до себе у квартиру.

– Саша, візьми у мене відро.

У коридор відразу вискочив старший шестирічний син, схопився з розбігу за ручку і хотів уже тікати.

– Тяжко, там морква, – попередила мати.

Сашко не звернув уваги та поніс відро на кухню.

– Так собі морква, мамо! А що, свіжої не було в крамниці?

– Це мені… подарували, не відмовлятися ж.

– Ну не знаю, – син, як дорослий почухав потилицю.

– З’їмо, Сашко, нам зараз будь-яка допомога потрібна.

Ксенія переклала триста гривень у гаманець і сіла на табурет у коридорі.

– Відпочину трохи, й на роботу, – погладила мати по голові доньку, що прибігла за братом.

– Оксано, заснув Максимко, – тітка Олена вийшла з кімнати назустріч.

– Дякую. Рано ще. Піду моркву почищу, переробити треба, інакше зовсім пропаде.

– Відпочивай, ми з Сашком почистимо, а Оксана нам її помиє.

– Так, мамо, полеж трохи, – Оксана посміхнулася.

– Умовили, повалятися дуже хочеться.

Тітка з дітьми пішла на кухню, а Ксенія лягла на диван, поруч із ліжечком молодшого сина. Той тихо сопів.

Сон не йшов, але тіло просило спокою. Третій місяць Ксенія працювала у дві зміни, підмінялася, брала додатково все, що траплялося. Потрібні були гроші.

За цю весну та літо треба було зібрати Сашка до школи. В адміністрації обмовилися про виплати й навіть записали в якийсь зошит, пообіцявши запросити на День першокласника, але це лише пообіцяли.

На інших Ксенія не звикла надіятись. Намагалася забезпечити себе та своїх дітей сама. До осені обіцяли дати ясла молодшому синові, підходила черга.

Оксана сама себе запевняла, що полегшає. Ішла з декрету в декрет, не працювала між декретами. Її організація давно закрилася, повертатися не було куди, тому після розлучення довелося терміново шукати роботу.

З малечею на руках працевлаштуватися було важко. Врятувала тітка. Їй дали інвалідність минулого року, і вона пішла з роботи, щоб допомагати племінниці з дітьми.

Зі змінним графіком робочі дні випадали на вихідні, доводилося постійно просити допомоги.

Оксана встала, настав час збиратися на роботу. Вона пройшла на кухню і притулилася до одвірка головою.

– Які ж вони в тебе молодці. Помічники. Мої онуки мені так не допомагають. Старший прийде, кине сумку, з телефоном на ліжко стрибне і лежить дві години до тренування, відпочиває.

– Дід за нього сміття виносить, тарілки миє, я відмовилася.

Ксюша посміхнулася. Діти в неї справді молодці. Шумлять іноді, граючи, або якщо чогось не поділять, а загалом розумники.

– Оладки морквяні зроблю, в морозилку покладу частину, добрий запас вийде.

– Дякую, тітко Олено, все, я побігла на роботу.

..Травень увірвався до міста неймовірно швидко, приніс із собою небувале на початок місяця тепло. Тополі одразу зраділо налили бруньки смолянистою, пахучою рідиною і почали скидати з них лусочки.

З адміністрації приїхали вдень, помітили всі аварійні дерева біля будинку та призначили дату спила, вивісивши оголошення.

Ганна Іванівна була вдома, коли почула незрозумілий шум, прийшла до кімнати й завмерла. Одне з дерев нахилилося і гіллям уперлося в балкон.

Липка луска повзла склом, залишаючи жовтий слід. Дерево одразу розвернулося і впало поряд із додому.

Ганна Іванівна вискочила на балкон. Почала ойкати, охати. Вона чудово розуміла, що ці смуги складно буде відмити, тим більше їй.

– Жах, – тільки й сказала вона.

– Що? – перепитала Ганну Іванівну жінка з вікна диспетчерської. – Дерева валила адміністрація, ось до них і йдіть, які претензії до нас.

В адміністрації також не знайшли крайніх, запропонували знайти тих, хто спилював. У фірму, яка робила роботи, Ганна Іванівна не пішла, почала шукати, хто їй ці вікна помиє.

Дві фірми, які приїхали на виклик, відразу виставляли величезний цінник. Ніхто із цим жовтим кошмаром не хотів мати справу. Смола вже застигла і просто так зі скла та укосів не зчищалася.

Ганна Іванівна кинула цю витівку з миттям вікон і поїхала на дачу. Повернулась за два дні. Біля під’їзду зустріла Оксану. Привіталася, поцікавилася, чи не хоче вона заробити, відмити вікна на балконі.

– Вибачте, Ганно Іванівно, гроші, це добре, але я зайнята, не зможу, знайдіть ще когось. Морква була смачна, але ми її ще не з’їли.

Бабуся махнула рукою.

– На здоров’я. Ніхто не погоджується, або заламують ціну.

Ксенія знизала плечима і зайшла з дітьми додому.

– Мамо, я сам свої кросівки помию. Де та паста, вона добре від цих липких шкурок допомагає.

– На полиці, я вчора черевики Максима мила.

– Знайшов, – Сашко взяв губку і почав терти. – Бабі Ганні треба таку пасту, щоб мити вікна.

– Треба. Але вона секретна, а секретами можна ділитися лише з тими, хто нас любить, – знімаючи взуття з молодшого сина, сказала мати.

– З тіткою Оленою?

– З тіткою Оленою точно можна, – відповіла мати.

Як постелишся, так і виспишся. Ви зі мною згодні?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте про вчинок літньої жінки? Ставте вподобайки.