Скляна пляшка розбилася, усіявши осколками підлогу. Дві-три краплі молока на лінолеумі й повна тиша – тільки важкий подих жінки й тихі схлипи дитини. Сусідський телевізор гримів за стіною.

– Я більше не можу, – глухо вимовила Анна, зціпивши зуби. – Не можу так жити.
Маленька Марія дивилася на матір очима, сповненими страху. Колись м’яке обличчя жінки змарніло, між бровами залягла глибока зморшка.

– Це ж останні гроші були, – видихнула Анна, сідаючи на краєчок продавленого дивана. – Завтра нам навіть хліба не буде на що купити.

За вікном розгорявся червень – задушливий, безгрошовий, безпросвітний. Розлучення з чоловіком, який залишив їй двох дітей і борги, ще свіжою раною горіло у свідомості. Малюк, друга дитина Анни, неспокійно заворочався в ліжечку.

– Ти дурна, – раптом сказала чотирирічна Марія, дивлячись на заціпенілу матір. – Треба було сумку нести правильно!

Цей дитячий докір став тією останньою краплею, яка переповнила чашу. Анна різко підвелася, кинулася до шафи й почала люто запихати дитячі речі в стару спортивну сумку.

– Що ти робиш? – злякано запитала дівчинка.

– Збираю твої речі. Завтра ми їдемо до бабусі, – коротко відповіла Анна. – До мами моєї.

– А коли повернемося?

Анна не відповіла. Їй було двадцять шість років, але в той момент вона почувалася старою жінкою, зломленою під тягарем обставин, загнаною в кут.

Сільська хата зустріла їх запахом свіжоспеченого хліба і прохолодою, яка стояла в старих хатах навіть у найспекотнішу спеку. Олена Петрівна вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух.

– З’явилася, – тільки й сказала вона, окинувши доньку важким поглядом. – У гості чи назовсім?

– Мамо, я не справляюся, – Анна перейшла одразу до справи, не витрачаючи часу на привітання. – Я на роботі з ранку до вечора, грошей усе одно не вистачає. Із малюком хоч якось можна, а з двома… Я не можу, розумієш? Не можу!

Олена Петрівна мовчки дивилася на доньку, потім перевела погляд на притихлу Марію, яка міцно стискала в руках плюшевого ведмедя.

– Ти хочеш залишити мені дитину? – у лоб запитала вона.

– Тимчасово, – швидко сказала Анна, не дивлячись матері в очі. – Поки я на ноги встану.

– Тимчасово, – луною повторила Олена Петрівна. – Значить, тимчасово?

Вона підійшла до онуки, присіла поруч із нею навпочіпки.

– Маріє, а ти хочеш залишитися з бабусею пожити? Тут річка, ліс, інші діти бігають. Повітря чисте.

Дівчинка насторожено подивилася на Анну, потім на бабусю, і невпевнено кивнула.

– Заходьте до хати, чого на порозі стояти, – Олена Петрівна випросталася і повела їх усередину.

Анна нервово смикала скатертину, сидячи на старому табуреті в кухні, поки Олена Петрівна розпаковувала сумку з дитячими речами.

– Коли думаєш повертатися по неї? – прямо запитала мати.

– Щойно встану на ноги, – ухильно відповіла Анна.

– Тобто ніколи.

– Що?

– Адже ти все для себе вирішила, – Олена Петрівна важко зітхнула. – Що ж, я ростила чотирьох, вирощу і п’ятого. Тільки ти мені скажи чесно – ти впевнена у своєму виборі?

Анна дивилася у вікно, де під яблунею на старому покривалі вже бавилася її донька – здається, знайшла якісь сільські іграшки, що залишилися ще від дитинства Анни.

– Так, – тихо сказала вона. – Я не впораюся з двома.

– А з одним, значить, упораєшся? – у голосі Олени Петрівни звучала гіркота. – Але ж дівчинка хворіє часто. Це з ким ти залишиш дитину? Їй увага потрібна, лікування.

– Михайло здоровіший. Він міцніший, із ним простіше.

– Тобі видніше, – мати відвернулася. – Тільки запам’ятай, Ганно. У тебе одна спроба. Якщо зараз поїдеш – не думай потім повертатися за нею. Я не для того буду дитину ростити, щоб ти її назад у свої злидні забрала.

– Ти завжди мене засуджуєш, – огризнулася Анна. – Завжди. А сама спробувала б із двома дітьми, без чоловіка, у дев’яності.

– Я твого батька на п’ятому році життя поховала, – відрізала Олена Петрівна. – І одна вас чотирьох виростила. У будь-який час. У будь-яких умовах. Тож не треба мені тут про труднощі життя. Зробила вибір – живи з ним.

Олена Петрівна розвернулася і вийшла з кухні. Анна залишилася одна, кусаючи губи.

Коли вона, вже зібравшись їхати, підійшла до доньки, щоб попрощатися, дівчинка захоплено копалася в землі, викопуючи якісь корінці.

– Я поїхала, Марійко, – Анна присіла поруч із донькою. – Побудеш у бабусі, добре?

– Добре, – просто погодилася дівчинка. – А коли ти повернешся?

– Скоро, – збрехала Анна. – Коли все налагодиться.

– А можна Михайла сюди привезти? – запитала Марія. – Тут так добре!

Анна ковтнула клубок, що застряг у горлі.

– Подивимося, – вона швидко поцілувала доньку в маківку і, не озираючись, пішла до автобусної зупинки.

Серце всередині немов закам’яніло. Це правильне рішення. Єдино правильне. Вона не впорається з двома наодинці. Не зможе.

Ззаду пролунав дитячий крик.

– Мамо! Ти забула ведмедика!

Анна, не обертаючись, додала крок. Вона не могла озирнутися. Просто не могла.
* * * *
Сніг випав уже в жовтні й більше не танув. Вісімнадцятирічна Марія стояла на зупинці, чекаючи автобуса, який відвезе її геть із села – у місто, в інститут, у нове життя.

– Куртку-то застебни, зовсім з глузду з’їхала, дівка! – Олена Петрівна поправила онучці комір і затягнула шарф тугіше.

– Бабусю…, – усміхнулася Марія. – Я ж ненадовго. Тільки документи відвезу, і назад.

– Хтозна, – загадково відповіла Олена Петрівна. – Може, місто тебе до себе притягне. Талановита ти в мене.

Марія тепло посміхнулася. Її шкільні твори завжди отримували найвищі бали. Вчителька літератури навіть радила вступати на філологічний. Але Марія обрала журналістику – хотіла писати про те, що відбувається навколо. Щось справжнє, важливе.

– А ти мамі сказала, що вступила? – ніби між іншим запитала Олена Петрівна.

Обличчя Марії застигло.

– Навіщо? Вона не цікавилася моїм життям чотирнадцять років. З якого переляку їй знати, що я вступила?

– Вона твоя мати все-таки, – зітхнула бабуся. – Дзвонила минулого тижня, питала про тебе.

– І що ти їй сказала?

– Що ти здорова, школу закінчила. Нічого такого, що б могло тобі зашкодити.

Марія гірко усміхнулася.

– Та вона не про мене турбувалася. Вона про свою совість думала. Мовляв, ось я поцікавилася – тепер моя совість чиста.

– Ти несправедлива, – похитала головою Олена Петрівна.

– А хіба вона була справедлива до мене, коли кинула тут, як кошеня? – різко відповіла Марія. – Коли поїхала і навіть не обернулася? Коли не приїжджала на жоден мій день народження? Навіть на випускний не з’явилася!

– Вона дзвонила. Іноді.

– Раз на рік? І це виправдання?

У кінці вулиці показався автобус. Марія міцно обійняла бабусю.

– Вибач. Просто я її не вважаю своєю матір’ю. Моя сім’я – це ти.

– Не тримай зла, Марійко, – прошепотіла Олена Петрівна. – Важко їй було. Дурна вона, це так. Але не тримай зла.

Автобус зупинився, відчинивши двері. Марія підхопила сумку і збігла сходами. Біля вікна вона помахала бабусі, і та довго стояла, дивлячись слідом автобусу, що від’їжджав.

У квартирі було душно. Анна, відкинувшись на дивані, дивилася якесь ток-шоу по телевізору. На столику стояла почата пляшка червоного і немитий келих.

Дзвінок телефону вирвав її із заціпеніння. Вона неохоче взяла слухавку.

– Алло?

– Анно? Це я, – голос матері звучав напружено.

– Щось сталося? – Анна стрепенулася, серце болісно стиснулося. – Із Марією щось?

– Ні, з нею все добре. Поїхала в місто документи в інститут відвозити. Вступила вона.

– А, – Анна відкинулася назад на подушки, – добре. Вітаю.

– Не мене вітай, а доньку свою, – сухо відповіла Олена Петрівна. – Хоча вона про тебе й чути не хоче.

– А що я можу зробити? – Анна відчула, як усередині піднімається глухе роздратування. – Я пропонувала їй приїхати, коли вона в дев’ятому класі була. Вона навідріз відмовилася.

– А чого ти хотіла? Щоб вона кинулася в обійми жінці, яка жодного разу не приїхала до неї? Листівку хоч би на день народження надіслала!

– Я гроші переказувала, – вперто сказала Анна. – Коли могла.

– Два рази за весь час, – відрізала мати. Це не гроші, це подачка.

– У мене самої не було нічого! – підвищила голос Анна. – Я ледве виживала з Мишком. Ледве зводила кінці з кінцями. Що я мала їй надсилати? Останнє віддати?

– А ти хоч поцікавилася, як вона без тебе росла? – у голосі Олени Петрівни дзвенів метал. – Що хворіла в дитинстві страшенно? Що я її ледве від запалення легенів врятувала? Що вона ночами плакала і тебе кликала? Тобі було нецікаво це, так?

Анна мовчала. Що вона могла відповісти? Так, їй було страшно дізнаватися. Простіше було думати, що все добре. Що в дівчинки є дах над головою, їжа, одяг. Що ще потрібно?

– Із Михайлом-то як? – несподівано запитала Олена Петрівна.- Нормально. До коледжу вступив цього року. Комп’ютерами цікавиться, – Анна була рада змінити тему.

– Що ж, і йому передавай вітання. Хоча він мене й не знає зовсім.

– Мамо, – Анна понизила голос, – ти думаєш, я не шкодую? Думаєш, мені не боляче? Я щодня, щохвилини думаю про те, що втратила доньку.

– Не ти втратила, – жорстко відповіла Олена Петрівна. – Ти сама її залишила. Це різні речі, Анно. Зовсім різні.

Йшов час.

Марія вже мала невелику, але віддану аудиторію читачів. Її оповідання та повісті, сповнені живих характерів і гострого психологізму, публікувалися в літературних журналах і на популярних інтернет-платформах.

Ось і сьогодні вона сиділа в затишному кафе на зустрічі з читачами. Запитання сипалися одне за одним.

– Маріє, звідки у ваших текстах стільки глибокого жіночого болю? Особливо у стосунках матері й доньки? – запитала дівчина в першому ряду. – Це особистий досвід?

Марія посміхнулася, відпиваючи остиглу каву.

– Письменник завжди пише з особистого досвіду, навіть коли створює абсолютно фантастичні світи, – ухильно відповіла вона. – Але конкретні ситуації, описані в моїх книжках, звісно, є художнім вимислом.

Це було не зовсім правдою. Майже в кожному її творі так чи інакше була присутня тема покинутих дітей, матерів, що не відбулися, розірваних сімейних зв’язків. Писати про це було боляче. Але ще болючіше було мовчати.

Після зустрічі до неї підійшла немолода жінка з книгою в руках.

– Ви так точно описуєте цей біль, – тихо сказала вона. – Немов самі через це пройшли.

Марія уважно подивилася на жінку.

– Можливо, – коротко відповіла вона. – Давайте я підпишу вам книгу.

– Я теж залишила свою дитину, – раптом сказала жінка, дивлячись кудись повз Марію. – Двадцять років тому. Він так і не пробачив мене.

Рука Марії, яка виводила автограф, на мить завмерла.

– Чому ви залишили? – запитала вона, намагаючись зберегти нейтральний тон.

– Мені здавалося, що так буде краще для нього, – жінка нервово смикала сумочку. – У мене не було грошей, не було житла. Я думала, що в моєї матері йому буде краще. А потім… потім уже стало пізно щось змінювати.

Марія закінчила підпис і закрила книгу.

– Діти не іграшки, якими можна розпоряджатися за своїм бажанням, – сказала вона. – Не можна просто взяти й залишити дитину, а потім повернутися, коли вам буде зручно.

– Так, – кивнула жінка, – ви маєте рацію. Але іноді… іноді просто не бачиш іншого виходу.

– Вихід є завжди, – Марія простягнула книжку відвідувачці. – Питання в тому, чи готові ви заплатити за нього гідну ціну.

Жінка взяла книжку, ніяково кивнула і пішла. А Марія залишилася сидіти, дивлячись у порожнечу. Вона давно не говорила з матір’ю – відтоді, як пішла з життя бабуся.

Анна приїхала на похорон, але Марія демонстративно уникала її, а потім і зовсім поїхала, залишивши всі формальності на далеких родичів. Вона продала бабусин будинок, забравши лише кілька пам’ятних речей, і остаточно порвала зв’язок із минулим.

Принаймні, їй так здавалося.

Зал бібліотеки був повний. Нова книжка Марії, написана в жанрі сімейної саги, мала шалений успіх. Творчий вечір добігав кінця, і вона, втомлена, але задоволена, роздавала останні автографи.

– У вас такі глибокі тексти, – говорила молода дівчина, простягаючи книжку. – Особливо історія головної героїні, яка виросла без матері. Це так…

– Пропустіть! – грубий голос перервав розмову. – Я маю з нею поговорити!

Марія підняла очі й побачила жінку в потертій куртці, яка проштовхується крізь натовп.

Серце пропустило удар.

Анна.

Мати виглядала старшою за свої роки. Зморшки зборознили колись гарне обличчя, волосся зблякло і поріділо. В очах – паніка і відчай.

– Маріє, – сказала вона, зупинившись за метр від доньки. – Нам потрібно поговорити.
Марія спокійно подивилася на матір, хоча всередині все клокотало.

– Я зайнята, – холодно відповіла вона. – У мене автограф-сесія.

– Це важливо! – Анна підвищила голос. – Це дуже важливо!

Навколо почали обертатися люди. Організатор заходу підійшов до Анни.

– Вибачте, але ви заважаєте. Якщо ви хочете автограф, будь ласка, встаньте в чергу.

– Та не потрібен мені її клятий автограф! – вигукнула Анна. – Це моя дочка! Моя рідна дочка!

Запанувала тиша. Усі погляди звернулися до Марії.

– У мене немає матері, – виразно вимовила вона. – Моя єдина сім’я – моя бабуся, яка виростила мене. Вона пішла десять років тому.

– Маріє, прошу тебе, – голос Анни здригнувся. – Мені потрібно з тобою поговорити. Наодинці.

Марія вагалася. Частина її хотіла негайно виставити цю жінку за двері. Але інша частина… інша частина хотіла знати. Зрозуміти. Або хоча б висловити все, що накипіло за ці роки.

– П’ять хвилин, – сказала вона і звернулася до організатора: – Можна нам кімнату для розмови?

Їм виділили маленьку підсобку. Дві жінки стояли одна навпроти одної, не знаючи, з чого почати.

– Скільки років минуло, – нарешті промовила Анна. – Ти так виросла. Така гарна стала. Успішна.

– Чого ти хочеш? – прямо запитала Марія. – Грошей?

Анна здригнулася.
– Ні, що ти… Хоча… Мишко в біду потрапив. Серйозну. Йому потрібна допомога.

– Мишко? – Марія підняла брову. – А, ти про брата говориш. Про того самого, якого ти не кинула.

– Маріє, будь ласка, – Анна зробила крок уперед. – Я знаю, я винна перед тобою. Я зробила жахливу помилку. Але ти не уявляєш, як мені було тоді. Одна, без грошей, із двома маленькими дітьми.

– А моїй бабусі було легко? – різко запитала Марія. – Їй було за п’ятдесят, коли ти підкинула їй ще одну дитину!

– Я не підкидала! – заперечила Анна. – Я думала, що тимчасово!

– Чотирнадцять років – це “тимчасово”? – Марія гірко усміхнулася. – Ти жодного разу не приїхала. Жодного подарунка на день народження. Ти навіть зателефонувати не могла нормально!

– Я дзвонила! – вигукнула Анна. – Я цікавилася тобою!

– У бабусі, а не в мене, – відрізала Марія. – Ти навіть не намагалася встановити стосунки зі мною. А зараз, коли у твого улюбленця проблеми, ти згадала про свою покинуту доньку? Думаєш, я розкрию гаманець і віддам тобі гроші?

– Я просто хотіла… – Анна запнулася. – Я хотіла хоча б спробувати все виправити.
–
– Виправити? – Марія похитала головою. – Деякі речі не можна виправити. Не можна повернути мені дитинство без матері. Не можна скасувати ті ночі, коли я плакала в подушку, тому що мені здавалося, що я недостатньо хороша, раз рідна мати мене кинула. Не можна виправити те, що на шкільних святах за мене завжди було нікому порадіти.

– Маріє…

– Тому зараз ти розвернешся, – Марія вказала на двері, – і підеш. Назавжди. Не шукай мене більше. У мене немає матері.

Анна стояла, немов уражена громом. Очі заблищали від сліз.

– Я справді любила тебе, – тихо сказала вона. – І зараз люблю.

– Ні, – похитала головою Марія. – Ти любила тільки себе. І свій комфорт.

Вона відвернулася, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Кілька довгих секунд нічого не відбувалося, потім почулися кроки, скрип дверей і тиша.

Анна пішла.

Марія глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Тремтячою рукою вона дістала телефон і набрала номер свого видавця.

– Сергію? Я хочу написати нову книгу. Так, автобіографічну. Назва вже є – “Вибір матері”.

За годину Марія вийшла з бібліотеки і попрямувала до припаркованої машини. Вечір був тихим, повітря свіжим після недавнього дощу.

Біля машини вона помітила згорблену фігуру. Анна сиділа на лавці навпроти, явно чекаючи на неї.

Вони зустрілися поглядами, і в очах матері Марія побачила таку безпросвітну тугу, що на мить її серце здригнулося.

– Я просто хотіла ще раз побачити тебе, – тихо сказала Анна. – Востаннє.

Марія мовчки сіла в машину, завела двигун і, не озираючись, рушила з місця.

У дзеркалі заднього виду вона бачила, як самотня постать на лавці стає дедалі меншою, поки не зникає зовсім за поворотом.

Очі щипало, але Марія не дозволяла собі плакати. Занадто пізно для сліз. Занадто пізно для прощення.

Це питання переслідувало її всю дорогу додому, не відпускаючи ні на хвилину, наче привид із минулого, від якого неможливо втекти.